Василь Стус – Зимові дерева (страница 3)

експерименти вивершити літ (пізнання меж, які нас віддаляли од себе). О наломи гіркоти, що трудять груди! Ти – недолюдина, хтось вигадав лиш час – задля покут, щоб скверну німоти зітерши з уст, лиш причаститися первоглагола, котрий не може вгамувати спраги поздовжньої, як прямовисний лет, котрий вже не жалить, а тільки вабить, а тільки врочить – втраченим початком, сподіваним кінцем. Ти варіант. Невчасний гість. З запізненням зустрів тебе твій вік. А ти прийшов зарання, і, доростаючи, лиш серцем покривив. І чим ти став? І чим ти можеш стати? …хіба ти не один? не сам один? не сам як перст? як вишнє нарікання? протистояння – завжди заважке. В нім спарено зненависть і кохання. О що то – єдність душ? Нестерпний простір, заломлений, мов горло, у віки. Але – ти не жахайся. Спи спокійно. Синок крізь сон скидається. 1 спи спокійно. Чистота твого чола така потрібна в пів на третю ранку.

Вінцасові К.

Холоднозорий присмерк приуральський зростав. Мороз ладнав органні труби, і сосни справжніми і знаними здавались, як провінційний театральний зал, де стільки лживих рухів диригента, де стільки нот і профілів фальшивих, але ніщо не може заглушити холоднозору і сувору вись Йогана Себастьяна. Ніч росла, і я на ній зростав. Гули вітри, тріщав мороз. Гули вітри. Тріщали покляклі віти у ялин. Частина безсонно кліпала одним червоним оком електролампи. Сновигав днювальний, ламаючи свій сон під чобітьми. Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат. І до убогої аптечки – Вінцас, наш батальйонний фельдшер, до реєстру дописаний – поміж бинтів і спирту, пірамідону, йоду, формідрону, мовчазний і врочистий, наче бинт. Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи, зшалілий, сновигав між довгих тіней, як скалків власної сухої туги, й рефлектори на стіну наставляв, де оживав на полотні фламандський пейзаж. Солдатська збіднена палітра темнішала в литовській ностальгії, і в Вінцаса – освітлену мішень — Чурльоніс поціляв голками сосон, йдучи гравюрним лісом. – Говори,— мене просив він, – говори! І мова