Василь Стус – Зимові дерева (страница 5)

ялицею, і листям, і крилом, задуже синім і задуже вирізьбленим, ще й ластів'їним зойком вороновим. Та ящірки, мов коні, шиї витягли із шпар – у простір. З теміні – в весну і топчуть непідбитими копитами малу і недолугу сарану. Великий ліс, заловлений ув очі малої комашини, безмір п'є, він цілий світ зворожує і врочить, охриплою зозулею кує задовгий вік – не день, не два, не три дні, а до вдоволення, а досхочу… Як заряхтить повітря фосфоричне — комахи тут у ґрунті й заночують, і буде ніч вигойдувати землю, здаватиметься – дихає земля кузками, світлячками, снами й зеленню… Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.

VII. 1965

Осліпле листя відчувало яр і палене збігало до потоку, брело стежками, навпрошки і покотом донизу, в воду – загасить пожар. У лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив жертвенні дерева. Зібравши літніх райдуг оберемок, просторив вітер білу хоругов. Осамотілі липи в вітрі хрипли, сухе проміння пахло сірником, і плакала за втраченим вінком юначка, заробивши на горіхи. І верби в шумі втоплені. Аж ось паде як мед настояно-загуслий останній лист. Зажолобіє з гусінню — і жди-пожди прийдешніх медоносів. Так по стерні збирають пізній даток, так вибілене полотно – в сувій, так юна породілля стане матір'ю в своєму щасті і в ганьбі своїй. Схилились осокори до води, на шум єдиний в лісі. Яр вирує, а осінь день, як повечір'я, чує. Кружляє лист в передчутті біди.

XI. 1962

Жовтий місяць, а ще вище – крик твій, а ще вище – той, хто крізь зорі всі твої молитви пересіяв, мов на решето, він, німуючи, відкрився в тверді, ніжністю спотворив і закляв, і тобі, потворі, спересердя добру мову й розум одібрав. А підвівши добрі дві долоні, а зітерши подуми з лиця, він промовив: радісні комоні випущені з стаєнь правітця, радісну стежу вам прокопитять і заграє обраділий степ… А світання золоте обіддя котиться, округле і пусте.

IX. 1967

Увечері везли віолончель, немов джмеля, дрімотного й німого, як запліталась порохом дорога,