Василь Стус – Зимові дерева (страница 4)

про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле і Саломею тихо жебоніла, струмка тоненько жебоніла шпара, похмурий розважаючи пейзаж. А він, як бог, затиснений між стін, у герметичну схований каптьорку, незграбно простягав колючі руки, де півметрова Вілія пливла. – Розповідай, – просив він, – про Тараса… Підводив стелю Гедимінів зойк, зростаючи під зорі. Шамотів колючий ліс Чурльоніса за вікнами та узбережна «Лєтува» шуміла. – Так та не так! – Він кидав свого пензля, грів інгалятор, підступав, відходив, і знову йшов, мовчазний, ув атаку на Рюїсдалем зміцнений бар'єр. – Тайга уральська – до Литви моєї болюче схожа. Оренбург. Шевченко. І стільки тут у мене земляків — аж до Печори. Справді бо – Вітчизна. Заснеш – і волохаті, як клубки, намотані віками, глухо бродять плоскінні сни. І в горлі волохатіє. Розповідай. Розповідай. Кажи ж!

1961—64 рр.

Думи визбираю, мов зерня, ніби стернями колоски. Колять сльози. Колючі сльози. Остюками – в очах. Ніч протовпиться, як п'яниця, по кімнаті, по стінах шастає. І мовчить, і мовчить. Домовий так ходив би. Мовчав би. За вікном гуркотять літаки, ніби відьми – на шабаш. Понад дахами, понад затихлими, понад притахлим Києвом – гуркотять. Емігрантом. Їй-богу. Ліжко. І на ковдрі – од вікон – грати. І подушка моя скуйовджена, і скуйовджена голова. Що ви ловите, телевізорні Збожеволілі антени – погорільці? Що ви ловите – запалим ротом — комини почорнілі? Вам повітря забракло? Диму? Розум спертий, як спирт, горить? Другу ніч уже, другу – не спиться. Жовкнуть у вікні ліхтарі.

XI. 1964

Шишки горять, як кремові цукерки, і пересохлий травень залюбки тополь патрошить повстяні чемерки, одягнені, здавалось, на віки. Проміння пахне глицею сосновою і нėзабуді світанковий рій легенько пінять журкітною мовою метелики, комашки, комарі. Лопух зморився і розліг з досади, згорнувши руки, збувшися бажань, крильми лелека ляснув – й навзаводи понісся літеплений гомін жаб. У лісі мулько, колеться у лісі