Василь Стус – Зимові дерева (страница 2)

в те, що всі твої совісті і гризоти вигадані, як злодії ночі. Вони обкрадають тебе, вигадані з тобою живуть (ждуть, принишклі, поки засвітяться ліхтарі), потім накочуються і п'ють з тебе душу: присмоктами хвиль, присмоктами недолюбленого, присмоктами незбагненного, присмоктами недопитих спогадів. А ти не бережешся, ні? А ти – не бережешся? Думаєш – вистачить на віки? На рік бодай – вистачить? Не муч мене. О не муч, річко спогадів, забуття мого, річко тиші. Сиве небо, пролите обрієм, витишений Труханів острів, тамбережні колючі присмерки — то все не кожної ж миті западає, виповнюючи тебе наче шлюз, із котрого ніколи не витікає вода.

IX. 1964

О що то – єдність душ? О що то – щирість? Довіра? Приязнь? Що то є любов? То рівновага звички. Скам'яніле здивовання, подовжене в віки. … і тільки те? а вглибленння чуття? а самороздаровування – замість самозбереження? а крик добра — ці щедрі іскри самопрозрівання? хіба ж це тільки проблиски німі духовностей, посивілих з печалі? аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадто ми передовіряємо себе тому, чому наймення ще немає, але яке вже суть значить свою на помежів'ї шалу? але ж правда? Подумалося – спокій задубів, замерз – і, як чавун, ані прогнеться, (твердиня віри, мовити б). А ми — кладем свої немудрі головоньки і тішимося. Неба доброта не поминає нас. Не поминає. А скажеш – син і вірю: син! А смерк — біля воріт, з-за рогу ледь прогляне — і голову до узголів'я гну, і гнусь душею, поглядом, губами туди, де, ніби глечик молока, синок колишеться в своїй колисці, скидаючись вві сні… Що од століть — то пам'яті спрагнілий язичок: увічненим піти. Щоб залишити себе для проб. Для ролі, за життя не виконаної. Задля бажань — ще не згармонійовані чуття помножити на завтра і позавтра, аби хай не собою, то нащадком