Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 46)

Все в природі окутав глибокий сон. Не спали тільки жаби — дедалі сильнішав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали по прибережному піску, залишаючи на ньому сліди своїх широких, мокрих лап.

Хлопчики розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Нарешті сон здолав і їх…

Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися — ранок підступав до них, повільно спускаючись вниз. Непорушно стояли навколо сплячої красуні — озера, мовчазні велетні-гори, наче чекаючи її пробудження. Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги і, зробивши кілька різких рухів руками, глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.

Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:

— Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.

— Це ми, дідусю, свої…

— Звідки ви, синки, так рано?

— Спали на березі озера.

— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.

— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.

Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософські роздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.

— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?

— Принесу.

— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?

— Тунель? Для чого?

— А щоб воду з вершини гори провести в село.

— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.

— А чому ти дивуєшся?

Камо замислився.

— Дідусю, — спитав Армен, — чому ж ти нам не сказав, що там є вода на самій вершині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши попід руки діда, хлопчики повели його в село. Геологи ще спали.

Прихід таких ранніх відвідувачів насторожив Ашота Гаспаряна.

— Що сталося? — зірвався він з постелі.

— Воду знайшли, але дуже далеко — на вершині гори, — сказав Камо.

— Ну, дідусю, розкажи нам про цю воду з усіма подробицями, — попросив геолог.

— А що мені казати, синку? — ласкаво глянув дід на Ашота. — Далеко воно, те озеро, майже на вершині Далі-Дагу. В хмарах загубилось, холодно там. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій покійний кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, — каже, — цієї безсмертної травички покуштують, живої води поп’ють — довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Казали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі — ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свою дубову палицю та як кине на них. А палиця в нього важка була, кизилова, з залізним кінцем. Попала вона не в овець, а в озеро і потонула. Шкода стало кумові Мукелу своєї палиці, та що вдієш… А через кілька днів приносить раптом її сусід Акоп. «Акоп, — каже кум Мукел, — де ти її знайшов?» І що ж, ви думаєте, відповів Акоп? «На озері Гіллі,— каже, — знайшов». — «Як же це так?» — «Та так: впіймав у озері».

Геолог замислився.

— Це казка… Палиця під землею такого шляху не зробить. Десь застряла б. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю, давай підемо на гору, можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, — сказав він і почав одягатись.

— Ех, синку, — зітхнув дід, — скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг — тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, та не знайшли…

— То було раніш, а ми, можливо, знайдемо, — запально промовив Камо.

— Ну, що ж, — погодився дід, — ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба поглянути. Тоді у вас в голові дещо й залишиться. Ну, ходімо! — і старий мисливець підвівся з місця.

День пишно розгорявся.

Біля ферми хлопчики зустріли Сето. Він покірно і охоче виконував розпорядження Асмік — носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що наказувала Асмік.

Грикор, зазираючи з-за огорожі, жартував з Асмік:

— Плюнь ти на цих паршивих курчат. Хіба не краще бджіл розводити? Прийди на мою ферму побачиш, який у мене мед чистий.

— Відійди від огорожі, не дратуй Асмік, бо й другу ногу тобі переламаю! — кричав на Грикора Сето, точнісінько так, як недавно дід Асатур кричав на нього.

— Сето, адже ти син рибалки? — спитав його Камо.

— Так, а що?

— Тому й питаю. Адже ти добре вмієш плавати і пірнати?

— Зі мною рибі не зрівнятися, — похвалився Сето. — Ти ж бачив, навіщо питаєш?

Камо поклав йому руку на плече.

— Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь, бо на гору підемо.

Сето радісний побіг додому.

— Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, — сказав Армен і теж побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, він довго з ним розмовляв. Про що — невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало з нього велике незадоволення:

— А як же оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен знав, що, навіть діставши необхідне роз’яснення, рахівник буде заперечувати — так не любила ця людина юних новаторів…

— Про мету ти дізнаєшся потім. Учений наш не хоче відкривати своєї таємниці,— сказав голова, посміхаючись. — Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я настільки, що ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого це їм треба.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.

Переливши гас у свої бутлі і старанно їх закупоривши, Армен повернувся до товаришів.

— Нехай кожний з вас візьме дома по одному старому мішку і прийде до колгоспного складу, наказав він і побіг до Арама Акопяна.

Хлопці чекали Армеиа з мішками, здивовано переглядаючись.

— Ну, чого ви дивуєтесь? Хіба незрозуміло? Баграт на дорогу харчів нам відпускає! — зрадів Грикор. — Ми ж в експедицію вирушаємо. — І разом з усіма поспішив до колгоспного складу.

Та яке було його здивування, коли там йому в мішок поклали не харчі, а великий бутель з гасом!

— Що це за жарти? — він готовий був розсердитись.

— Дозволь і нам пожартувати, — засміявся Армен, який встиг повернутися. — Ну, беріть кожний свою частку, чого стали!.. Для чого беремо? Поки що нічого не скажу, дізнаєтесь потім.

— Вчена людина без розуму нічого не робить, — допоміг Арменові дід. Він теж узяв бутель з гасом і поклав у свій кошик.