Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 47)
«Дуже цікаво, що вигадав Армен?» намагалась розгадати загадку Асмік.
Взявши на плечі мішки з дивним вантажем, хлопці вирушили в похід. Разом з ними пішли молоді геологи Ашот і Сурен.
У кратері вулкана
З труднощами видираючись на гору, піднімались наші мандрівники на вершину Далі-Дагу. Стежечки були вузькі і майже непрохідні. Спека знесилювала. Гаряче повітря обпалювало обличчя.
Асмік, яка на початку шляху, немов коза, перестрибувала з каменя на камінь, тепер ішла, важко дихаючи і часто зупиняючись. Арменові теж було нелегко, але він боявся, що його втому помітить Асмік, і намагався не відставати. Грикор ішов, ні на хвилину не замовкаючи і розважаючи жартами своїх товаришів.
Впевненими кроками мисливця, не поспішаючи, але й не уповільнюючи кроку, йшов діл Асатур. Хоча останнім часом він помітно постарів, все ж намагався підбадьорювати молодь.
— Ну, любі мої, набавте кроку! Недалеко, зовсім недалеко залишилося.
Невтомним почував себе тільки Камо, Інколи, щоб здивувати товаришів, він, як молодий олень, з розгону виплигував на якусь вершину і гордо дивився вниз на відсталих товаришів. Обличчя хлопчика палало від гірського повітря, очі горіли від захоплення і, можливо, від думки, що він і його товариші затіяли справу, повну таємничості й пригод.
Міцний, як Камо, і ще витриваліший новий їхній товариш — Сето. Він був у своїй стихії. Худорлявий, мускулястий, легкий, він без зусиль переборював важкопрохідні гірські стежки. Вся його увага була зосереджена на скелях. Він весь час відламував чи піднімав якісь камінці і потай ховав їх у свою сумку. З хлопцями Сето майже не розмовляв і намагався бути ближче до геологів, уважно прислухаючись до їхніх розмов, приглядаючись до того, що вони роблять. Дивлячись на нього, товариші тільки посміхалися — тепер вони знали його таємницю.
Поступово Сето почав відставати і плівся вже позаду всіх: дуже важкі стали набиті камінням сумка й кишені… Нарешті він висипав усі камінці в куточку під скелю. «Візьму їх, повертаючись назад», подумав він і, легко підстрибуючи, побіг услід за товаришами.
А ось і вершина гори.
— Ох, і місця ж тут! — вигукнув Камо.
Справді, те, що вони побачили, було разючою протилежністю кам’янистим, випаленим сонцем південним схилам Далі-Дагу.
В рамці смарагдових, вкритих весняними квітами гірських лугів лежало невимовно красиве озеро. Воно було таким світлим, таким прозорим, що можна було побачити кожну піщинку на дні. Вище, на зубчастих гребенях гори, ще лежав сніг. Він танув і співучими струмочками збігав у озеро.
— Ах, як гарно! — вирвалось у Асмік. — І кози! Камо, глянь — дикі кози!
На протилежному березі озера, прямуючи до вкритих снігом гребенів, швидко бігли довгоногі, стрункі, з білими спинами тварини. На мить вони зупинилися, прислухались і зникли за камінням. Лише ватажок отари, з величезними спіральними рогами, зупинився на гребені і, витягнувши шию, стежив за рухом незнайомих двоногих істот.
— Це не кози, доню, — сказав дід, — це гірські барани. Перешкодили ми їм, води не дали напитись.
— Дикі барани зовсім не схожі на наших свійських, вони швидше скидаються на джейранів, — втрутився Армен. — Це муфлони. Я читав про них!
Молоді геологи стояли трохи далі і робили якісь записи в зошитах.
— Цілком зрозуміло, раніше це озеро було кратером вулкана, — сказав нарешті Ашот Гаспарян, підходячи до хлопців. — Гляньте на його форму — справжня воронка. Коли вулкан погас, кратер покрився лавою, утворилась чаша. Весною сніг танув, вода стікала в цю чашу, і от вона стала озером. Яке ж воно красиве! Який геніальний художник чи поет зуміє передати його чарівність!.. А твої, Армене, передбачення вірні. Я, як геолог, схвалюю твій план. Дій! Із форми озера, характеру кратера ми вже зробили певні висновки. Так воно і буде.
«Що ж це за таємниця?» згоряла від цікавості Асмік.
А хлопці прислухалися до загадкової розмови між справжніми вченими і своїм товаришем, і Армен у їхніх очах, здавалося, ріс, вищав.
— Може, спустимось до озера? — сказав Камо, щоб перебити цю неприємну для нього розмову між Арменом і геологом.
— А найкраще, мабуть, залишити наші речі тут і піднятися на оту вершину. Побачимо, які там місця, — запропонував Армен.
Всі погодились.
«Кавказ підо мною…»
Невимовно красивий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, звернутих на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і міжгір’їв.
Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де закінчується Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, росли, немов намагалися дотягнутись до неба, і знову розходились плутаним лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі — їх вкривали соковиті гірські луки з яскравосмарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут, то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами підносились поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок між камінням.
Прозоре, чисте повітря давало можливість бачити звідси майже все Закавказзя.
Пишний зелений світ розстелявся перед дітьми: срібні стрічки річок, родючі долини, незліченні міста і селища в смарагдовій рамці садів і полів. В лісистому міжгір’ї довгою хвилястою струминкою вився димок: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти численними пробитими в скелях тунелями. Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на муллів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкутані хмарами.
На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу з його вершинами, що губилися в хмарах. На сході темною рисою — хмарами в блакиті неба — тягнулись до Каспійського моря пасма гір, зарослих лісами. На півдні вишикувались рядком іранські Кара-Дагські кряжі, на південному заході—похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднеслися величезні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом диміли вкриті фіолетовою фатою гори Казаху.
Силуетами фантастичних храмів, замків, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому тлі небосхилу.
Всюди, куди не кинеш оком, — погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти міжгір’їв і тісним. Наче весь край тут був складений з фантастичних громад і глибоких ущелин.
Внизу, в міжгір’ях, раптово виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли, більшали, важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, сповнили міжгір’я молочнобілим густим туманом. Лише де-не-де вершки гір височіли з нього островами на морі…
На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли й наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе Пушкіна, Лєрмонтова, Горького…
З вершин повіяв вітер і схвилював молочне море туману. Воно піднялось і почало спадати, один за одним з’являлись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкутані туманом.
Дедалі нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він досяг берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи поросле пишною зеленню Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.
— А що це за гора? — спитав Армен. показуючи на блискучу на півночі срібну вершину. — Така висока — вище за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.
— Або Казбек.
— Можливо, й Казбек… — Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. — Ні, це Ельбрус. Шосейною дорогою приблизно вісімсот кілометрів звідси. А де ж гора Двал, дідусю? — звернувся він до старого.
— Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога в Степанаван з її поворотами.
Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.
— Дорога в Степанаван? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, — замріяно сказав Армен.
— Невже та сама? — спитала Асмік.
У неї загорілися очі.— Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?
— Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи в Арзрум, — сказав Ашот Гаспарян.
Армен мрійно дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній, і раптом з почуттям продекламував:
Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним, добрим і сумним блиском.
Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом.
Першим опам’ятався Камо.
— Пізно, ходімо, — підгонив він товаришів.
Вони повернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера. Сіли на зелену траву.