Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 45)

І довго ще скаржилась Сона на свою «гірку долю». Нарешті вона втерла сльози кінцем фартуха і вийшла.

Цей вид — купи каміння, розкиданого на підлозі, скарги і лайки тітки Сопи — іншим разом справили б тяжке враження на Армена. Але зараз він подумав радо: «А ми вважали Сето ледарем!.. Ось чим він захоплюється!»

Тепер Армен збагнув усе. До цього часу ніхто не розумів Сето, ніхто не знав про його прагнення, а тому і не міг йому допомогти, не міг спрямувати його по вірному шляху. Всі попередні витівки постали перед Арменом у новому світлі.

Армен узяв один з камінців, важкий і грубий. Світлячками поблискували в ньому якісь яскраві зернятка.

— Чи це не золото? — спитав він.

— Ні, це мідна руда… Я знайшов її під Чорними скелями.

— А цей чорний блискучий камінець?

— Чорний аспід. З нього в майбутньому вироблятимуть пляшки для нарзану… А нарзанні джерела якраз поряд з місцем, де я знайшов цей камінець.

— Ну, а цей іржавий, рихлий камінець, що злипся, наче грудка землі?

— Ні, — усміхнувся Сето, — яка ж це земля? Це залізо.

— Але ж воно зовсім не схоже на залізо.

— І не повинно бути схожим. Руди в природі зовсім не схожі на вироби з них, які ми бачимо в крамницях… Подивись, наприклад, ось на цю грудку глини. Бачиш, блискуча рисочка на ній — ніби слимак проповз і залишив слід. З цієї глини роблять алюміній. А цей камінець, такий матовий, темний? Адже це білий-білий мармур! Він так потемнів од вітру, сонця, морозу, спеки…

Сето був у своїй стихії. Його чорні очі наче горіли вогнем. Він з захопленням показував Арменові одну за одною свої дорогоцінні знахідки.

— Глянь! Ти кажеш, що це зовсім не схоже на залізо? Справді, просто іржава земля. Знову тут винне повітря. В книзі пояснюється: «Кисень, який є в повітрі, сполучився з залізом і викликав іржу…» Якщо ми покладемо цю руду в огонь, кисень виділиться, і ми матимемо чисте залізо. Подивись, що я зробив у нас в хліві…

Сето, взявши товариша за руку, повів його в старий хлів, де в одному з кутків було влаштовано щось на зразок горна з приробленим до нього ковальським міхом. На землі біля горна валялися шматки кам’яного вугілля.

Армен застиг від здивування.

Сето навіть спитав товариша, чи цікавить його все це, чи є в нього час слухати його оповідання, розглядати його камінці. Захоплений близькою його серцю справою, він швидко роздмухав міхом вогонь і перекидав у ньому кусок іржавої руди. Нарешті, вихопивши кліщами з горна якийсь палаючий, іскрометний твердий шматок, він показав його Арменові:

— Ось тобі й те залізо, яке ти бачив… А знаєш, скільки заліза в наших горах?.. І не тільки заліза. Чого тільки в нас нема! Ось глянь…

В одному з кутків хліва Сето знайшов якийсь камінець і підняв його:

— Знаєш, що це за камінь? Ти б, напевне, покрутив його в руках та й кинув, а з нього можна виплавити не тільки мідь, а й такий сплав, що в сполуці з іншим металом стає тугоплавким…

— Звідки ти це знаєш?

— Звідки?.. З книг знаю. І вчитель багато розповідав на уроках природознавства. Я люблю його слухати!.. Та хіба тільки руди в нас є! Ми ще не знаємо, які скарби є в надрах наших гір!

Сето подивився на Армена з почуттям власної переваги і продовжував далі захоплено:

— За Чанчакаром, трохи вище, є невелике міжгір’я, знаєш? Бачив, там в одному місці пробита земля і біля цієї дірки шлак розкиданий?

— Бачив.

— Дід Асатур каже, що там плавили руду наші предки. Вони вміли виготовляти такі сплави, що об щити, зроблені з них, мечі ворогів кришились, як сухарі…

Сето помовчав, потім додав:

— Але, правду сказати, мене зараз ці руди цікавлять мало. Там же, на Чанчакарі, я знайшов такі скелі, що подих захопило: базальт, мармур, та який мармур! Білий, як сніг, з рожевими жилками, чорний з жовтими візерунками — ніби квіти розкидані, зелений… Палаци можна будувати з цього каміння!

— Ну й молодчина ж ти, Сето! Як ти багато знаєш!

Сето ніяково посміхнувся:

— Теж скажеш — багато! Ще так багато є речей, яких я не знаю. Ось поглянь на ці камінці. Я так і не зрозумів до цього часу, що це таке. Ну, нічого, товариш Гаспарян мені пояснить. Чекай, я тобі ще щось покажу…

Сето покопався в ящику, знайшов у ньому невеликий мішечок, на зразок кисета для тютюну, і подав його Арменові:

— Як ти думаєш, що в ньому?

Армен розв’язав мішечок. В ньому було щось подібне до піску, жовтуватого, ніби побляклого.

— Це схоже на махорку, але важке, як метал… Що це може бути?

Очі в Сето засяяли.

— Можеш собі уявити, — сказав він радісно, — золото!.. Справжнє чисте золото! Ще весною його принесла з гір разом з піском наша річка. Але в природі воно не блищить — очевидно, знову винне повітря, а можливо, є якась домішка, точно не знаю. Я виплавив його і ось що зробив. — І, порившись в кутку хліва, Сето дістав безформний кусок золота, який у темряві так заблищав, що Армен одразу зрозумів, що це за метал.

— Блищить, бо після виплавки я його обробив…

— Але цей пісок треба віддати державі, — сказав Армен. — Треба сповістити про знахідку.

— Звичайно, віддам. Я вже сказав товаришеві Гаспаряну і його приятелеві. Мені здається, що незліченні багатства є в наших горах! От я й шукаю їх. І надіюсь, що нова радянська техніка прийде й до схилів Далі-Дагу, що скоро береги Севану перетне нова залізниця… У наших горах стільки багатств, що я не можу сидіти спокійно навіть па уроках…

В розумних очах Сето відбилась щаслива посмішка.

Армен задумливо мовчав. Надзвичайне враження справили на нього оповідання Сето. В них було щось свіже, світле. А Сето, розкривши свою таємницю Арменові, тепер стояв перед ним, як учень, що чекає слова вчителя.

Нарешті Армен заговорив:

— Знаєш шо, Сето? Все не добре: ти, виявляється, був не тим, за кого ми тебе вважали. Але нічим не можна виправдати ні того, що ти тікав зі школи, ні твоїх інших недобрих, мені зовсім не зрозумілих вчинків… Тепер мені твій шлях зрозумілий — ти будеш геологом. Але, щоб стати справжнім геологом, потрібна освіта. Для цього треба вчитись, учитись… Ми поговоримо з товаришем Акопяпом

і з нашими гостями-геологами. Ти поїдеш в Єреван, вступиш до Гірничого інституту. Товариш Гаспарян допоможе тобі… Який ти все-таки цікавий хлопець! — закінчив Армен і радісно й тепло обняв товариша.

— Звичайно, я зроблю так, як ти радиш, — сказав Сето. — Неодмінно зроблю…

Вночі на березі Севану

Нерозлучні друзі Камо й Армен лежали на зеленому березі річки Гіллі і читали. Один з них читав «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, другий — оповідання про челюскінську епопею.

— Ну на що ми здатні! — раптом скочив з місця Камо. — На що ми здатні? Тебе я питаю, Армене! Подумай, що зробили вони, а ми не можемо знайти воду!..

Молода кров кипіла в ньому, вимагала незвичайних подвигів. Сила Камо росла, думки ставали ширші, міцніла віра в те, що ніякі перешкоди не зупинять його.

Армен за останній рік став мовчазним. Цей хлопець відзначався поетичною вдачею, лагідним, чуйним серцем. Спокійно світилися його добрі, розумні очі.

— Тут треба не тільки розум, — сказав він, — потрібні й знання. Щоб бути геологом, треба знати структуру, будову гір… Однією силою, наполегливістю нічого не візьмеш.

— Ти знову — терпіння, терпіння!.. Я не можу заспокоїтись, а тобі хоч би що… — хвилювався Камо. — Як ти мо-можеш говорити так спокійно, в той час коли поля нашого колгоспу гинуть без води?

— Знаю, але не гарячись. Треба подумати. А поки що ходімо додому, пізно.

— Я звідси нікуди не піду. Тут таї; гарно, така прохолода. Чуєш, як тихо хлюпає озеро?

— Що ж, ти тут ночуватимеш?

— Тут таке свіже, чисте повітря! Треба бути дурнем, щоб піти звідси і спати в душній кімнаті. Я вже сказав матері, що не повернуся сьогодні.

І Камо почав обламувати верхівки очеретів, стелячи собі «м’яку постіль».

— Мабуть, я теж залишусь. Дивитимусь на зірку і слухатиму, як шумить очерет, — спокусився Армен.

Хлопчики лягли і знову заглибились у свої книги.

Незабаром сонце закотилося за обрій. Озеро потемніло і, схвильоване вечірнім вітерцем, захлюпало в береги. З глибини очеретів знову почувся страшний голос вішапа. В сутінках він здавався ще таємничішим і страшнішим.

— Ти кажеш: «Не гарячись». А як не гарячитися, коли ми навіть в тому, що там реве, не можемо розібратися! — з досадою сказав Камо, закриваючи книгу.

Армен не відповів, він дивився на вершини гір, освітлені вечірньою загравою, і про щось думав.

Налетів вітерець, сплутав волосся хлопчиків, зашумів в очеретах, покрив брижами дзеркальну поверхню озера. З м’яким шурхотом набігли на берег дрібні хвилі, тихо зашарудів зрушений ними пісок. Одна за одною прилітали з полів качині зграї, з плескотом сідали на воду в своїх заводях, і, тихо посвистуючи, засинали.

Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.