Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 39)

— А вовки скоріше запах м’яса почують, а не солі,— розумно зауважив Грикор.

— Молодець! Кожний чує те, що йому треба, — підтвердив дід, повертаючись до кущів тернику.

За ним пішли хлопці і Асмік. Вони сховалися в кущах і почали чекати.

— Добре! — сказав дід. — Вітер від джерела в наш бік. Кози нас не почують. Ну й молодці ви, славне джерело відшукали! Нехай же й життя ваше буде таким довгим, як струмок, — сказав дід, з захопленням дивлячись на поверхню води.

І справді, на тлі завмерлої природи це джерело, що радісно дзюрчало, було самим життям.

Найкрасивіші жителі Далі-Дагу

Чекати довелось довго. Сонце пекло немилосердно. Але бажання побачити диких кіз пересилювало все.

Навколо панувала тиша. Тільки джмелі гули над головами хлопців та вітер час від часу доносив з Гіллі голос невгамовного вішапа: «Болт… бо-олт… болт!..»

Нарешті почувся легкий шурхіт каміння. Дід приклав палець до губ і прислухався. Потім ледве помітним кивком голови він показав своїм супутникам на гребінь протилежного схилу і таємниче посміхнувся.

У Асмік від здивування широко розкрились очі, вона б знову скрикнула, якби Камо не затулив їй долонею рот.

Там, на тлі голубого неба, з-за кам’янистого гребеня, раптом піднялись великі, схожі на дві криві шаблі, роги… Це був великий козел. Поставивши передні ноги на камінь, велично підвівши голову, він був схожий на чудову статую.

Козел довго стояв, оглядаючи місцевість, принюхувався. Потім, востаннє вдихнувши повітря, він, не поспішаючи, зійшов зі свого постаменту і зник за кам’янистим схилом,

— Бачили? — хвилюючись, запитав дід. — Це був розвідник. Зараз він пішов сказати товаришам, що небезпеки немає.

— Чому ж ти його не забив? — розпалився Грикор. — Такий шашлик з рук випустив!

Старий подивився на нього сердито.

— Як же можна підняти зброю на таку тварину! — обурився він.

— Чому? Що він таке, цей козел?

— Що він таке?.. Коли б тут, біля джерела, був у засаді мисливець, вовк, барс, — хто б був першою жертвою? Він. А він, незважаючи на це, йде, щоб розвідати, чи нема небезпеки для товаришів, чи вільний шлях. Як же можна підняти руку на таку тварину! — повторив дід обурено.

Але тут знову почувся шурхіт, ніби камінці посипались, і старий мисливець пересторожливо поклав палець на губи.

На гребені, за яким тільки-но зник козел-розвідник, чітко вимальовуючись на тлі неба, з’явилось безліч «шабель»— великих рогів кіз. Важко похитуючи ними, ціла отара козлів, легко перестрибуючи з каменя на камінь, кинулась до холодного джерела, тісно оточивши його.

Козлів було так багато, що здавалось, їм не буде кінця… Все нові й нові ряди їх піднімались з-за гребеня.

Козли оточили джерело, і за воду та сіль між ними почалась боротьба. Вони штовхали один одного своїми велетенськими рогами. Кожний намагався відтиснути іншого, щоб самому оволодіти цим несподіваним добром.

Всі тварини були сірого кольору, з трохи темнішою смугою, яка йшла вздовж спини від голови до хвоста. У багатьох темна смуга проходила впоперек спини і грудей, ніби оперізувала їх. Вони були значно більші за свійських кіз, міцно й красиво збудовані. Дивлячись на них, Армен думав: «А які чудові гібриди вийшли б від змішування цих диких тварин із свійськими!»

Козли напились, полизали сіль і, підвівши голови, стали обережно розглядати все навколо: чи хто не бачив їх, чи не сидить хто-небудь у засідці біля джерела?

Дикі тварини довго не перебувають біля води. З свого досвіду і з досвіду своїх предків вони знають, що найнебезпєчніше для них місце — місце біля джерела. Біля води завжди ховаються вороги, знаючи, що, змучені спрагою, тварини рано чи пізно прийдуть сюди напитись. Ось чому, незважаючи на те, що зелень, яка росла навколо джерела і манила їх, жоден козел не нахилився, щоб зірвати кілька травинок. Напившись, вони зразу ж повернулись назад тим самим шляхом, яким прийшли. Перебрались на той бік гребеня і зникли. Стрибки їхні були такі легкі, що здавалося — тварини, не торкаючись землі, пливли в повітрі…

Коли отара зникла, з-за гребеня горн довго ще виглядала голова козла із знайомими нашим хлопцям величезними рогами. Це був козел-розвідник. Він повинен був залишитись тут до того часу, поки не піде вся отара. Висунувши вперед морду, козел-розвідник востаннє понюхав повітря і, переконавшись, що отарі нічого не загрожує, сплигнув з каменя і пішов слідом за нею.

Хлопці полегшено зітхнули.

— Ну от, а ти кажеш— стріляй! — ще раз повторив старий мисливець Гри-корові з докором…

— Добре, але ж ти міг убити не цього козла, а іншого, хіба їх мало було біля води? — сказав Камо.

— Коли тварини п’ють, убивати не можна — жаль. Наша приказка каже, що і змія не вжалить того, хто п’є воду. Таке-то, мої любі!.. Мисливці, хоч і проливають кров, але і в них є хороші звичаї.

— Дідусю, а чому тут були тільки козли? Жодної кози, жодного козеняти? — спитав Армен з цікавістю.

— Справді, як навмисне, тільки козли. Чому це так, дідусю? — приєдналась до Армена Асмік.

Дід лукаво посміхнувся і погладив бороду.

— А я ж вам говорив, пам’ятаєте? На березі Гіллі я вам казав, а ви не вірили. Ось тепер могли на власні очі пересвідчитись…

Дав дід загадку!.. Хлопці деякий час мовчали. Першим порушив мовчанку Армен:

— Козли завжди так ходять, окремими отарами?

— Ні, чому ж завжди! З червня до початку грудня, і все.

— А потім?

— Потім змішуються з козами в одну отару. Так разом і ходять до того часу, поки не народяться козенята. А як тільки козенята трохи підростуть, матері забирають їх і тікають далі від батьків. Так, на віддалі від них, і живуть у горах з дітьми.

— Тікають від батьків? — здивувався Камо.

— Еге ж, тікають, як від вовка, від мисливця.

— Тс-с!.. — раптом прошепотів дід і підняв палець.

На гребені, за яким зникли козли, несподівано змову з’явилась голова з величезними рогами, що, як здавалося хлопцям, були майже в два рази більші, ніж роги козла-розвідника. Але тепер це був білий козел і такий великий, як бичок. Оглянувши улоговину, козел зник.

Дід Асатур, охоплений мисливським запалом, тремтів, як у пропасниці.

— Бачили? Бачили? — повторював він. — Йому вже, певно, років одинадцять, а роги в нього півтора аршина завдовжки!.. — збуджено шепотів дід. — Старий уже, пудів шість. В такому віці козли зустрічаються рідко. Після восьми років вони дуже старіють і стають поживою для вовків.

— Звідки ти знаєш, що йому одинадцять років? — запитав Камо.

— А по кільцях на рогах. Кожного року — нове.

— А чому він такий білий?

— Старенький став, як я, — погладив дід свою білу бороду. — Тихше, хлопці! Друга отара йде воду пити.

— Аз цієї отари уб’єш хоч одного? — спитав Грикор, погладжуючи свою уявну бороду. На Сході завжди так роблять, коли щось просять.

— Заборонено, — коротко сказав дід.

Почувся тупіт багатьох копитець. До джерела підбіг білий вожак, за ним слідом велика отара козлів. Дорога була розвідана, і козли йшли, не зупиняючись, не оглядаючись, просто до води.

Не встигли козли напитися й піти, і білий вожак ще стояв на гребені, охороняючи безпеку отари, як знизу, з улоговини, долинув шурхіт. Із глибини кущів вибігли і легкими стрибками помчали до води рудувато-червоні стрункі, тонконогі тварини з маленькими голівками на гнучкій шиї, прикрашеними гострими ріжками.

— Ой джейрани! — тихо вигукнула Асмік.

— Ш-ш-ш… це кози! — пошепки промовив дід.

Хоч вони розмовляли тихо, коза, яка йшла попереду, зупинилась і сторожко прислухалась. До її гострого слуху долинув підозрілий шурхіт: вона відчула небезпеку. Дві маленькі кізочки вирвалися наперед і, підстрибуючи, підбігли до води. Але мати подала знак, схожий на «фурт, фурт», і козенята зразу ж повернулись до неї. Злегка підштовхуючи маленькими ріжками, мати відігнала їх назад і сховалась за каменем. Козенята слухняну прилягли і затихли Кози, які бігли слідом за першою, теж зупинились і немов закам’яніли. Вони так зливалися з кольором навколишньої природи, що їх важко було помітити.

Коза, що прибігала до джерела першою, вдихнула повітря, відчула в ньому щось вороже, подивилась навкруги, подала знак «фурт, фурт» і стрімголов побігла назад. Ціла отара кіз і козенят рушила за нею. Зробивши кілька граціозних стрибків, тварини зникли в міжгір’ї.

— Бачили? — запитав старий. — А ви ж не вірили, коли я казав!

— Залишимося ще, почекаємо кіз. Прийдуть же вони знову до води! — попросила Асмік.

— Прийдуть, доню, але нескоро, налякались. А ви, певне, перегрілись на сонці, голови болітимуть. Ходімо!.. Та ви тут їм рай влаштували, — додав старий, захоплено оглядаючи джерело. — Більше б таких! Шкода тварин. Бачили, як вони штовхали одне одного?

— Будуть, дідусю, зараз викопаємо! — скочив з місця Камо.

— Чим? Адже лопат немає.

— А палицями? — І Камо, вихопивши у діда з піхов кинджал, вирубав у кущах кілька товстих нижніх гілок і загострив їх на кінці.

Зробивши кілька палиць, Камо роздав їх товаришам.

— Копай тут, — сказав він Грикорові, окресливши на землі коло на крок униз від джерела.