Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 38)

Так минуло години півтори-дві.

Нарешті Камо, схаменувшись, звівся:

— Ходімо, хлопці, нап’ємось води з нашого нового джерела, вмиємось — і додому.

— Ходімо, — згодились товариші.

Криниця була повна води. Вона стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібного стрічкою, виблискуючи на сонці.

До чого ж приємним було стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибу, яку він одного разу витяг із сіті і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу. Якби хлопці мали змогу відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, які нещодавно помирали, як живодайна волога, засвоювана корінням рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.

Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилась на воду.

— Хлопці, адже ж ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! — вигукнув Армен.

— Еге ж, навіть для шулік, для соколів, для ворон… — з гіркою іронією додав Грикор.

Камо, насупившись мовчав.

Ввечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про знайдене джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі всіх хлопців.

— Ви самі не розумієте, яку велику справу ви зробили! — скрикнув дід. — Та ж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!

— Як це «врятували»? — здивувався Камо. — Адже ж вони від спраги не гинуть? Ти ж казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів?

— В тому-то й річ, що «можуть»… Проходять — і йдуть від нас зовсім: спочатку до озера на вершину гори, а звідти і на другий схил її. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру? Чого він буде вартий, коли ці схили Далі-Дагу залишаться без таких чарівних тварин?

Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор зрозумів його слова по-своєму:

— Звичайно, — сказав він, — дід Асатур може залишитись без шашлика, адже він звик їсти двічі на тиждень шашлик.

— Та хіба ж у шашлику справа, дурню!.. Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори? Вам подивитись треба, — тоді ви мене зрозумієте. Недарма ж у піснях порівнюють красунь з джейранами… — сказав старий, якого опанував поетичний настрій. — Так, Камо-джан, ви велику й добру справу зробили, молодці!.. Треба тільки ще віднести грудку кам’яної солі, покласти біля джерела.

— Солі? Для чого?

— Для того, щоб кози лизали сіль, пили воду і просили для вас у неба довгого життя.

Армену хотілося обняти діда. Ну, й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні— тільки б убити дичину.

— Справді, вони, бідненькі, без солі зовсім знемоглись. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс: усі струмки пересохли. «Що ж, — думаю, — полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела — велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої не було б батьківщини, — з глибоким переконанням сказав старий. — Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…

— Добре, дідусю, зрозумів, зроблю! — пообіцяв Камо. — Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.

— У нас дома є, я принесу, — охоче запропонував свої послуги Грикор.

— От і добре, — розчулився дід, — ми цим остаточно привчимо їх до нас.

Радісні, пішли хлопці від діда. Тепер вони розуміли, що полювати — це означає не лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них.

Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і високо піднімали голову, щоб проковтнути її.

Камо усміхнувся. «Просять для нас у неба довгого життя», подумав він, згадавши слова діда Асатура.

Життя навколо оазису

За кілька днів після того, як біля джерела була покладена сіль, дід Асатур покликав хлопців:

— Ходімо на гору, я вам дещо покажу біля вашого джерела.

— Що, дідусю? Скажи зараз!

— Ходімо, ходімо, самі побачите. Все життя будете згадувати.

— Візьмемо Асмік? — запитав Камо.

— Чи піде? У неї сьогодні поганий настрій. Кіт вкрав пташеня, — оповістив Армен.

— Кіт?.. — обурився старий. — Чому ж мені не сказали? Я б з нього шкуру спустив! — дід похитав головою і жартома стиснув рукоятку кинджала.

— Треба взяти Асмік, хай піде з нами, трохи розважиться, — сказав Камо.

Армен пішов на ферму. По дорозі він зупинився біля ставка, викопаного піонерами. Руда глина на дні ставка потріскалась від спеки; якщо попаде в таку щілину курча — і слідів не знайдеш…

«Коли він знову наповниться водою? Коли знову плаватимуть у ставку наші птахи?» сумно подумав Армен.

Асмік була в «дитячій». Одне за одним вона пропускала своїх пташенят через якийсь круглий прилад, звідки вони виходили мокрими, потім виганяла на подвір’я.

— Купаєш? — запитав Армен.

— Ні, це захід проти паразитів. Птахи весь час сухі, а на сухих паразити дуже розмножуються, — сумно відповіла дівчинка.

— Ходімо з нами на гору, до джерела, яке знайшов Камо.

— Джерело?.. Вода сюди дійде?

— Ні, це тільки для диких тварин. Ходімо!

Опівдні вони дійшли до гребеня гори, з ущелин якого пробивалось кілька низькорослих кущів тернику. Сховавшись за ними, діти на чолі з дідом Асатуром почали обережно спостерігати, що робилось біля джерела.

— Куріпка, куріпка з своїми пташенятами! — по-дитячому радісно вигукнула Асмік і хотіла заплескати в долоні, але Камо вчасно стримав її.

Видовище, справді, було чудове. Куріпка-мати, перестрибуючи з каменя на камінь, повільно наближалась до джерела. За нею сіренькими пухнастими грудочками котились крихітні куріпки. А напившись, перевалюючись, слідом за матір’ю вони зникали між камінням і сухою травою.

— Дванадцятеро і ні одної, щоб з’їсти, — прошепотів Грикор. — Дідусю, підстріль…

Старий мисливець скоса глянув на хлопця.

— Хіба можна вбивати такі істоти? — прошепотів Армен.

— Мисливець Асатур шістдесят років блукає з рушницею лісами і полями і ніколи, ніколи не вбивав ще ні дитини, ні матері,— сказав спокійно і поважно, підвівши голову, дід Асатур.

— Але ж мисливець, побачивши дичину, забуває про все! Хіба не так, дідусю? — спитав Камо. — Скажи правду: невже ти ніколи ні матері, ні дитини не вбивав?

— Правду сказати, один раз в молоді роки матір убив. Убив і дуже пожалкував потім… Зустрів козу, а з нею цапок був. Сказав собі: «От і добре! Козу вб’ю, а цапка візьму, дома вигодую». Цапкові, напевне, і одного дня ще не було. Сховався і тоді ось, як зараз, вистрілив: просто в матір — рука б у мене переломилась!.. Упала вона, так жалібно-жалібно застогнала. А цапок побачив, що мати лягла, подумав, що вона його годувати зібралась. Підбіг до неї і ссе, ссе безтурботно… Побачив це я, серце стиснулось від болю, а в голові наче вогнем запалало. Повернувся — і додому… Щоб не бачити ні цапка, ні його вмираючої матері.

На очах у старого показались сльози, голос затремтів.

— Бідне козенятко, — сказала Асмік.

— Ось відтоді я ні дитини, ні матері не вбиваю, — закінчив своє оповідання дід. — Давайте подивимось спочатку, чи знайшли кози воду і сіль.

Вони обережно підійшли до джерела. Дід подивився, і зморшки на його обличчі розгладились.

— Знайшли! — сказав він радісно. — Гляньте, як сіль облизали, наче відшліфували.

Навколо джерела було видно багато слідів кіз, а велика грудка кам’яної солі була так облизана з усіх боків, що на ній і справді не залишилося тріщин.

— Як їх було тут багато! — здивувалась Асмік.

— Мабуть, отара колгоспних овець пройшла, — припустив Камо. — Не може ж бути так багато диких кіз!

Дід багатозначно посміхнувся:

— Тут, на цих горах, я одного разу налічив двісті в одній отарі. Дикі кози звичайно приходять на водопій на світанні і ввечері, але коли нема небезпеки і поблизу є вода — у спеку приходять і опівдні. Шум води і запах солі не дадуть їм спокою.

— І сіль має запах? — здивувався Г рикор.

— Ще й який! Дикі тварини, ті, що траву їдять, божеволіють без солі, хворіють, коли нема солі. І м’ясо у дичини, позбавленої солі, не має смаку. Аякже… Дика коза запах солі здалеку чує.