Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 37)

— Розумію вас, спробуємо і ми так діяти, — згодився геолог.

Розмовляючи, вони підійшли до будинку діда Асатура. Майже одночасно з ними прийшли і юні натуралісти.

Побачивши через вікно незнайомих людей, старий спочатку занепокоївся (з причин, відомих тільки авторові і читачам: адже, крім них, в селі Лчаван поки що ніхто не знав про таємницю скарбу!).

— Наргіз, йди глянь, що це за люди, чого їм треба? — збентежено сказав він дружині.— Двоє, видно, з району.

Та Наргіз уже була на подвір’ї і цілувала свого внука Камо.

Дізнавшись про мету приходу цих людей, дід Асатур підбадьорився

— Не правда, — сказав він. Покійний мій кум Мукел — нехай йому земля пухом! — казав, що чув від дідів, нібито

у нас тут було багато води, але вона провалилась крізь землю, пропала… Тільки, коли це було, де було— ніхто не знає… Залишилась нам від дідів наших тільки легенда. Була, розповідається в тій легенді, у народу вода, та заволодів нею, відняв злий вішап…

— Легенда? — пожвавішав геолог. — Про воду? Ти знаєш її, дідусю? Ану, розкажи нам.

— Знаю, як не знати, — самовдоволено погладив дід свою білу бороду. — Ще в дитинстві чув від свого діда. Ну, заходьте в хату, прошу, посидимо, закусимо, а тоді вже й розповідати почнемо.

— Ні, ні! Дідусю, розказуй тут…

— Наргіз, принеси хоч стільці сюди під навіс.

Сіли в тіні, хто на тахті, хто на стільцях.

Дід Асатур сів на лаву і, як завжди перед розповіддю, почав набивати тютюном свою улюблену люльку.

Всі з цікавістю чекали оповідання старого мисливця.

Легенда про воду

— Кажуть, — почав дід Асатур, — що в давні-прадавні часи наш край був такий, де вовк і вівця мирно паслися поряд. З далеких гір збігала в цей край прозора холодна річка, зрошувала поля і сади, і все навколо було вкрите пишною зеленню. Хліба і плодів було доволі. В ті далекі дні, кажуть, не було ні багатих, ні бідних, всі жили в достатку, насолоджуючись дарами свого благодатного краю, своєї чудової природи, а води в них було дуже багато, Люди не знали, що таке злидні. Не було нікого, хто б у них віднімав наслідки їхньої чесної праці, а вода, що збігала з гірських вершин, давала життя навіть сухим безплідним схилам, де каміння, завдяки їй, покривалося зеленню.

Але ось одного літа в саму спеку люди побачили, що води поменшало. її невистачало полям. І той, у кого були більші сили, захопив більше води. Врожай у нього був кращий, і він став багатшим і сильнішим від тих, кому невистачало води. Врожай у них був менший, і вони збідніли. З того часу багачі стали господарями води і позбавляли народ цього дару природи.

А води у бідняків щодалі все меншало. Багачі вволю поливали свої поля і залишали народові тільки краплі. Поля і сади народні сохли І гинули, і люди почали повставати і вимагати своєї частки води. Тоді багачі озброїли своїх слуг-велетнів, поставивши їх біля джерел води і наказавши не підпускати до них людей. «Ваша частка води, — сказали вони людям, — гине на шляху з гір. Підіть подивіться, хто поглинає її…»

Люди взяли лопати й кирки і піднялися в гори. Ішли вони, йшли і, нарешті, побачили, як вода вируючим потоком вливається в одному місці в скелю, а потім знову витікає з неї, але вже не такою сильною і буйною, а тоненьким, безшумним, безсилим струмком… Почали розбивати скелі. Треба ж довідатись, що там робиться, куди дівається, пропадає вода!

Працювали вони дні і ночі: скелі ворушити не жарт!.. Але ось, врешті, перед ними печера — велика-велика, ні кінця, ні краю не видно. Запалили люди смолоскипи, освітили печеру — і що ж бачать!.. В одному з її кутків сидить страшній-престрашний вішап, схилився над водою, і вся вода вливається в його величезну, страшну пащу… Ось цей вішап і поглинає всю воду, і тільки рештки, що збігають у потвори з губів, і дістаються селу. І ще бачать вони: чим більше поглинає вішап води, тим більшим стає він — з хвилини на хвилину росте, ширшає, товщає…

Побачивши людей, вішап затрусився. метнув полум’ям з очей, загримів громовим голосом: «Забирайтеся звідси, а тс проковтну всіх!»

Злякані, розгублені пішли назад люди. А за ними гуркіт, грім: це вішап величезним камінням загороджував вхід до себе.

Повернулись у розпачі люди в село і вирішили поставити в горах кам’яну статую, що зображає вішана. Ту, що ви бачили. Щороку приносили йому жертви, благаючи дати води для полів трохи більше того, що збігає з його губ.

Так, вічною мрією про воду, передаючи її з покоління в покоління, і живе народ. Живе і не втрачає надії, що настане час, коли він буде таким сильним, що не носитиме жертви вішапу, розриє скелі, знайде потвору і відірве їй голову… Що знову буде багато води і вона, як раніше, служитиме людям…

Дід Асатур так образно і переконливо вів свою розповідь, що часом хлопцям здавалось, ніби справді вішап існує і досі поглинає воду, не даючи її Лчавану.

— Виходить, наша річка і є залишком того, що збігає з губ вішапа? — запитав Грикор.

— Ходімо знайдемо вішапа, скрутимо йому голову! — хвилювався Камо. Йому не подобався цей вішап навіть у легенді.

Посміхнувшись, Ашот Степанович сказав:

— Ця легенда має дуже глибокий зміст. В нашій країні давно вже розбили голову вішапу — це зробила Велика Жовтнева соціалістична революція. Джерело народного життя, народного щастя відкрите і вирує тепер. Але ця легенда говорить нам і про інше — про те, що вода тут була і пропала. Нам треба знайти воду.

Наступного дня Ашот Степанович зібрав юних натуралістів. Знову говорили про воду.

Ашот Степанович, жвава, енергійна людина, сказав:

— Багато ви вже зробили, юні шукачі, а води знайти не можете. Десь у глибинах Далі-Дагу вода є, вона в його грудях знаходиться. Пам’ять про воду залишило нам не тільки каміння, залишилась вона і в серцях людей. Легенда, яку ми почули від діда Асатура, передається з покоління в покоління. Вона має прихований зміст. Народ, створюючи легенди і казки, насправді передає наступним поколінням відомості про те, що було. Користується матеріалом дійсності, хоч одягає її в фантастичні форми… Треба розгадати зміст нашої легенди. Давайте ж і візьмемося за це!..

Зелена пляма

Геологи зійшли з нашими юними натуралістами на Далі-Даг. Вони обшукали всі стрімчаки, всі її долини, міжгір’я та улоговини.

Але води не було й сліду!

Де-небудь побачивши кілька сухих очеретинок, вони поспішали до них в надії, що біля них знайдуть воду — не міг же вирости очерет на сухому місці?.. Помітивши зелені кущики, бігли до них, оглядали і копали навколо — не можуть же вони рости без вологи?

Одного разу, коли діти, стомившись від довгих і безнадійних пошуків, збиралися вже повернутись додому, Армен раптом звернув увагу на зелену пляму одного з схилів Далі-Дагу. Вона була дуже далеко — значно вище від вершин Чорних скель, — як оазис у пустелі, різко виділялась на сірому, випаленому тлі гори.

— Там є вода, хлопці,— сказав геолог Ашот Степанович. — Без води не може бути такої свіжої зелені на цих вершинах.

— Коли б там була вода, її було б видно. Та й що там — невеликий зелений клаптик, як хустка! — заперечив Камо.

— Я ж не кажу, що там джерело… але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.

— Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш, — пробурмотів Грикор. — Ти, Камо, хоч би рушницю взяв у діда — підстрілив би, в крайньому разі, отого шуліку.

— Потерпи, Грикор-джан! Коли ми знайдемо воду — то преміюємо тебе гускою з нашої ферми.

— І дозволите мені самому її з’їсти?

— Самому.

— По руках, коли так!

Камо подав руку Грикорові.

— Ну, готуй гуску: там вода. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! — І Грикор, лукаво посміхнувшись, почав підніматись на гору.

Шлях був важкий, але всі швидко підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленим килимом. Це був зелений клаптик землі, як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою соковитою зеленню.

Лопатами і кирками хлопці заходились копати землю. Під зеленою травою був напіврідкий, вологий ґрунт.

— Вода!.. Слово твоє міцне? — спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. — Одержу гуску?

— Дивлячись, яка вода. Якщо це та вода, що колись давно пропала, що зрошувала поля, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело — чим воно нам допоможе так далеко?..

Викопавши яму близько півтора метра глибиною, хлопці знайшли джерело. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тоненький шар грунту.

— Цей струмочок неодмінно повинен мати і джерело — там, всередині гори, — сказав геолог Ашот Степанович. — Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.

Хлопці, стомлені і розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою…

Оглянувши зелений «килим», названий Камо хустинкою, і переконавшись, що це не та вода, яку вони шукають, геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.

— Ну, а ви, — сказав Ашот Степанович хлопцям, — просто звідси можете повертатись додому.

Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.

Хлопці одійшли від джерела і прилягли в тіні скелястого виступу. Вони почували себе дуже стомленими. Говорити не хотілось, знемагав сон.