Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 36)

Хлопці поставили плиту на ребро і зчистили з неї решту землі.

Арам Акопян дуже схвилювався, коли побачив клиноподібний напис. Він довго розбирав його, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «пілі».

— Сардур? Урартійський цар? — здивувався Армен.

— Треба гадати, що він, Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив свою країну Урарту каналами для зрошування полів, — сказав учитель. — Урарту була військово-феодальною державою, і Сардур споруджував капали руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур обертав у своїх рабів. Скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів! Ось у цей період і було прийнято ставити біля початку каналів такі статуї «богів води». Наші вчені нещодавно знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких вішапів. Це свідчить про те, що кожної весни в цих каналах збирали воду гірських потоків, щоб влітку напоїти живодайною вологою безводні поля і ниви нинішнього Котайка…

— А що означає «пілі»? — спитав Камо.

— «Нілі» по-урартійському — це канал.

— Виходить, тут був канал? — знову запитав Камо.

— Щось ти дуже швидко метикуєш, — втрутився Грикор, — тобі треба сорок разів повторити і ти вже розумієш…

Асмік пирхнула, а Камо почервонів по самі вуха: треба ж йому було запитувати так наївно!

— Звичайно, — сказав учитель. — тут був канал…

Дід Асатур здивовано прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!.. Знайшла вчена людина камінець якийсь з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!.. Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато бачив, та куди тут дідівському досвіду до науки?

— Так, — замислено промовив учитель, — в цій справі без допомоги Академії наук не обійтися. Треба сповістити вчених. Ходімо!

Вони повернулися в село, забравши з собою кирки й лопати.

Давні канали нашої країни

Того ж дня Арам Акопян зв’язався по телефону з Єреваном.

— Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що цікавлять нас. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу Сардура…

Це повідомлення Академія наук зустріла з великим інтересом. Не минуло і двох годин, як на рівному полі на березі Севану приземлився літак і колгоспна легкова машина привезла в село професора Севяна в супроводі кількох археологів.

Професор щиро обняв свого учня, Арама Акопяна.

— Здрастуйте, здрастуйте! Ви, треба гадати, знайшли щось дуже цінне, коли вирішили ще раз потурбувати мене, старого.

Так, професоре. Тут, біля початку старовинного каналу, ми знайшли плиту з халдським написом. Пліта, на жаль, рокололась, деяких знаків нема і відтворити напис повністю мені не пощастило. Тому я і зважився потурбувати вас, за що прошу вибачення.

— Дрібниці, дрібниці! Від кожної такої знахідки я тільки молодію. В мене зараз стільки енергії, скільки в цьому юному Геркулесі.— Професор ласкаво поплескав Камо по плечі.— Ну, не будемо гаяти часу, показуйте свою плиту. Ви розібрали слово «пілі»? Так, це означає «канал». Можливо, нам і справді вдасться покликати на допомогу колгоспним полям канал урартійського царя Сардура? Га, що ви скажете? — посміхнувся професор до голови колгоспу.

Баграта дошкулила посуха, він Сердито хмурився, і його відповідь професорові прозвучала не зовсім люб’язно:

— Ви нам тільки воду дайте, а чия вона— царська чи диявольська— що нам до того? Скажіть, де вода, як її здобутя — ось те, що нам треба. Ви, вчені, повзши і про це знати. Якщо наука не може допомогти колгоспові в тяжку хвилину, нащо нам така наука?

— Ну, що ж, ходімо подивимось, що там таке, — сказав професор.

Першим рушив дід Асатур. За ним біг Чамбар. У супроводі голови колгоспу, вчителя і своїх співробітників ішов професор Севян. Останніми йшли юні натуралісти. Процесія наблизилась де школи. Зайшли в фізичний кабінет, де зберігалися обидва уламки плити.

Жваве і добре лице професора, коли він побачив камінь, раптом стало серйозним і стурбованим. Він став на коліна і почав розглядати напис в такою побожністю, що всі мимоволі замовкли.

Запала глибока тиша. Губи професора повільно рухались. Було видно, що він намагається розв’язати якесь важке завдання.

Нарешті старий професор підвів голову. Почуття внутрішнього задоволення освітило його лице.

Розібрав, — полегшено зітхнув Зараз я прочитаю вам цей напис.

І поволі, слово за словом, професор переклав напис з урартійської на сучасну вірменську мову;

— «Я, Сардур, цар країни Наірі[14] спорудив цей канал. Прокляття і смерть тому, хто зруйнує цей канал! Прокляття і кара тим селянам, які вкрадуть воду з мого каналу!..»

Всі мовчали.

— Який жорстокий був цар! — прошепотіла Асмік.

— Так, царі були жорстокі до простого народу і, як бачите, посилали прокльони і погрози тим селянам, які насмілилися б зрошувати свої поля водою із збудованого ними каналу, — сказав професор. — Ви знаєте нашу Араратську долину… Тепер вона вся вкрита квітучими садами, пишними полями. А за старих часів більша частина її була пустелею. Там, де не було води, лише чортополох ріс, реп’яхи, будяки. Там, де була вода, вирувало життя, цвіли сади, все було вкрите багатою рослинністю. Пекуче південне сонце нещадно випалює все, де немає води. А коли є вода, сонце солодкими соками наливає плоди. Джерело життя, джерело щастя — скрізь вода… В минулому сильні, багатії віднімали в нашого народу воду. Тисячу років тому княгиня Сюнікського краю Софія провела канал, що ніс полям воду з річки Базарчай в Даралагез, і під загрозою смерті заборонила селянам брати з нього воду. Збудувавши монастир у міжгір'ї Гндевазу, княгиня передала йому право користуватися каналом. «Святі отці» поставили біля початку каналу камінь, на якому зробили напис, що провіщав прокляття і смерть селянинові, який візьме з каналу воду… У 1867 році вірмени звернулися з проханням до царського уряду — дозволити їм відновити Ечміадзинський канал. Дозвіл було дано лише через сорок чотири роки… Біля підніжжя скель за селом Карбі є багаті на воду джерела. Селяни цього села і сусідніх сіл протягом сорока років зверталися до царської влади з проханням провести воду джерел на поливку садів. Дозволу вони так і не одержали… А при Радянській владі воду провели за… Сорок днів. Вона потекла підземними трубами до сіл Аштапанського і Ечміадзинського районів. Вас цікавить, чи був тут канал? Так, багато віків тому тут був канал— сумнівів у цьому бути не може. Але звідки канал діставав воду, як він був зруйнований і куди поділась вода — невідомо. В такій кам’янистій, безводній місцевості, як ваша, існування каналу здається просто загадковим. Коли вірити цьому написові, що ви його знайшли в глечику, вода пропала після землетрусу. Але де брав початок канал? Адже у вас тут немає ні джерел, ні струмків. Відгадати цю загадку повинні геологи. Тільки вони можуть допомогти вам знайти воду. Ми пришлемо геологів. Зараз же пришлемо. Ми не дозволимо, щоб вода пропадала марно.

Попросивши відправити вішапа і плиту з написом до Єревана, вчені повернулися до літака.

Дід Асатур сумно похитав головою.

— Ну й що ж, хіба наші поля тепер заколосяться? — пробурмотів він. — Я щось нічого не розумію в їхній науці. Наука тоді хороша, коли вона дасть воду полям. Щоб хліб уродив, хліб, а то знайдуть розбиту глиняну миску і радіють. Та й ше друкують про це в газеті! Від цього хліба в нас не прибуде.

Баграт був похмурий. Він знав, що дід неправий, але його засмучувало те, що в такі важкі дні запізнювалась допомога.

Другого дня голова колгоспу дав телеграму в Єреван з проханням надіслати в село спеціалістів.

«Міністерство водного господарства вирішило допомогти селу Лчаван», повідомили йому з столиці.

— «Вирішило!..» поки сонце зійде, роса очі виїсть, — бурмотів голова колгоспу.

А юні натуралісти блукали гірськими схилами навколо Чорних скель і думали, як їм знайти воду…

Якось перед будинком Арама Акопяна зупинилась легкова машина.

З машини вийшло два молодих чоловіки в простих міцних чоботях, в грубому, з брезенту зшитому одягу і таких самих плащах. Це були геологи з Єревана.

Один з них, худорлявий і мускулястий, виявився досить діловим і рухливим. Не минуло й кілька хвилин після його знайомства з Арамом Акопяном, як він уже приступив до виконання покладеного на нього завдання.

— Перш за все, — сказав він, — я попрошу повести нас до тих мешканців села, які добре знайомі з Далі-Дагом: до мисливців, пастухів.

— Ну, що ж, ходімо, — згодився Арам Акопян і повів гостей спочатку, звичайно, до старого мисливця, до діда Асатура.

Дорогою вони зустріли Камо.

— Збери свій загін і приведи діда, — сказав йому вчитель.

Коли Камо пішов, Арам Акопян звернувся до молодого геолога:

— Знаєте шо, Ашоте Степановичу? Я боюсь, що ви своїми активними діями вирвете ініціативу в моїх учнів. Заохочуйте їх до своєї роботи, вони багато чого навчаться у вас.

— Як? — здивувався геолог. — Хіба геологічна розвідка може бути здійснена за ініціативою недосвідчених хлоп’ят?

— Мої учні зайнялися розв’язанням дуже серйозного завдання. І вони так захопилися, що відняти в них ініціативу — означало б загасити той вогонь, який їх зараз живить… Дайте напрямок їхній роботі, але непомітно. Ми давно вже так діємо — я і голова колгоспу, — і результати чудові.