Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 41)

Бібліотекар попросив Сето залишити книгу на столі, а за другою прийти іншим разом. Сето поклав книгу на стіл і, сам не знаючи, як і чому, непомітно знову взяв її і сховав під куртку.

А тепер додому! Тепер уже ніхто, здавалось йому, не зможе розлучити його з цим незамінимим другом. Хлопець поспішав додому. І, прибігши додому, Сето сховав книгу на полиці серед своїх підручників. Відтоді він читав її потайки.

Наступного дня книгу шукали по всій школі, запитували в усіх дітей, а в Сето спитати не могли, тому що він не прийшов до школи.

Тоді Геворк написав записку Сето і попросив Асмік занести її своєму сусідові.

Мати накинулась на дівчинку:

— Який тобі Сето? Хіба я його бачу? Книжку вимагає вчитель! Всі забери! Він зовсім від рук відбився, по господарству допомагати перестав, читає вдень, читає вночі, в сараї, палить гас, вранці вставати не хоче, а він же — найстарший в сім’ї…

Коли Асмік серед інших книг побачила «Цікаву мінералогію», вона сказала:

— Тітко Сона, ось ця книга нам і потрібна, — і взяла її.

— Бери, через неї він зовсім збожеволів…

Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.

Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.

У селі Сето в цей час не бачили, дома його теж не було. Де хлопчик пропадав — ніхто не знав. Тільки пастухи часом зустрічали його в горах. Що він там робив? Лазив по скелястих стрімчаках. А що його туди тягло — про це він нікому не говорив.

Слова, сказані Камо, були суворі, але справедливі, Проте вони не витверезили Сето, а, навпаки, викликали в його малому серці велике почуття помсти. Його взаємини з колективом настільки розладнались, що навіть оті слова подяки, які йому висловили вчитель і товариші за вдалу знахідку плити з клинописом, не дали його розбурханому почуттю жодного задоволення.

Учнів поведінка Сето обурювала, та, як не дивно, дід Асатур з ними не погоджувався:

— А ідо ви думали? Що у нього немає почуття честі?.. Хіба це жарт— образити людину, та ще й при всіх! Пригадую, на весіллі в сина покійного кума Мукела хтось мисливця Каро назвав, насміхаючись, «брехуном-мисливцем». Кулею в серце було для нього це слово. Вихопив кинджал і, як тигр, кинувся на свого кривдника: «Як він смів мене, та при дівчатах, таким словом назвати!..» Ледве ми забрали в нього кинджал. Ото ж то! В кожної людини честь є, самолюбство. Правда очі коле — це вірно. Та ти краще людину десь на самоті присором, навіть побий, а на людях не виговорюй… Ми, горці, не можемо терпіти образливих слів.

— Дідусю, що ти говориш! — сердився Камо. — Люди дикі вчинки чинили, а тобі це подобається?

— Нехай дикі, та молодецькі! — наполягав на своєму впертий Асатур.

Його ніхто не підтримав. Всі засуджували вчинок Сето. Взаємини між Сето і його товаришами по школі дедалі ставали гірші. їх уже розділяла глибока безодня.

Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброїло хлопця.

— Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!.. Таких справ — світ здивуємо!.. Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, — лагідно сказав Армен.

Асмік доброзичливо всміхнулась.

— Жаль тебе, Сето, ти хлопець гарний, хоробрий… — продовжував Армен.

— Так, — ствердила Асмік, — хоробрість Сето мені дуже подобається: він так спритно лазить по скелях!

Слова дівчини, напевно, зачепили Сето за живе.

— А для чого вам по скелях лазити? — спитав він уже миролюбним тоном.

— Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, — пояснив Армен. — Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.

— У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, — додав Камо. — Давай же не будемо ворогувати! — І він простяг Сето руку.

Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені пробились назовні, тепло освітивши лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:

— Ось, беріть, більше не воюватиму, — сказав він з почуттям.

Це побачив Арто. Щаслива, добра посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.

Хлопці й Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.

— Ось так, тепер ми стали ще сильніші, тепер побачиш, що ми можемо зробити, ми, юні натуралісти! — вигукнув Камо, обнімаючи Сето.

В цю хвилину з пташника стрімголов вибіг Грикор.

— Дорогі мої, останні шкаралупки потріскались! Пташенятка вилуплюються всіх кольорів, ну, просто, як солдати — батальйонами! — кричав він, підстрибуючи на одній нозі.— Великі, маленькі, жовтенькі, рябенькі, так і валять… Хо-хо-хо! От так квочки залізні: всю землю курчатами заповнили! — і, так само витанцьовуючи на одній нозі, Грикор повернувся на ферму.

Асмік і хлопці поспішили за ним. Разом з ними зайшли і Сето з братом. Сето вперше заходив на ферму не як ворот, а як друг.

Вражений великою кількістю пташенят, він прошепотів:

— Справді, як багато, і які вони хороші, ці пташенятка нашої ферми!

Сето починає працювати

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої радості. Незрозумілого тягаря, що раніш турбував його рамками, як не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?..» подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.

— Спізнився, нані, скоріше! — підганяв він матір.

— Ти що, косити йдеш? — здивувалась матір.

— Чому ж би й ні? Чим я гірший від Грикора? Скоріше, нані, дай хліба шматок!

Загорнувши в папір сніданок, Сето взяв косу і побіг.

З веселим гомоном виходили з села озброєні косами групи колгоспників і спускались до озера Гіллі, де простяглися темнозелені поля люцерни і конюшини. Лагідний ранковий вітерець ласкаво колихав верхівки густих високих трав, і серця людей сповнювались радістю. Землі, що лежали біля озера, легко було зрошувати — не те, що на горі.

Голова колгоспу Баграт догнав косарів. Він їхав верхи білим конем.

Помітивши голову, Сето знітився, соромлячись глянути на нього.

Притримавши коня, Баграт лагідно спитав хлопця:

— Косити йдеш, Сето?

— Так, товаришу Баграт, — не підводячи голови, відповів Сето.

— Молодець! Ну, що було, те було. Хто старе згадає… Мені Асмік про все розповіла, — по-батьківськи лагідно сказав Баграт.

Проте, відчувши, що хлопця пригнічує його присутність, Баграт від’їхав. Розшукавши в натовпі бригадира, він сказав:

— Овсепе, як видно з усього, Сето вирішив свої гріхи загладити. Обходься з ним ласкаво. Скажи про те всім членам своєї бригади… Зрозумів?

— Якщо слабку струну зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, — добродушно всміхнувся Овсеп.

…Коли через три тижні в правлінні колгоспу обговорювалось питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

— Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? — спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

— За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше від усіх, повертався пізніше від усіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

— От за таку роботу йому і треба черевики дати, — рішуче сказав Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

— Тут якась помилка, товаришу бригадир, — зніяковів він. — Я ніякої премії не заслужив.

— Ніякої помилки. Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

— Дурень, — шепотіла мати, смикаючи його за рукав, — іди бери! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав: