Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 27)
— Дідусю, — крикнув йому Камо, — придерж глечик — розіб’ється!
Дід опам’ятався, обійняв глечик, який порівнявся вже з ним, і обережно поставив його па землю.
— Все це мед, мед, дідусю? — крутячись біля глечика, запитувала Асмік.
— М-мед… д-дівчинко… — затинаючись, відповів старий.
Він був збентежений: невже ця печера і насправді не була «пасікою девів»?
Дід відв’язав вірьовку од глечика, і Камо потягнув її вгору — треба було спускати решту.
Учитель, Камо і Грикор напружено працювали до полудня.
Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.
— Захопи п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, сказав він.
…Коли повернувся Армен, пригнавши кількох ослів, з порожніми відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких літали бджоли.
Ослів і кошики Армен одержав не без труднощів.
— Анархія! — вигукнув за своєю звичкою голова, почувши прохання Армена дати ослів. — У робочий час? Ослів?.. У пас сьогодні сінокіс, а вони їх од роботи відірвати хочуть!
— Коли б ви тільки знали, які ми стародавні речі знайшли і бджіл!
— Стародавні речі? — звів брови догори Баграт. — Які речі? І бджіл? Вулики?
Армен розповів про знахідки.
— Справді знайшли? Дуже, мабуть, намучилися? І Арам був з вами? — раптом пом’якшав голова.
Він зараз же написав дві записки і, віддавши їх Арменові, сказав:
— Одну — на ослів, другу — в комору: одерж харчі для наших археологів, мабуть, зголодніли. Та не забудь цукрового піску захватати: дід Асатур знає, як збирати бджіл на цукор. Навчить і вас. А ми тут вулики приготуємо…
Кошики були підняті на вірьовці в печеру. Дістаючи звідти соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, сприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, і, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але доти, поки серед бджіл не з’являлась матка, Арам Акопян не заспокоювався.
— Матку шукайте, матку! Без матки бджолиній сім’ї не бути, — повторював він.
І тільки, коли матку знаходили, наказував:
— Ну, тепер щільніше закривайте кошик — і вниз!
Один за одним всі кошики з сотами і бджолами були спущені в міжгір’я.
Забравши «пасіку девів», учитель і хлопці вузенькою стежкою пробралися до «складу мисливця Каро». Меду тут і справді виявилося дуже багато. Ним наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.
Потім Арам Акопян і хлопці повернулися до печери. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над міжгір’ям.
— Приймайте наслідного царя птахів! — гукнув униз Камо.
Асмік підскакувала від радощів.
— Чому ви так поволі спускаєте? — хвилювалась вона, згоряючи від нетерпіння.
Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.
Армен підв’язав клітку до сідла осла.
— Ну, що там у вас? Все? — гукнув він угору.
— Все. Зараз і ми спустимося, — обізвався Камо.
Робота була закінчена. Арам Акопян, Камо і Грикор сіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.
Проти них, по той бік провалля, темною пащею зіяв вхід у печеру, яку називали «воротами пекла».
Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчаті вершини, виглядали похмуро.
Завивав вітер у міжгір’ях. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер ущухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав приглушений, віддалений шум.
«Чому стогне і крекче гора?» думав Арам Акопян. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з'ясувати їхньої причини не міг.
Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі — груба, нерівна, неначе вся порізана; нижня — рівна, гладенька, навіть блискуча.
Вгледівшись, Арам Акопян помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад[10] став перед скелею з зубчатою вершиною і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…
«Що ж це за така загадкова смуга?» думав учитель.
Наступного дня дід Асатур сказав у селі старикам:
— Ясно, як божий день: в Чанчакарі ніяких девів нема!
В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Один заздрісник Артуш, як і раніш, був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»
Глечики з сотами, привезені з Чанчакару, діти помістили в одному з кутків подвір’я птахівницької ферми, дбайливо відгородивши їх від птахів. Інші речі, знайдені в печерах, вони віднесли до школи. Тут Арам Акопян призначив для них окрему кімнату.
Того ж дня вчитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:
«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння І хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».
Бджолами й глечиками з медом зайнявся дід Асатур. Він розкрив кошики і випустив бджіл на волю. Бджоли вилетіли і зразу ж оточили караси.
— Тепер кожна бджола по запаху знайде свій вулик, свою сім’ю, — сказав Арам Акопян.
Біля отворів глечиків виникло немало боїв, поки бджоли не розмістилися нарешті у своїх гніздах. А для бджіл, які не знайшли собі місця, Камо і Армен швидко збили ящики.
— Чому бджоли вибрали житлом глеки? Невже у наших предків були такі вулики? — запитав Армен у Арама Акопяна.
— Твоя здогадка, що люди підпилися в печери по дереву, а потім не змогли звідти вибратися, мені здається вірною. Проте думати, що вони взяли з собою бджіл і тримали їх в глечиках, було б помилкою. Але коли в печерах не залишилося людей, сім’ї диких бджіл, що роїлися, почали влаштовуватись у таких вигідних квартирах, якими виявились для них ці глечики.
За кілька днів бджоли вже взялися за роботу і літали в поле за нектаром. Грикор учився в діда Асатура доглядати вулики. Інколи, підстрибуючи на здоровій нозі, він підбігав до огорожі птахо ферми і дратував Асмік:
— Ви тільки погляньте на її брудних пташенят!.. Ти б краще бджіл розводила, щоб мед давали, солодкий мед!
Камінь з персня полководця Артака
Дід Асатур доглядав свої незліченні вулики-караси.
Одного разу, вирізуючи ножем старі, почорнілі соти, що прилипли до стінки одного з глечиків, він наткнувся па якусь тверду, обліплену носком грудочку. Зчистивши віск, старий побачив зеленуватий камінь завбільшки з яєчко ластівки.
«Гарний який! Я подарую його Асмік, розважу дівчинку», вирішив дід і поклав камінь в кишеню свого архалука.
Наступного дня дід прийшов на ферму. Велика кількість диких птахів розвеселила його.
Дощі останніх днів оживили річку; ставок був теж повний прозорої гірської води. По його гладенькій поверхні весело ковзали білі гусенята, сповнюючи повітря голосним гелготанням. Разом з ними в ставку плавали, купалися, пірнали десятки пташенят інших диких птахів, найрізноманітніших порід, наче їх зібрали сюди па виставку.
До ставка підійшла Асмік і почала годувати своїх улюбленців. Побачивши її, гусенята і каченята стрімголов кинулися до берега. Вони били крильцями, гелготали, крякали, давили одне одного і жадібно хапали корм, який пригорщами кидала їм дівчинка.
— Ти подивись, подивись, дідусю, що вони роблять! — з запалом вигукнула Асмік, побачивши діда.
— Та-ак… Вони й справді свої дикі звички забувають! Ну, ось тобі подарунок за таку хорошу ферму, сказав дід і простягнув Асмік камінь.
— Який гарний! — зраділа Асмік і одразу ж побігла показати камінь Арменові. — Доглянь моїх вихованців, не йди нікуди, дідусю, я зараз повернуся! — крикнула вона.
— Дідусь Асатур подарував мені камінь, поглянь, який гарний! — сказала Асмік Арменові.
Армен, оглянувши камінь, здивовано звів брови: