Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 29)

Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.

— Оце на тебе схоже!.. Вірю тобі, неодмінно ворогів вигонити підеш, — усміхнулась до Камо Асмік.

У коридорі з’явився вчитель. Камо поспішно поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стояв біля стіни. Арам Акопян зайшов І, добродушно усміхаючись, похитав головою.

— Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, — сказав він і впустив до кімнати школярів.

…За три дні приїхала з Єревана в село група вчених на чолі з професором Севяком. Побачивши знайдені дітьми старожитності, професор розхвилювався: Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати ці давності!..

— По втримався професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але… не вийшло, — виправдувався вчитель.

— Побачивши дичину, мисливец про все на світі забуває. Не сердься, мудрий чоловіче. Адже це також здобич, примирливим тоном сказав дід Асатур.

Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.

— Ми не все принесли, що знайшли, — говорив далі Арам Акопян. — Це всього лише результат нашої попередньої розвідки. Основна робота випаде на долю вашої експедиції. Чанчакар — лабіринт незліченних печер. Всі вони з’єднані між собою внутрішніми ходами, проритими людьми. Це природна фортеця, з бійницями, сховищами, арсеналом, жилими приміщеннями. Ми оглянули зовсім невелику частину… Порядком попередньої розвідки, — повторив учитель.

Переконавшись, що жодний предмет не зіпсовано, вчений захопився і сказав, що ці знахідки надзвичайно цінні.

Було скликано загальні збори колгоспників. Виступивши перед ними, професор Севян говорив про те надзвичайне значення, яке мають для науки знайдені предмети. Відзначаючи важливість знахідки, він підкреслив, що зробили це розумні і сміливі юні натуралісти села Лчаван і керівник їхній, вчитель Арам Акопян, і дякував їм від імені Вірменської Академії наук.

— За кілька днів, — додав професор, — Арам Акопян, Камо, Армен, Асмік, Грикор і дід Асатур одержать цінні урядові подарунки.

Слова професора були зустрінуті по-різному. Зелені очі Артуша блиснули віл заздрості, а Грикор, який сидів поруч з своєю матір’ю, дивився на Камо і радів. Проста і любляча душа хлопчика вся відбивалася в його ясних очах.

Наші діти звикли до успіхів, і перша ж невдача змусила їх розгубитися.

З ферми почали зникати птахи. Сполохані рушницею старого мисливця, жодний шуліка не показувався над селом. Боячись Чамбара, лисиці не з’являлися на околицях ферми. Мати Асмік доглядала птахів удень, дід охороняв їх уночі. Та, незважаючи на такий пильний нагляд, пташенята почали зникати, і багато — до п'яти-шести в день. І зникали вони, як не дивно, завжди тільки вдень. Асмік навіть бігала до голови колгоспу Баграта і просила допомогти зловити злодіїв.

— Анархія! — розвів руками Баграт. — Про що ж думають твої натуралісти? Не можуть справитися з кількома пташенятами?.. Як же я справляюсь з величезним колгоспом?

Хлопчики вдень і вночі стежили за огорожею, оглядали кожний куток подвір’я, дивилися з підозрою навіть на старих ворон, що сиділи на телеграфних стовпах. І все ж пташенята і далі зникали…

Якось дід Асатур, відпочиваючи недалеко від огорожі, що оточувала ферму, помітив, як одне каченя, розставивши крила і витягнувши шию, ніби пливе в пилюці, простуючи до огорожі

Дід здивувався: яка невідома сила тягне пташеня до себе? Він хотів підвестися, але тут побачив, як і сіре гусеня, так само витягнувши шию і безпорадно опустивши крила, проповзло по землі і раптом зникло кудись.

— Що таке? — пробурмотів дід, нічого не розуміючи. — Піду подивлюся.

Він встав, підійшов до огорожі і сів на бочку з-під риби; Поряд були інші бочки. За ними доручив дідові наглядати завідувач кооперативу.

На подвір’ї ферми панував спокій її юні вихованці мирно бродили по двору. У глибині сарая мелькала постать Асмік. Старий вийняв з кишені люльку і стукнув нею по бочці, щоб витрусити з неї попіл.

Бочка зарипіла, захиталась і, хтось всередині в ній прошепотів:

— Ну, що? Можна вилазити?

— Давай, вилазь, вилазь! — почулося з іншої бочки.

Дід нахилився. Але тільки підняв він кришку сусідньої бочки, як хтось сипнув йому межи очі жменю попелу. Бочки зарипіли, покотилися, з них хтось вискочив і прожогом утік.

Старий, замруживши очі, кричав: Злодії! Злодії! Осліпили!..

Збіглися люди. Діда розпитали, бочки оглянули, але так І ие довідалися, хто в них сидів.

Опам’ятавшись, дід забрав бочки і покотив їх до кооперативу.

— Ти можеш зберігати їх де завгодно, тільки не біля огорожі ферми, — сказав він завідувачеві.— Люди сон втратили, всі думки їхні про ферму, а ти готуєш їм розбійницькі гнізда? Ех, ти! — нагримав дід на ні в чому не винну людину.

Після цьоіго до самої осені на фермі більше нещасть не траплялось, але коли випав сніг, завила хуга і в полях не стало їжі, солодкий аромат меду і гладк, птахи ферми почали привертати увагу куниць і лисів.

Отут саме і став у пригоді мисливський досвід діда Асатура.

Слідами хитрого звіра

Почався новий навчальний рік.

Асмік тепер училася в сьомому класі, Камо і Армен — у дев’ятому, Грикор — у восьмому. їхня дружба і далі розвивалась і міцніла.

Асмік, так само, як і раніш, просто з школи бігла на ферму, до своїх, тепер уже дорослих, птахів, і допомагала матері доглядати їх.

Біля ставка, за селом, колгосп цього літа за планом, одержаним з Єревана, побудував для птиці нові, просторі приміщення.

Голова колгоспу Баграт не тільки визнав ферму, але не пошкодував і коштів, щоб влаштувати її якнайкраще.

— Коли вже ферма, то нехай буде і схожа на ферму — за всіма правилами! — сказав він.

Побудувавши приміщення для птахів. голова не поскупився прибудувати до них і кімнату для завідуючої і будку для сторожа.

Саме приміщення ферми мало кілька відділів. В одному з них стояли інкубатори, друге — просторе — було відведено птахам для прогулянок. Окреме місце мали пташенята. Для дорослих птахів влаштували сідала. Для квочок місця не передбачалося. Вирішили виводити пташенят лише в інкубаторах.

Ферма мала великий запас ячменю. Щоразу, коли Асмік годувала птахів, вона з теплим почуттям перебирала зернятка в своїй руці: це був «ячмінь Армена».

Армен часто приходив на ферму, дивився на птахів, на їхні підрізані крила, іноді допомагав Асмік готувати математику, літературу.

Якось уночі гуси і качки зняли страшенний шум. Голосно загавкали і вискочили із своїх конур собаки. Гримнула рушниця діда Асатура, який ночами охороняв ферму.

Коли старий запалив світло, приміщення, де птиці спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.

— Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! — поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.

— Дід твій на полювання вирушив, — сповістила Камо бабуся Наргіз.

Це було вихідного дня. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:

— Ходімо до Грикора.

— Що трапилося? — захвилювалась Асмік.

— Ходімо, потім довідаєшся.

Грикор з захопленням допомагав

колгоспному пастухові напувати телят.

— Ого! — вигукнув він, побачивши товаришів. — Ви чого?

— Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу!

— З вашою допомогою, за п’ять хвилин, — пожартував Грикор.

— А що ж, давай відро…

— Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?

— Грикоре, ходімо на Далі-Даг, — сказав Камо.

— А що там є? Щось їстівне?

— Коли вже мисливець Асатур з своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.

— Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур весь шашлик сам з’їсть! — з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.

— Почекай, не спіши! — наважився остудити його запал Камо. — Він по лисицю пішов. Який там шашлик!

Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі були повні сміху.

— А чим гірший шашлик з лисиці? Що їсть лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? — запитував він з удаваним здивуванням.