Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 28)

— Мені здається, що це смарагд. Такий камінь, по-моєму, коштує десятки тисяч.

Дівчинка злякалась.

— Десятки тисяч!..

— І ще поглянь, на ньому візерунок якийсь і букви вирізьблені.

— Букви?.. Дай гляну! Справді… Що це може бути?

— Залиш камінь у мене. Я покажу Араму Акопяну, він скаже, що це таке.

Дівчинка неохоче погодилась.

Вдома Армен роздивився камінь в лупу і підскочив від радості. Оце-то відкриття! На камені були вирізьблені орел і дрібний підпис під ним. Одне слово Армен розібрав: «Артак». По краях каменя були крихітні заглибини — він, очевидно, був раніше прикріплений до чогось.

— Перстень-печатка, якою полководець Артак багато віків тому скріплював свої укази! — вигукнув Армен і, затиснувши камінь в кулак, побіг до вчителя.

Арам Акопян, оглянувши камінь, підтвердив здогадку хлопчика:

— Це важлива для науки знахідка, — сказав він. — Де ти взяв його?

— Дід Асатур подарував Асмік.

— Дід — мисливець. Віїн, мабуть, знайшов його де-небудь в горах.

Армен побіг до старого.

— Дідусю, де ти взяв цей камінь?

— Під порожніми сотами знайшов, у карасі.

— І нічого іншого там не було?

— Нічого. Віддав би, якби щось знайшов.

Пізніше, зустрівши Камо, Армен розповів йому про знахідку діда.

— У печерах Чанчакару, безсумнівно, ховався полководець Артак зі своїми людьми. Бо як інакше міг потрапити туди цей камі’нь? Адже це його печатка, і вона не могла бути в чужих руках.

— З такими перснями люди не розлучаються до самої смерті, — сказав Армен. — Ми, мабуть, не все там знайшли.

— Так, але всі знайдені нами речі могли належати лише простим людям… У всякому разі, ми не знайшли в печерах жодного предмета, який міг би належати полководцю, — заперечив Камо.

— Ти говориш про речі, але хіба в них справа? Якщо перстень з печаткою був там, то виходить, що там був і Артак. Ось що я гадаю.

— Давай, Армене, ще раз обшукаємо всі печери. Можливо, знайдемо ще якусь річ, — запропонував Камо.

Нічого не сказавши вчителеві, хлопці пішли на Чанчакар без нього. В їхніх серцях, як і в кожному юному серці, горіло бажання самим зробити таке відкриття, яке могло б здивувати всіх…

Наступного дня рано-вранці Армен, Грикор і Камо стояли на вершині Чанчакару. Біля розорених гнізд ще літали бджоли. Хлопчики з великими труднощами спустилися по вірьовочній драбині в найбільшу печеру.

Цього разу вони вирішили оглянути все уважніше. Коли проходили вузьким коридором, що вів до «печери постелей», Грикор враз зупинив Камо:

— Поглянь-но, тут ліворуч є дірка, ніби нора борсукова.

При блідому світлі кишенькового ліхтарика вони побачили вузенький прохід. На його стінах залишилися сліди лома, що пробив колись тут шлях жителям печери.

Камо проскочив у цю щілину.

— Всі за мною, хлопці! — скомандував він. — Тільки нагинайтеся нижче.

Вони ще не встигли влізти в прохід, як почувся болісний стогін Грикора:

— Ой, цей проклятий камінь! Сліпий він, чи що? Не бачить, що людина йде!

— Що таке? Стукнувся об камінь лобом?

— Еге ж. Та ще який міцний камінь, будь він проклятий!

Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз течуть сльози з очей, а на лобі набігла велика синя гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.

Подолавши кілька метрів шляху, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику печеру. Вона була круглої форми, з куполоподібним склепінням. Фантастичні, немовби виліплені, фігури, що вкривала стелю і стіни печери, надавали їй казкового вигляду. Кольорові, прозорі, вони, здавалося, були твором якогось геніального художника.

Хлопчики в захопленні розглядали це чудове природне ліплення.

— Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. їх розчинял-а вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури — сталактити.

Несподівано Грикор скрикнув і, не з змозі вимовити й слова, показав у куток.

Хлопчики глянули в куток, і жах опанував їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи плече до плеча. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом зяяли очні впадини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.

Перший опам’ятався Камо.

— Не бійтеся, це людські кістяки, — сказав він. — Ось ми й знайшли хазяїна персня — Артака, — показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. — А це — дружина полководця.

Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінку печери.

Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка, з рукояткою, всипаною дорогоцінним камінням.

— Артак у відчаї кінчив життя самогубством. — сказав він.

— Так, Аргак заколовся, — підтвердив Армен, — але скоріше, щоб не потрапити до рук ворога, ніж з відчаю… Оце-то смерть! Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уявити лише — до чого велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Але яким був його кінець!..

Хлопчики уявили собі трагедію, що сталася в цій печері. Похмура картина далекого минулого захопила їхню уяву.

— А печера ця схожа на храм, — сказав Камо. — Гляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Погляньте, як усе сяє, переливається барвами!

— Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, весь у дорогоцінному камінні!.. І який важкий — не підняти. Щоб битися з таким мечем у руках, треба бути величезним і сильним, як ти гадаєш, Камо? — запитав Армен.

— Артак і був саме таким. Глянь на кістяк — гігант! — відповів Камо. — Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?

— А то не нападе! Дивись!..

Недалеко від перших двох хлопчики побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, мідні шоломи і бронзові лати.

— Ось і воїни Артака, — промовив Армен, — наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Невідомо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Акопян прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. — Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит: — Їх понесеш ти. Меч візьме Камо — він найсильніший. А я беру кинджал.

Камо і Грикор погодилися з Арменом.

Кожний узяв свою ношу, і всі разом вийшли з печери. Коли вони піднялися на вершину скелі, від озера знизу долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!..»

Хлопчики мимохіть здригнулися і насупились.

— Знову реве!.. — сердито промовив Камо. — Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!

Приїзд професора Севяна

В середній школі села Лчаван напувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили в сусідній хімічний кабінет усе приладдя. Вільна велика кімната мала прийняти всі старожитності, знайдені юними натуралістами. Арам Акопян цього разу виступав не лише в ролі вчителя природознавства, але й археолога.

Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Бережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.

Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо — його меч і величезний щит.

Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, з силою напружуючи мускули, підняв важкий меч. Ставши в позі, він урочисто виголосив:

— «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!..»

Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця десятого століття Геворка Марзпетуні.