Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 31)

Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.

Дід Асатур пішов одного разу поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера віяв морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла метелиця. Дід старанно заткнув соломою всі щілини в омшанику і ще раз обійшов його з усіх боків — чи не залишив де якої дірочки.

Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до омшаника. Вони були схожі на котячі.

Дід почав уважно оглядати вулики.

Двері рипнули, зайшов Грикор.

— Тобі чого? — суворо запитав дід.

— От справи дивовижні! Куди це я потрапив? — з удаваним подивом кліпав очима Грикор. — Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?.. Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!

— Годі дурниці плести! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…

Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в омшаник, розломила льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.

— Ось я їй покажу, як мед їсти! — сердився дід. — Піди сповісти моїм левенятам— доженемо, здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!

Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.

— Як же вона собак не злякалася? — запитав Камо.

— Вночі метелиця була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя!

А куниця якраз такі ночі вибирає» — засмучено відповів дід. — Як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля омшаника! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!.. Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо-джан, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома. Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.

… За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду в архалук, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо і Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла.

Випав густий сніг, і сліди були виразні й чіткі. Коли вони дійшли до міжгір’я Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.

— Ху, як багато ходить ця звірюка! — сказав він.

— Та ще й як ходить! — підхопив дід Асатур. — Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла. А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить?.. Все від пристрасті до меду. Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? — обернувся він до Грикора. — Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи меду, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише на світанку вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати. Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.

І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.

Хлопчики ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!

— Тепер ти, мила, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, — говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.

— Що нам треба робити? запитав Грикор.

— Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушукуни цю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.

Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати, намагаючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.

— Швидше, швидше, затикайте щілини! — заметушився старий.

Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип кашель. Куниця розметала палаючі газети, вискочила, торкнувши бороду діда і втекла…

— Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! — розгублено розмахуючи руками, кричав дід. — Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!

Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.

— Ах, проклята, бороду мені обпалила! — сердито пробурмотів дід, струшуючи з себе іскри. — Щоб твоя родителька здохла!.. А ви чого гави ловили? Треба було за хвіст хапати! Коли б я був молодим, не випустив би.

«Болт… бо-олт… болт!» заревів на Гіллі вішап, неначе сміявся з невдачі діда.

— На тобі ще й його! — розсердив ся дід. — Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.

У ті дні на околицях з'явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.

Шротом її не дістанеш, — сказав старий, — високо забралась. Доведеться з гвинтівки. — Дід зітхнув. — Ех, шкода, старий став я… Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди ж мені… Ану, ти спробуй, — простягнув старий гвинтівку Грикорові.

Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але дід, одвівши руку, засміявся:

— Ти що, думаєш, що я й справді ні на що не здатний? Що, ти мене замінити можеш?

Грикор остовпів. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.

— Якщо помре верблюд, все одно осел не носитиме його шкури, — загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.

Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричньовий жмут вати.

Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, вкрита ніжним, оксамитним хутром, залишилася непошкодженою.

— От як стріляти треба! — хвалився дід, з задоволенням погладжуючи прикріплений до архалука значок «Ворошиловський стрілець». — Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання? І в районі знають, який стрілець дід Асатур!

Звірятко було красиве: камінна куниця-білодушка. її м’яка шкурка була темнокаштанового кольору, на черевці — світлішого відтінку, на шиї — велика біла пляма, хвіст пухнастий, пишний. Але в міру того, як життя покидало куницю, хутро її губило ту красу, яка властива тільки живій істоті.

— Гляньте, в неї вся мордочка в меду, та й на голові скільки прилипло! Дай оближу, — пожартував Грикор.

— Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! — обурювався Камо

— Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує,— запропонував Грикор.

Почувши своє ім’я, Чамбар почав скиглити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.

— Це можна, — погодився старий і вийняв ніж.

Він не розрізав шкурку, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка ж залишилася цілісінькою, і коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила. Дорогою в село Камо запитав діда:

— Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?

— Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван — то я так це й залишу?

Відповідь діда порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.

Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:

— Візьми, доню, — сказав дід розчулено. — Одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.

Асмік почервоніла, але хутру — шовковистому, ніжному — вона була дуже рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:

— Яке ж воно гарне, м’яке…

Камо готовий був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«Небо висохло»

З пролісками, фіалками, зграями пташок прийшла з півдня і, пройшовши по долині Араксу, піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа прокинулась знову, скинула біле покривало і наділа барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади закохані в природу птахи.

З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, добули акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився у велику ферму. Птиця була розміщена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним — несучки, за другим — пташенята, за третім — селезні і півні водяної курочки.

Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці — водяні птахи різних порід і кольорів — інстинктивно потяглися до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.

Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.

— Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!.. І птах у птаха, недаремно в один день народилися! — радісно повторювала вона.

— Так, всі від однієї залізної матері,— як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. — Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!

Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.

— Ні, ні,— кричав Грикор, — не виросла, не виросла! Пусти, боляче!