Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 33)
Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи, також з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.
Набравши води, всі рушили на гору, женучи перед собою осликів чи мулів з прив’язаними до них глечиками з водою.
Ішли бадьорі, радісні, з думкою, що дадуть життя умираючим без води хлібам.
Піднявшись на схил гори, де були поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали набубнявілі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.
Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби казала: «Ой, як легко стало, як хороше стало! Дайте ж напитися ще, ще!..»
Всю ніч колгоспники носили воду і поливали посіви, І всю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці…
Про що розповів старий глечик
Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби. Але птахи на фермі ходили захирілі, пір’я їхнє потьмяніло, і бджоли гули дуже мляво: в полях не було квітів, не було вітерця…
У двох вуликах-глечиках, привезених з Чанчакару, бджоли зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глечика мед, віск, кілька сотів, пустий карас виставив на сонце і заходився біля другого.
— Армене, вчений синку, біжи-но поклич завідувача складу, нехай прийде приймати мед.
Армен слухняно побіг до комори.
Дід Асатур своїм довгим кинджалом підрізав віск, яким соти були прикріплені до стінок другого глечика, і, виймаючи круглі медяні коржики, складав їх на велику, дерев’яну тацю.
Враз кинджал натрапив на щось тверде. Старий витяг ще одного коржика. Раптом яскраво заблищав якийсь предмет. Дід швидко прикрив його сотами і боязко озирнувся: чи хто не побачив цієї знахідки?
Робітник прийшов із складу, прийняв мед і, вказуючи на ще неспорожне-ний глечик, запитав:
— А цей?
— Цей я х-хочу розподілити по неповних вуликах, сказав, затинаючись, дід.
Він дуже знітився. Робітник вирішив, що дідові, напевне, захотілося віднести трохи меду своїй старій, і піп, нічого не сказавши, пішов. Армен ще не повертався.
Дід Асатур, залишившись на самоті, витяг кілька стільників і остовпів: глечик наполовину був наповнений золотими грішми, перснями, намистом…
Старий зовсім розгубився. У нього потемніло в очах, і він сів на землю.
Опам’ятався дід не відразу. Згодом він приніс мішок і почав наповнювати його знайденими скарбами. Руки в нього тремтіли, не слухались. Монети, що прилипли до стінок глечика, важко було відколупити.
А дід квапився і боявся, що його застануть за цією роботою. В той же час він не хотів залишати жодної монетки, щоб не виказати себе.
Нарешті, очистивши карас до дна і взявши мішок на спину, дід нерівними кроками попрямував додому. Він задихався, мав вигляд тяжко хворого.
Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село.
Та ось і дім. Ввійшовши до свого хліву, дід сховав мішок в стійло.
Коли стемніло, дід Асатур сказав своїй дружині:
— Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.
— І то правда, — згодилася стара Наргіз. — Піду провідаю.
Вона вдяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок з скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.
Чисто вимиті вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.
Асатур закашлявся, стрепенувся. Гомін у дворі змусив його поспішно згасити свічку. Він завмер. Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!
Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.
Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.
Думки діда були зосереджені на знахідці: і радів їй, і боявся Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть, викриють його крадіжку.
«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? — роздумував дід. — Чого я боюсь?..»
Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.
— Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Ти захворів? — стурбувалася вона.
— Постели мені, ляжу, — сказав дід і почав роздягатися.
Від цього дня колгоспники стали помічати, що дід Асатур стає дедалі сумнішим, роздратованішим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь день на колгоспному току.
Одного разу Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:
— Дід Асатур збожеволів!
Вони навшпиньки підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали спостерігати за дідом. Старий сидів, витягнувши руки, і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Губи діда ворушились, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він здригався і оглядався.
— Що з ним? — прошепотів Камо.
— Від старості, напевно, — зробив висновок Грикор.
Ні, не від старості, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? — схвильовано сказав Камо, і Грикор побачив на його очах сльози.
— Гукнемо?
— Ні, ні… ходімо!
Днів через два дід Асатур, підкликавши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:
— Армен-джан, коли б ти знайшов золото, що б ти зробив?
— Золото? Якби я знайшов золото — віддав би його тому, кому воно належить, — не роздумуючи, відповів Армен. — А чому ти, дідусю, про це питаєш?
— А кому воно належить?
— Державі, народу!
— Як? — здивувався старий. — За золото всі люди готові один одному горло перегризти, а ти кажеш — державі?
— У нас за золото один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму, старому світі,— сказав Армен. — У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.
— Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? — обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що перечив йому, голос.
— Що ж, що знайшов я? Золото — власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди кажеш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося? І потім, чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!
Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця.
— Не патякай дурниць! Скажіть на милість, цей сисунець мисливця Асатура надумав чесності вчити!
Дід, схвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.
«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду. Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» сказав він собі і, зваливши мішок на спину. хотів віднести його в сільраду. Але… ноги не йшли.
Дід поклав мішок, розв’язав його і почав перебирати дорогоцінності.
Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом і пожити трохи по-людському!»
П’ятдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарбів і, зневірившись, повертав ся додому з порожніми руками.
В минулому, піл впливом оповідань стариків, він часто бачив сни. «Біжи, — говорили йому в снах, — туди, де було старе село. Там, біля улоговини, під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми! Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказано уві сні, і знайдеш золото — помре твоя дружина». Бажання знайти золото, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися — золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» гірко казав він і йшов лаштувати пастки на вовків.
Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись!.. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:
— Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!