Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 32)

Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього темніли вуса, що ледь пробивалися, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким же: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…

Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів па озері.

З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте, вкрите дрібними цяточками яєчко.

— Перше яєчко! — вигукнула вона. — Перше яєчко лиски! Подивіться, яке гарне!

— Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка в курки? — і Грикор простяг руку.

— Не дам! — злякалась Асмік. — Роздушиш. — Вона ніжно притулила яєчко до щоки. — Яке славненьке!

— Давайте зважимо, — запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

— Ну, таке ж, як і куряче, — сказав Армен, зваживши яєчко. — Тридцять сім грамів, а через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яєчка нестимуть більші. Тепер нам треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

— Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

— Давай обміняємо частину наших диких на свійських, — запропонував Камо.

Коли хлопці прийшли до голови колгоспу Баграта і запропонували обміняти частину диких птахів на свійських, колгоспних, він відразу погодився. Голова тепер довіряв юним натуралістам.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів — п’ять качок і п’ять гусок. Цих птахів поселили разом з дикими. Качки і гуски почали нести яєчка, і хлопцям було зрозуміло, що з цих самих яєчок і вийдуть гібриди, які їх цікавлять: помісь диких птахів із свійськими.

Нова справа принесла й нові сподівання й нові турботи для юних натуралістів села Лчаван.

Хоч з кормом справа стояла добре і ячмінь на «ділянці Армена» зійшов і зазеленів, але влітку сходам загрожувала посуха — привид, який ніколи не залишав дітей.

Багато різних бідувань бачило на своєму віку село Лчаван. Коли наступав ворог, мешканці села втікали, ховались у Чорних скелях, на вершинах Далі-Дагу. Дехто йшов по той бік гір і ховався в дрімучих лісах Кавказу. Але куди втечеш від посухи? Землі села Лчаван майже всі лежали на сонячних схилах кам’янистих гір, їм вічно невистачало вологи.

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і накопичує вологу в землі на зиму. Крім того, колгосп засіває поля восени посухостійким насінням. Від цього в районі Севану врожай збільшився. Але все ж посуха і тепер найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

— Глянь, от в чому наше нещастя, — показав Армен Асмік на оголені гірські схили. — Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій дорогоцінний вантаж — дощі — скидають там, не донісши до нас.

— А наше «море»? — запитала Асмік.

— Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

…Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було. На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, висохла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці: на полях, на лугах в’янули трави і квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два-три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань,

— Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? — питала вона Грикора.

— Бідний ставок, він теж пити хоче! — відповів Грикор, і важко було зрозуміти— жартує він чи каже серйозно.

Якось Армен попросив у Баграта гарбу, щоб привезти води з озера. Голова, який встиг за цей час полюбити юних натуралістів і хвалився, що скоро він «весь район завалить дикими птахами», зразу погодився, ні разу не сказавши улюбленого слова «анархія». Крім гарби, на поле виїхала і машина.

Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду до озера Гіллі.

Наповнивши бочки водою, вони по дорозі на ферму завезли її і на пасіку.

— Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є,— засміявся дід. — Марно ви бочки сюди привезли: адже не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи не можете ви влаштувати для них повий?

— Влаштуємо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину — тут вода не забрудниться.

Хлопці обережно зняли бочку з гарби, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.

Бджоли одразу ж відчули воду, і хмарою налетіли на конюшину.

— Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, — зауважив Армен.

— Почекайте, я зараз для них струмок влаштую, — сказав Грикор і побіг додому.

У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг з кімнати:

— Гей, шибенику, куди самовар поніс? — крикнула йому навздогін мати.

— Нані-джан, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.

Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.

Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:

— Армене, швидше налий у нього води!.. Так… Тепер потрібно трохи відкрутити кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран. От вам і «бджолиний струмок».

Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшлись, корита і ванни.

Гуси і качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося: сильніші птахи витісняли слабших.

— Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще дві гарби. Можливо, ячмінь зможемо полити, — наказав Камо.

Дід Асатур не зупиняв хлопця. «Нехай, — думав він, мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви?»

Які це були нестерпні дні!

Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу безкрайній водний басейн, зверху над ним земля, що страждає від спраги…

А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно все ревіло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

— Ми бога забули, люди, бог нас і карає! — кричала Сона і здіймала руки до неба.

— Не мели язиком! — сердився на неї старий мисливець. — Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж — не було посухи? Забула, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?

— Такі ось старі, як і ти, довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, жінки, воду орати.[11] Може, й пожаліє нас господь.

— Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, — оглядаючись, радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк. Що більша була посуха, то він сміливішав.

От Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. Одна по одній увійшли вони в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні в соху і почали з галасом «орати воду».

Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, які вірили в забобони.

— Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть, — сказав він. — Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі; нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.

— А це що? Ми, виходить, записались в колгосп воду носити? — зарепетувала Сона.

— Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і подалася спати… — обурився дід Асатур. — Ходімо, хлопці! Добре надумав Баграт

Арам Акогіяи підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію, Камо — комсомольську, Армен піонерів свого загону, Асмік — своїх подруг.

Баграт відразу ж став схожим на старшину роти, який швидко готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.

— Запрягти всі колгоспні фургони, вози! — тоном бойового наказу говорив він бригадирам. — На це — двадцять хвилин. Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони! Десять хвилин!

Кожний приніс, що міг: хто бурдюк[12], хто відро, глечик, навіть чайник — все, чим тільки можна було набирати воду. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.

Коли все було готове, голова колгоспу наказав:

— Всі до Гіллі!

І жителі села попрямували до води.

Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава нічна прохолода.

Задзвеніла зурна.[13] Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулись жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.