Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 26)

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох — уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’яніє від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

— Я ж попереджав — будьте обережними! — з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора. хлопець також здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що століття пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Побігли по тілу мурашки і в Камо.

Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

— Як це трапилося? Чому вони розсипались? — ледве міг вимовити він.

— І все це справді було постелями? — здивовано запитав Камо.

— Звичайно. Справжніми постелями! — сказав сердито Арам Акопян. показуючи на уцілілі залишки ковдр і сінників. — Ця ковдра була покрита шовком, ця — шерстю, ця — полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби — їх наші предки добували з рослин. Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення.

— Чому ж постелі розсипались?

— Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися — і бачиш, що вийшло…

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», подумав Грикор і, обернувшись, сказав:

— Я йду звідси, — і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

На «пасіці девів»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався, Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично виблискуючим слизом. Здавалося, що в темряві блискають очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але повернутися він також не міг: прохід був такий вузький, що хлопець не міг у ньому повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті, вдалині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого літало безліч бджіл.

— Ура! От і добрався до меду! — сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

Велика печера була повна бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глечиків-карасів, які, напевне, колись правили за сховища для сиру. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І всі глечики — великі і малі — були повні бджіл та сотів: і золотистих — соковитих, і старих — чорних. Це були справжні вулики, житла цілих бджолиних сімейств. І коли Грикор побачив їх, бурхливий захват і здивування охопили його. Хлопчик відчув бажання одразу ж поділитися з кимось своїми враженнями, розповісти про все, що тут побачив.

Він підійшов до отвору печери, глянув униз і зрадів, побачивши Армена і Асмік, які стояли з задертими догори головами. А недалеко від них синіми клубками вився димок із старенької люльки діда Асатура.

Нахилившись над проваллям, Грикор гукнув:

— Егей! Бджоли тут всі щілини і дірки медом наповнили!.. — і почав радісно витанцьовувати на самому краю карниза.

Асмік з жаху заплющила очі.

— Зайди всередину, впадеш! — крикнула вона.

Грикор повернувся до бджіл. Маленькі пташки-кібчики, що літали тіо печері, ловлячи бджіл, примусили його зупинитись в здивуванні.

— Отакої! — пробурмотів він. — Отже, і тут у бджіл є вороги.

Грикор знову підійшов до краю урвища і гукнув у низ:

— Армене, де ви бачите лопату кума Мукела? Ану, погляньте і скажіть мені.

Асмік засміялася.

— Не кума Мукела, а мисливця Каро! — тоненьким голоском відгукнулася вона. — Он праворуч під тебе, зовсім близько.

Грикор ступив ще крок уперед і подивився праворуч. Там справді стирчала якась палиця з сусідньої чи то печери, чи то з великої розколини скелі. Від виступу, на якому стояв Григор. до неї вела вузенька, подібна до зморшки, стежечка. Грикор ступив на цю стежечку і обережно, придержуючись за скелю і намагаючись не дивитися вниз, добрався по ній до нової печери з входом, схожим на щілину. З неї і стирчав товстий держак лопати, глибоко встромленої у соти, які, здавалося, наповнювали всю печеру. Густо була обліплена медом і вся лопата. Навколо хлопчика хмарою літали і загрозливо дзижчали бджоли. Добре, що він захопив з собою сітку і встиг накинути її на голову.

— Дідусю, — крикнув він униз, — лови!..

Лопата, вся в меду і воску, полетіла донизу.

— Що там робить цей навіжений? — обурився дід. — Зараз його чорти вниз скинуть!

А Грикор вже вліз у печеру і дивувався з цієї, гідної подиву, «пасіки», можливо, найбільшої і найдикішої у всьому світі. Це був величезний склад меду в скелях.

— Дідусю, відра, відра потрібні! — закричав Грикор, звісивши голову в міжгір’я. — Швидше посилай за відрами!

Оглянувши склад меду, Грикор тією самою стежкою повернувся в першу печеру.

Арам Акопян і Камо спускали вниз на товстій довгій вірьовці свої знахідки.

Дід Асатур тільки кліпав очима, розглядаючи прибулі з гори предмети. Армена і Асмік все дивувало і хвилювало.

Армен багатозначно подивився на дівчинку:

— Пам’ятаєш, що я говорив?.. Тепер мені все зрозуміло… І я можу тобі розповісти, як в печерах з’явилися люди. Коли люди тікали від ворогів, можливо від турків, — турки, як ти знаєш, не раз розоряли нашу Вірменію, — вони побачили гігантський дуб, той самий, коріння якого ми знайшли, і вирішили скористатися з нього. Переселення людей в печери, очевидно, почалося до появи ворога. Бачиш, вони захопили з собою все своє добро і навіть глечики.

— Хай так. Але хіба ворог не міг піднятися слідом за ними по тому самому дереву і знищити всіх? — запитала Асмік.

— Звичайно, міг. Але втікачі чекали цього, і ті з них, що втікали останні, зрубали дерево. Зв’язок печер з землею перервався. Ворог знайшов утікачів, але вони побили його зверху камінням. На вершину скелі турки, можливо, і піднялися, але до печери піднятися не могли.

Асмік слухала Армена з захватом.

— Ну, а потім, потім? — з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

— Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися — дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Матері гірко плакали над дітьми, які умирали, а потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

— Друзі, — гукнув згори Грикор, — тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

— Поклич Камо, обмотайте міцно глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Відбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

— Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

— Потім поїси! Спустіть спочатку глечики.

Арам Акопян підійшов до Грикора, який захищав під бджіл зібрані ним соти.

— Нарешті ви прийшли! — зрадів Грикор, — Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз. Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату!

— Розкажи: де, як?

— Не спішіть, давайте спочатку спустимо вниз глечики, — зупинив хлопчиків учитель.

Глечики були величезні — заввишки як дванадцяти-чотирнадцятирічний хлопчик, — з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, масло та багато інших продуктів. Такі глечики стали для бджіл прекрасними готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали. Це була своєрідна «мобілізація сил» для захисту своєї власності від небезпеки, що загрожувала їй.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глечики, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті був готовий для відправки.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

— Зараз будемо спускати глечики! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глечика, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над міжгір’ям, скочив, перехрестився і, розкривши від здивування рот, дивився вгору.

— Дістали-таки! — здивувався він. — І девів не побоялися!