Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 25)

— А це що, товаришу Арам? — запитав Камо, підіймаючи великий круг, обтягнутий шкірою, неначе турецький барабан. — Невже це щит?

— Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось подібне до ручки.

— Стріла не пробивала шкуру? — здивувався Камо. — Слабка зброя була в ті часи! Зараз і броня танка завтовшки сорок міліметрів снаряда не витримує…

— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.

— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.

— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.

— Всього лише? — здивувався Камо.

— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:

— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?

— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,

— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.

— Гніздо орла, — прошепотів Камо.

— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.

— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.

— Постелі! Постелі! Ціла гірка з сінників і ковдр! — вигукнув Камо.

Він кинувся туди, але вчитель стримав його.

— Не зачіпайте! — стурбовано крикнув він.

Руки з Арама Акопяна тремтіли, а очі горіли незвичайним блиском: знахідка, очевидно, була особливо важливою.

— Не зачіпайте! — повторив він.

Кілька хвилин учитель стояв нерухомо, оглядаючи все навколо. Здавалося, він боявся, що найменший рух відразу ж порушить порядок, який століттями панував у цій печері.

«Гірка» складалася з сінників, ковдр, тіістрявотканих покривал, квітчастих килимів. На землі перед нею було постелено великий, товстий повстяник, накритий зверху килимом, а на килимі лежали подушки і мутаки[9]. Століття тому на ньому килимі сиділи, по-східному склавши ноги і спершись на м’які мутаки. На одній мутаці збереглася навіть заглибина.

Посередині печери були сліди вогнища: в ньому залишився попіл, вугілля і обгоріла колода, кінець якої виступав з печери, і його було видно знизу з міжгір’я. Стеля і стіни печери почорніли від диму.

— І тут шашлик смажили, — мрійно пробурчав Грикор, оглядаючи вогнище. — А шашлик запивали вином, та ще, погляньте, з якого келиха! Ну, ні, після цього не називайте мене більше ненажерою!..

І справді, келихом, мабуть, користувалися велетні — такий він був величезний. Келих цей був наповнений яскравими, блискучими намистинками.

— Ого, та це вони залишили для Асмік! — зрадів Грикор.

— І як це ти знаходиш найцікавіші речі! — не без заздрості сказав Камо.

— Ідіть-но сюди, діти, — покликав учитель. — Погляньте на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди, залишені молотом. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

— Ось, гляньте, вони «наганом» користувались! — показав Грикор на якийсь предмет, який дуже мало нагадував пістолет. Це була щирокогорла, коротка трубка з дерев’яною ручкою. Припасований до неї кремінь свідчив про вогнестрільний характер цієї дивної зброї.

Очі вчителя запалали:

— Дай сюди! Подумати лише — пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до гнізда орла.

Виступ, на якому знаходилось гніздо, був досить високим. Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

— Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда одного-двох пташенят.

— Вкусить… Навіщо нам орлята?

— Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор стає на плечі Камо і сунув руку до гнізда. Орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

— Ой, укусив! — кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

— Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

— Хтозна: занадто важкий ти, але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників страждати.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Пташеня орла було завбільшки з добру курку. Пір’я у нього було таке ж, як і в матері, але з світлішим відтінком. Білими були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, коли почувся сильний свист, і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю.

— Ой, з’їла, з’їла вона мене! — кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже покинула його і вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, упрошуючи матір не залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку захоплене ним орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

— Ну, як ти себе почуваєш? — сміючись, запитав Камо у Грикора.

— Ой, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

— Покажи-но своє плече… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого впіймати — не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль…

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і порвати йому сорочку.

— Асмік, Армен, ми зловили орля! — підійшовши до краю печери, крикнув Камо в міжгір’я.

— Покажи, Камо! — долинув знизу радісний голос Асмік.

— Зараз, зараз принесу, — пообіцяв Камо, але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопчики підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Тут Грикор несподівано побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни, і, здавалося, сміялась.