Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 24)

Він підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики з хвилюванням стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Акопян спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник: скеля була стрімка, бачити, що робиться на ній, можна було, тільки нахилившись. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

— Дідусю, він уже добрався! — закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Акопян натягав собі на голову сітку, що захищає від бджіл. Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак не лишилось не поміченим зіркими очима Грикора.

— Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Акопяна сатана більш не страшний, — сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Xлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Але — хто перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на рукоятку кинджала, сказав:

— Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

— Рицарська кров тече в жилах мого діда! — пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав, куди спускалися Арам Акопян і Камо.

Асмік запитала поглядом товаришів; «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо обходив провалля, не витримав цього, пішов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

— Ти теж залишайся, Грикоре, — сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. — Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

— Що? Нога? — підвів брови Грикор. — Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

— Ні, ні, не треба! — благала Асмік. — Може лихо скоїтись…

— Саме цього я й хочу, щоб трапилось. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, — продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини

Асмік суворо подивилась на нього.

— Ну, якщо ти так на мене дивишся, візьму й кинуся з горя в провалля, — зробивши ображену міну, сказав Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, ніби він справді кинувся в провалля.

— Ой, дідусю! — вигукнула вона і припала до діда Асатура.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

— Голуб’ята мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!.. Стривайте, всіх вас у колгосп заберу.

Настала тиша, глибока тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора:

— Друзі, друзі! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск — не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, з хвилюванням чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

— Тут тисячу років тому люди жили! — гукав він. — Чого-чого тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери виглянув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

— Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У таємничих печерах

Арам Акопян і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стриножених бджіл. Частина їх перелетіла па карниз і загрозливо дзижчала над головами неп рошених гостей. Промінь сонця, який упав у бджолину печеру, освітив соти, прикріплені майже біля входу до одної з її стін.

— Яким чином люди могли підняти караси у цю печеру? — запитав Камо в Арам а Акопяна.

— Так, це й справді загадка… — похитав головою вчитель.

Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

— Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Але, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, — попередив їх Арам Акопян.

— Та тут, здається, і нема нічого, — вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

— А це ж що, по-вашому? — запитав Грикор, дістаючи з глибини печери глиняний глечик. — Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?.. Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! — Грикор урочисто виніс на світло спис з довгою ручкою.

Учитель схвильовано взяв спис.

— Так, — сказав Арам Акопян, — ця знахідка важлива. Давайте уважно поглянемо, що тут є.

Вхід до печери був широким, але що далі, то більше звужувався, а стеля ставала нижче. Все губилося в сутінках.

— Ось і «кулемет» наших предків! — вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. — Але де ж стріли?

— Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, — відповів учитель, підіймаючи порожній колчан.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи на своєму шляху стіни, виступи. Ось що трапилось йому під ногами.

— Товаришу Арам, — гукнув він, — подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарною різьбленою ручкою.

— Напевне, князівський, — сказав Грикор.

— Можливо, це меч сельджуків, — промовив Арам Акопян. — Сельджуки у тринадцятому віці вторгалися у Вірменію.

— Отже, це воєнний трофей? — запитав Камо.

— Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, — припустив Грикор. — В ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

— А що це за метал? — знову запитав Камо. Він і не заржавів, але й не блищить!

— Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру, — задумливо говорив учитель, розглядаючи меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Акопяна. Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти ще що-небудь не менш цінне.

— Тут були і жінки! — вигукнув він. — Я знайшов сережки.

— Срібні, — сказав учитель, розглядаючи сережки. — Чому ти гадаєш, що жіночі? Можливо, і чоловічі — у давні часи вірменські князі носили в вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

— Ой, ой, ой! Погляньте-но який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампури[8], каміння, вугілля, попіл… І тут же — кістки!.. — У захваті вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. — Стривайте, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець, Асатур тих часів, убив.

В цей час Камо знайшов біля одної із стін печери великий і важкий мідний казан і, напружуючи сили, витяг його на світло.

Не менш від своїх учнів був схвильований і вчитель. Якби він знайшов золото, а не ці заіржавілі, грубі залізні й бронзові речі, він би не був так збуджений. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого господаря, який жив, боровся і помер тут століття тому.

— Ось погляньте, діти, це кольчуга, — показав він хлопчикам щось подібне до безрукавки, зробленої з залізних кілець.