Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 23)

— Дуб спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який паш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день, і раптом — хмари, грім, гроза. Ось поглянь — знову збираються хмари…

Справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони вкрили все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

— Як там мої пташенята? — раділа Асмік. — Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусенята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

— Я більше не дозволю тобі брати соду із ставка для ячмінного поля, — сказала Арменові Асмік.

— Не дозволиш? А план? З півгектара — двадцять центнерів ячменю?.. А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Григор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під холодні струмені.

— Дайте освіжитися! Хіба від води втікають!.. Вода — це бог на нашій землі, спаленій сонцем. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова — будуть пастися, гладшати. Восени поведуть телят важити. Зважать — мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержте і ви премію!» Ото, не мав клопоту — бреди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! — говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

— Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, — упрошувала його Асмік.

— Мені й тут добре!..

Армен і Асмік силою затягли його під навіс. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного, а над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

Похід на Чанчакар

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Потрапила вона, нарешті, і до старого мисливця.

— Ходи-но, поцілую тебе, моє левеня! — вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.

Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.

— Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.

— Мало цього, дядьку Баграт: приймай у колгосп нові сім’ї,—ступив наперед Грикор.

Голова колгоспу глянув на нього здивовано:

— Що це за новина? Які сім'ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще тоді, коли тебе на світі не було.

— Бджолині сім’ї, дядьку Баграт! З чадами, домочадцями і коморами меду.

— А, з Чанчакару! — догадався Баграт. — Милості просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? — звернувся він до бригадира Овсепа. — Кажеш, сіножатки і коси готові?.. Ходімо. Хочу на власні очі побачити.

Голова пішов разом з бригадиром.

— Що, вчені брати, підемо на світанні? — запитав Грикор.

— Підемо. Не проспіть, — сказав Камо.

Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.

— Подумаєш, — сказав він уїдливо, — наукову експедицію організовують! Ми, значить, жили тут дурні-дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття.

— Що тебе турбує? — запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.

— «Що, що»… — зніяковів Артуш. — А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з толку.

— Чого ти злишся? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, попроси Арама Акопяна піти з нами.

— Арам Акопян вам не пара, — сказав Артуш. — Він людина розумна.

— Це вірно: він людина розумна і дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми, чого доброго, за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери.

— Порівняв!.. Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, — посміхнувся Артуш.

— А хіба ти не знаєш, що горн Малого Кавказького хребта також дуже багаті рудами? — запитав Камо.

— Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!

— Можливо, ми знайдемо там де ще важливіше від золота… Ходімо!

— Не розумію, що у тебе в животі смокче? — обернувшись, сказав Грикор. — Коли перестане, приходь, працюватимемо разом.

— Ну, пасіка в нас уже є. Завідую нею я, а дідусь — старший пасічник, він же і сторож, охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці,— оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались до старого дуба.

— Я дійшов до дідівської межі, — сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.

— А ось зараз ти переступиш цю межу, — усміхаючись, сказав Арам Акопян.

— Я! Я переступлю межу, далі якої не ходили мої діди?

— Так, ти. Адже ти вже переступив її.

— Коли? Як?..

— Коли вступив до колгоспу і став передовою людиною у ньому, коли перестав ходити до церкви — ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, дідусю, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже І цю межу… — І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.

— Ур-ра-а!.. Дідусь переступив межу! — закричали діти і вслід за Арамом Акопяном та старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.

Підйом був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив зрошені потом обличчя наших мандрівників.

Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Води його спочатку були синіми, та коли зійшло сонце, вони набрали веселого світлоблакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, ніби по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла

Частина Севану ще здавалася темною. але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.

— Гляньте, гляньте, яка велика чайка! — вигукнула Асмік.

— Ну, що ти, це парусник Рибтресту, — сказав Армен. — А й справді схожий на гігантську чайку!

Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.

У той час як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.

— Дідусю! — покликав старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці.— Що ти думаєш про куріпок?

— Хай живуть: пташенята в них, — тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий влаштували концерт, що діти заслухались і майже забули важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

— Ну, почнемо! — першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець вірьовочної драбини, Арам Акопян обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки близько чотирьох метрів. Кінець драбини ліг на ньому гармонією.

— Отже, звідси до печери менше ніж шістдесят метрів, — сказав учитель. — Погляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Чи то вони боялися, чи то знайоме мисливцеві напруження охопило їх, коли з завмиранням серця очікує він на появу звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

— Дозвольте мені, товаришу Акопян, я спущуся першим.

— Тобі, звичайно, це легше, ніж мені,— сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. — Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

— Арам-джан, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у що прокляту печеру? — благав дід, — Адже постіль сатани саме там і є…

Діти засміялись.

— Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак — це в Степанаванському районі — пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було— постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика неприємність сталася: штовхнув я випадком кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!.. — сказав учитель, поклавши руку старому на плече.