Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 22)

— Ти виглядаєш бойовим хлопцем, — сказав він. — І кореспонденції твої завжди бойові. Ну, як, відпускають вам корм для ваших птахів?

— Звідкіля ви знаєте? — здивувався Камо.

— Ми?.. Ми повинні знати про всі випадки, коли піонерам не допомагають. Ну, як тепер? Корм дають?

— Дають.

Редактор посміхнувся.

— Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

— Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу. Сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Ви справжні молодці! Перешкоди треба переборювати, і Арам Акопян дуже добре робить, що допомагає вам. Але я чув, що ви інколи і у відчай впадаєте. Це, звичайно, зрозуміло: нелегко видиратися на Чанчакар чи відкривати таємниці озера Гіллі і Чорних скель. Та й ферма завдає вам багато клопоту. Труднощі великі. Ну, нічого, все життя юного натураліста мусить бути боротьбою з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.

Співбесідник, очевидно, ухилявся від позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахнули.

— Звідки у піонерів гроші? — обурився він. — Спорядження дасте мені і від мене одержите назад. Ну, от, це інша справа… Так, так… — схвально покивав головою редактор.

Нарешті, поклавши трубку, він задоволено сказав:

— Підеш і все одержиш.

Викликавши секретаря, редактор дав розпорядження:

— Вислухайте і запишіть оповідання цього юнака і підготуйте в газеті сторінку, присвячену птахівницькій фермі, організованій піонерами села Лчаван. А ти, Камо, напиши і сам статтю, щоб ми її могли надіслати в «Пионерскую правду». Хай про досвід піонерів вашого села Лчаван знає весь Союз.

Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали в Комітет в справах фізкультури. Там йому видали все необхідне спорядження.

Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.

За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз вірьовочну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер «Пионерской правдьі», на першій сторінці якої під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван» була надрукована велика стаття. В центрі статті був вміщений — портрет Камо.

Як потрапили люди в печери Чанчакару

Армен всю ніч перевертався в постелі — враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було с певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.

Ранком наступного дня після від’їзду Камо до Єревана Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було — вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонерами.

Пташенята водяних птахів виросли.

Прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були рухливіші і рішучіші, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались — давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Вони були ще обережні й недовірливі. У ставку вони поводились так само, як і домашні гуси, — «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки з’явилися на світ покритими світлобурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був аспідночорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світлочервоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.

Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися, билися, щоб захопити кращі місця.

До Асмік підійшли Армен і Грикор.

— Як ти гадаєш, — запитав Армен, — невже ми сидітимемо без діла, поки повернеться Камо?

Асмік замість відповіді підняла за ніжки дохле каченя.

— Завскладом не дає більше ячменю, — сказала вона.

— Чому? По якому праву? — спалахнув завжди спокійний і лагідний Армен.

— Каже: «Все одно всі передохнуть. Шкода ячменю».

— А голова що говорить?

— Він?.. «Відправимо. — каже, — птицю на базар, продамо. Все одно без води не буде з цього діла». Завскладом завжди бурчить, коли видає ячмінь. Дядька Баграта розхолоджує.

— Ходім до Арама Акопяна, — запропонував Армен.

— Ідіть ви, а я піду на склад, може, вмовлю завідуючого дати трохи ячменю, — відповіла Асмік, витираючи сльози і обережно кладучи на землю дохле каченя.

— Потерпи, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє,— спробував заспокоїти Армен.

— Еге, «потерпи»… А вони хіба терпітимуть? — вказала Асмік на своїх вихованців. — Та ще он скільки ти води випустив із ставка на ячмінне поле! Як же я їх тепер купатиму?.. А які вони гарненькі і як їх шкода!

— Але ж ячмінь сохне, — виправдувався Армен. — І потім, адже цей ячмінь для них… Я не сподівався, що річка так швидко висохне… Ну, та сльози тут нічого не допоможуть!..

— А ти сходи на озеро, поглянь, як там живеться родичам наших каченят і гусенят, як вони пищать від радості, купаючись і граючись у воді. Ти лише на їхнє пір’ячко поглянь, як воно виблискує! А наші просто запаршивіли… — говорила Асмік.

Підійшла мати Асмік, Анаїд.

— Армене, любий мій, мало в мене було лиха, то ви ще одне на мою голову звалили! — лагідно дорікала вона хлопчикові.— Асмік від весни не знає ні сну, ні спокою… Тільки й чую: «Ой, пташенята мої без води залишилися! Ой, шуліка летить, пташеня схопить!..» Сяде ворона на телеграфний стовп, а вона каже: «Ах, вона така-сяка! Знаю, для чого вона там сіла, про що думає: пташеня схопити хоче!.. " І навіщо ви тільки цю ферму влаштували!.. А тепер ще й ставок висох… Що ж робити?

— Нічого, тітко Анаїд, не сумуй. Якщо вже зовсім погано буде, заріжемо всіх, з’їмо. Щодо цього ти не турбуйся, — пожартував Грикор. — Краще скажи: чи можна Асмік піти з нами на Чанчакар?

— Ей, хлопче, які у дівчинки на Чан-чакарі можуть бути справи?.. Три дні тому ви її теж кудись водили — тільки черевики побила.

— Які в нас там справи?.. Хіба можна спокійно тут сидіти, коли з печер Чанчакару мед так і тече?.. Ходімо, Асмік!

— Справа не тільки в ньому. Ми повинні дізнатися, яким шляхом піднімались в печери люди, мусимо знайти спосіб добути стародавні речі, що залишились в печерах, — поважно пояснив Армен.

— На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою — хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, — усміхаючись, додала вона, глянувши на Грикора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони відійти од ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

— Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі?.. Ще що!.. Як по мед ідемо — я з вами; як за старими сінниками — краще вже з телятами залишитись.

— Коли встановимо, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед здобудемо і все інше.

— Так?.. Тоді ходімо: мед — мені, глечики — вам, — засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям, до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, подібний до вулиці у великому місті, з високими-превисокими будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти. Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

— На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? — сказав Армен.

— Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? — висловила здогад Асмік.

Діти якийсь час мовчали. «Що ж робити? З чого почати?» думав кожний з них.

Мізерні, зів’ялі паростки, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

— Адже це дуб, — сказав він, зірвавши один листок. — Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, в двох-трьох місцях розрив кам’янисту землю і оголив один з коренів давно напівзітлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього кореня.

Армен довго, в глибокій задумі розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

— Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень — ось рештки його коріння. Його маківка сягала середини скель, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили на гору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

— А чому люди переселилися в печери?

— Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, — відповів за Армена Грикор.

— Що ж було з дубом? — не вгамовувалась Асмік.