Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 21)
— Але ж тут дикі кози ледве пробираються! — здивувався Камо. — Як же ведмідь на ці стежки видирався?
— На те він і ведмідь — мед його тягне. Затуманиться медовим духом і йде…
— Як я! — засміявся Грикор.
— Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!.. — бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Він. здавалося, розмовляв не з дітьми, а з самим Каро. Спогади схвилювали його до сліз.
Обмінюючись враженнями, діти і старий мисливець непомітно дійшли до села.
Армен і Камо зайшли до Арама Акопяна і розповіли йому про все, що вони сьогодні бачили.
Арам Акопян спочатку слухав дітей спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому.
— Чудово, чудово! — повторював він після кожного слова хлопчиків.
Вислухавши розповідь дітей до кінця, вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.
— Ну, — запитав він нарешті,— що ж ви надумали? Яким чином ви хочете потрапити в печеру?
Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:
— Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.
— По драбині піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до отвору печери?
— Метрів шістдесят.
— Отже, потрібно знайти або зробити вірьовочну драбину такої довжини і по ній спуститися згори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван — ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все потрібна
Наступного дня Камо виїхав до Єревана.
Країна змінює обличчя
Цією дорогою Камо не проїжджав з часу війни. Як усе змінилося за ці роки!
Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе ішло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір, що спускалися до річки.
В міжгір’ях лунав скрегіт машин, гуркіт скель, які висаджували в повітря. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань.
— Пробивають тунелі для Зангу, — сказав Камо один з його супутників. — Скоро звідси в Єреван можна буде потрапити і водою.
Автомобіль, в якому вони їхали, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станцій, що будувалися.
Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, тяглися відроги Малого Кавказького хребта, по другій— паралельно їм — Вірменські гори.
Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагоподібна срібна стрічка: це була річка Аракс.
Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату — одної з найвищих гір Малої Азії На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, подібний до цукрової голови, височів Малий Арарат.
— Почекайте, ще трохи почекайте! — упрошував Камо шофера. — Давайте це глянемо, що робиться тут. — Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.
Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, в зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.
— Яка спека зараз в Араратській долині! — сказав один із супутників Камо.
— Душно, — ствердив його товариш. — Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як фрукти Араратської долини.
В цей час увагу Камо привернула нова, ще зовсім не знайома йому картина.
Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і ринула по своєму новому цементному дну велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.
— Що це за річка? Річки тут не було… — здивовано запитав Камо.
— Це Зангу. Її провели сюди тунелями, — відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.
Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.
На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.
— Цієї споруди раніше я не бачив, — сказав Камо.
— Це водонасосна станція, — відповів йому супутник. — Електронасоси піднімають сюди воду з міжгір’я Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.
Камо не міг опам’ятатися від здивування. «Адже тут зовсім недавно — думав він, — була пустеля!..» Та ще більше був він здивований, коли автомобіль наблизився до міста. На раніше безводних, кам’янистих, повних гадюк і скорпіонів горбах, що оточують Єреван, тепер підносились нові величезні будови — заводи, фабрики. Ліворуч від них розкинулись біленькі виселки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюрчали живодайні води Зангу…
Ще один поворот— і перед мандрівниками показався Єреван, який стояв в одному з куточків Араратської долини, з трьох боків оточений горбами, що утопають в зелені садів.
Серце Камо радісно забилося від захоплення. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…
Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, то пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виднілися ніби сонцем налиті абрикоси.
— Звідкіля ти, синку, з яких місць? — ласкаво запитала у Камо літня жінка, яка стояла біля паркана в одному із садів.
— Я живу на березі Севану.
— Севану?.. Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів: у вас їх немає.— І жінка, незважаючи на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.
Так, у них, в безлісному краї, нема ні садів, ні фруктів. Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною— Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі…
З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.
Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички в кварталі глинобитних будинків проходить тепер новий красивий проспект імені Сталіна. Обабіч його стоять великі розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.
Місто збудоване на невичерпних пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами — дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будівель єреванцям не треба привозити камінь здалеку.
В дитинстві, коли Камо жив у Єревані. він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.
Видобутий на поверхню туф м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.
Камо пригадав, як він ще маленьким без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту — такий легкий цей камінь.
Камо продовжував роздивлятися місто.
Він із здивуванням побачив, що за останні роки нижче від Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Побачив, як одна за одною простягалися вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовно-обробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.
Електрика тут підіймала воду озера Айгер-Гьол на вершину горбів, а звідти скидала її вниз, і вода бігла по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.
Зангу рухає всі промислові гіганти, фабрики і майстерні Араратської долини. А сила Зангу — це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.
В Єревані Камо насамперед зайшов до редакції республіканської піонерської газети.
Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно вказала йому на двері, що вели у сусідню кімнату.
За величезном столом сиділа, схилившись над газетою, молода людина. Це був редактор.
Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимсь розмовляти. Помітивши Камо, він вказав йому рукою на крісло.
Поки редактор розмовляв по телефону, Камо непомітно його розглядав.
Високе чоло, чорне волосся, темнокарі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.
— Ви звідки? — запитав редактор у Камо, поклавши трубку.
— Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.
— А, із Лчавана? Знаю, знаю…
Редактор з задоволенням глянув на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.