Вадим Собко – Зоряні крила (страница 81)

А Кервуд продовжував:

— Мені здається, ви зробили помилку, направивши в Америку інженера Матяша. Вам самому треба було б туди поїхати, отам би ви зрозуміли, що таке справжня техніка і справжнє виробництво. В порівнянні з нашими, ваші заводи дуже відстали. Ви розумієте, грошей у нас більше, можливостей більше. Нас недаром називають країною необмежених можливостей. Це цілком відповідає дійсності.

— Це я вже чув, — спокійно сказав Крайнєв, — і не тільки чув, а навіть і бачити всякі країни з усякими можливостями, обмеженими ї необмеженими, довелося. Але от що дивно, товариш Матяш саме з Америки пише, що вчитися там йому нічого. Може, йому там просто нічого не показують, як ви гадаєте?

Запитання було поставлено просто. Проте американець вирішив ухилитися від прямої відповіді.

— Може, він не вміє дивитися, ваш товариш Матяш?

— Цього я не думаю. Він просто пише, що нічого нового, чого б він не бачив у нас, на радянських заводах, там немає.

— А я не бачу тут нічого такого, чого б не бачив на наших заводах.

— З цього можна зробити висновок, що заводи принаймні рівні і Матяш і справді даром витрачає там золотий час.

Кервуд образився. Це вперше в його житті хтось дозволяв собі сумніватися, ніби Америка не є якоюсь Меккою для всіх інженерів, хтось насмілився взяти під сумнів першість Америки в технічних справах. І найбільше тут здавалося образливим те, що Крайнєв говорив, маючи всі підстави, спираючись на незаперечні дані. Сперечатися з ним було важко, а одними бездоказовими словами і зверхнім топом можна поставити себе у незручне становище.

І тому Кервуд вирішив іти зразу до мсти, не утруднюючи себе зайвими розмовами.

— Слухайте, Крайнєв, — сказав він, — невже ви і справді не розумієте всіх переваг, які дає Америка інженерові вашого масштабу?

— Одверто кажучи, не розумію, — усміхнувся Крайнє! вже добре знаючи, до чого йтиме розмова.

— Це дивно, — безапеляційно заявив Кервуд.

— В чому ж полягають ці переваги?

— По-перше, в справжній славі. Ніде в світі так не поважають інженерів, як в Америці.

— І, мабуть, саме тому позбавляють їх взагалі права на ім'я? Я дуже добре знаю, скажімо, трактор фордзон чи машину шевроле, але, мабуть, ніхто в світі не знає імен інженерів, які їх створили. Чи не цю славу ви хочете запропонувати мені?

— Ні, — відповів Кервуд, — така слава не для вас. Ви у нас могли б мати літаки і автомашини з реактивними двигунами, і всі вони іменувалися б вашим ім'ям…

— От це мене не дуже приваблює, — одверто розсміявся Крайнєв. — Колись у нас це було проблемою для товаришки Токової, але зараз, здається, і вона вже давно позбулася подібних думок.

— Товаришки Токової? — перепитав Кервуд.

— Так, це наш найкращий інженер і мій перший заступник.

— Так, я знаю її, вона мені носа від морозу відтирала, — засміявся Кервуд і торкнувся свого носа, з якого все ще облазила шкіра. — Але невже справді ви волієте одержувати тут свою зарплату і, власне кажучи, жити зовсім не так багато? В Америці ви мали б власні експериментальні лабораторії, власну віллу, забезпечене життя…

— А чого мені тут бракує? — одверто засміявся Крайнєв.

— Дуже багато чого. Скажімо, весь цей час я бачу вас в одному і тому ж костюмі.

— От це правда, — зітхнув Крайнєв. — Німці тепер в моїх костюмах ходять. Залишився в Києві весь мій гардероб.

— Він був такий великий?

— В усякому разі, пристойний навіть для вас. А щодо лабораторій, то я їх тут маю, жити мені теж є де, а від того багатства щось мало я бачив радості по чужих краях.

— І все-таки в душі ви розумієте, що вам краще було б працювати в Америці.

— Це слід розуміти як пропозицію? — гостро запитав Крайнєв.

— Я не маю жодних повноважень, — зразу заховався Кервуд, — це може залежати тільки від вашого бажання.

Крайнєв кілька хвилин дивився на свого співбесідника, і в його думках з'являлася холодна усмішка Людвіга фон-Дорна. Де він зараз, цей Дори? Цікаво було б з ним зустрітися.

— Ви зараз працюєте над реактивними літаками? — несподівано змінюючи тему розмови, запитав Кервуд.

— Так, я зараз працюю над деякими проблемами, пов'язаними з реактивними літаками, — спокійно відповів Крайнєв.

— І ви не боїтеся винайти вже давно винайдене? Адже у нас в Америці вже літають на таких літаках.

— І у нас літають, — спокійно відповів Крайнєв.

— Так? — пожвавився Кервуд. — Чому ж мені досі нічого подібного не показали? Мене це дуже цікавить.

— Мабуть, з тих же причин, з яких товаришеві Матяшу не показують реактивних літаків в Америці, — посміхнувся Крайнєв. — Ніякий інженер не стане показувати конструкції, які ще не завершено, не доведено до кінця. Але я сподіваюся колись показати вам на одному з парадів наші літаки. Це буде ще не так скоро, але все залежить від того, як довго ви пробудете в СРСР.

— І все-таки, — уперто повертаючись до старого, знову заговорив Кервуд, — вам було б краще працювати в Америці. Як ви не розумієте цього — інженер не може мати батьківщини.

— Я вже чув це, — спокійно відповів Крайнєв.

— Візьміть, наприклад, мене. Я працюю там, де мені платять гроші. Яка різниця, хто мені їх платитиме? Я інженер. Інженер — це ж не політик, не журналіст, який мусить обстоювати якісь погляди чи ідеологію. Техніка — це ж не політика.

— Годі, — розсердившись, перервав Крайнєв. — Все це я вже чув не тільки від вас. Одного разу я потрапив у дуже складні умови, і там мені навіть сплою намагалися втлумачити всі ці ваші погляди. Так от що я вам мушу сказати — для радянського інженера зовсім не все одно, хто йому платить гроші. В нього є вітчизна. І всі ми для цієї вітчизни працюємо, будемо працювати і навіть віддамо життя, коли це буде потрібно. І коли-небудь, коли вас ваші господарі викинуть на вулицю, бо ви станете старим і вже не зможете працювати або просто в вашій Америці трапиться криза, от тоді, може, ви згадаєте мене і мої слова. А зараз нам ні про що говорити, і всі ці розмови я прошу облишити.

— Я тільки вам добра хотів, — сказав Кервуд. На його обличчі з'явився ображений вираз.

Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явився Валенс. Директор уже давно по-справжньому оцінив свого гостя. Він не мав сумніву, що Кервуд може виявитися шпиком, спеціально підісланим до робіт Крайнєва, і тому тримався обережно. Правда, такого переконання у Валенса не було, але обережність тут завадити не могла.

Після привітання Кервуд сказав:

— А ми тут сперечалися. Я запевняв, що Крайнєву краще працювалося б в Америці, а він і слухати не хоче.

— От дивна річ, — іронічно зітхнув Валенс.

— Дійсно, дивна, — не помітив іронії Кервуд, — але сподіваюся, він ще змінить свою точку зору.

Валенс глянув на Крайнєва і тільки усміхнувся. Кервуд ще трохи поговорив і вийшов.

Крайнєв і Валенс залишилися вдвох.

— Він веде розмови так, ніби це само собою розуміється, що радянський інженер може раптом податися до американців.

— А що ж ти хочеш? Він судить по собі, іншого критерію в нього немає.

— Так, але розмови ці мені не подобаються.

— Мені теж.

Вони помовчали трохи, кожен роблячи свої висновки, потім Валенс сказав:

— Нерозумні вони люди — думають, що все можна купити. Одно слово — американці. На це все-таки слід буде зважити. Що у нас нового сьогодні?

І вони з Крайнєвим поринули в роботу.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Віра Михайлівна прокинулася серед ночі від лютого холоду. Здавалося, аж кістки промерзли і стали боліти. От ще трохи, і вся вона закам'яніє від морозу. Ніч, темна, безмісячна, стояла над виселком, над зруйнованим заводом, над цілим світом. У цю мить почуття самотності і безпорадності стало таким гострим, що Соколова мало не заплакала.

Але плач не плач, сльозами не зарадиш. Треба якось зігрітися, бо так можна на смерть замерзнути. Соколова встала зі своєї обідраної тахти, пройшла навпомацки до кухні. Вікна були цілі. Значить, тут можна затопити і зігрітися. Але чим топити? Де взяти сірники? Всі ці звичайнісінькі в мирний час питання зараз стали мало не світовими проблемами.

Колись сірники завжди лежали у закутку за плитою. Марно й сподіватися, що вони могли зберегтися. Соколова навпомацки простягла задубілу руку і мало не скрикнула від несподіванки: коробочка сірників лежала на своєму старому місці.

Ця неждана удача зразу додала енергії вже зовсім знесиленій Вірі Михайлівні. Швидко, не вагаючись вона розламала залишки своєї тахти, розтрощила сухі дошки так, ніби вони були її найзапеклішими ворогами, і за кілька хвилин у плитці вже заграло полум'я. Соколова сіла біля вогню, відчула його ласкаве життєдайне тепло і заснула, сидячи біля плити.

Саме так трапилося, що дід Котик, виходячи вранці з двірницької великого будинку, яку він зайняв, тільки-но прийшли німці, побачив над сусіднім комином синюватий легенький димок.

Дід страшенно здивувався, але ще більше насторожився. Хто це міг з'явитися у покинутому селищі? Може, повернувся хтось із старих пожильців? Ні, таке припущення мало ймовірне, давно вже на Уралі будують літаки пожильці цього будинку. Але не взнати, хто це з'явився, дід Котик не мав права.

Обережно, ніби оглядаючи будинки, він підійшов до парадного, де містилася квартира Соколової, постояв, придивляючись, нічого підозрілого не помітив і пішов сходами нагору. В усьому під'їзді стояв неприємний дух пустки, і тільки з третього поверху тягнувся ледве помітний, тонкий живий струмінь — запах диму.