Вадим Собко – Зоряні крила (страница 82)

Маючи такого безпомилкового поводиря, дід Котик підійшов до квартири Соколової, постояв, прислухаючись і розмірковуючи, чи не приготувала йому якихось несподіванок ця могильна тиша, тоді обережно прочинив двері.

В кухні, притулившись спиною до теплої плити, сиділа на підлозі якась жінка у брудному ватнику. Голова її була напнута хусткою. Дід Котик відразу не розглядів її. Постояв, придивляючись. Щось знайоме видалося йому в цій безпорадно кинутій на підлогу постаті.

Так минуло кілька хвилин. Дід стояв нерухомо, розмірковуючи. Ця жінка, напевне, не могла бути ворогом, значить, нічого лихого не буде, коли її збудити.

Але будити Віру Михайлівну не довелося. Чи то почула вона дихання діда Котика, чи стурбував надто уважний погляд, раптом тривога огорнула її серце, і жінка схопилася, ніби смертельна небезпека нависла перед нею.

— Товаришко Соколова! — ахнув дід, сплеснувши руками. — Як же ви тут опинилися? Пізнаєте мене? Я Котик. Дід Котик! Пізнали?

Соколова впізнала, і зразу в серці її ніби луснула якась туго натягнута струна. Нарешті знайшла вона хоч одну знайому людину, нарешті стала вона не зовсім самотньою на цьому страшному світі. До рідного батька не кидаються так гаряче і пристрасно, як кинулася до Котика Віра Михайлівна. Вона навіть намагалася виговорити якісь слова, але чулося тільки приглушене ридання. Руки її стискали дідову шию все міцніше, ніби хотіла Соколова переконатися, що це не сон, не маячіння, а дійсно живий Котик стоїть перед нею.

На очі дідові теж набігли сльози, і від зворушення він не міг говорити, але здатності розважливо міркувати не втратив. Нічого не запитавши, він зрозумів, що Соколовій довелося пройти складний шлях, поки опинилася вона в своїй старій квартирі, І, звичайно, залишатися тут не можна ні на мить. Коли дим побачив дід Котик, то можуть побачити і інші люди.

— Ну, Віро Михайлівно, — сказав він, легенько відстороняючись від обіймів Соколової, — давайте ми з вами зараз звідсіля підемо, а то ви такий маяк над будинком засвітили, що весь виселок може переполошитися.

— Про що ви говорите? — стурбувалася Соколова.

— Про дим з печі. Ходімо, у мене вдома говорити будемо, а тут нам залишатися не можна.

Соколова послухалася незаперечно. Було надзвичайно приємно слухатися, виконувати наказ людини, яка знає, куди іти. Може, вже скінчилися поневіряння і вже не буде таких днів, коли ідеш не знати куди, невідомо кого зустрінеш, а попереду і позаду в тебе тільки самотність.

Важко ступаючи померзлими ногами, Віра Михайлівна поспішала за дідом. Пустельна вулиця зустріла її пекучим морозцем, але Соколова цього не відчула — зустріч з дідом сповнила її серце почуттям такої радості, що всі злигодні і труднощі тепер уже здавалися подоланими.

Вони зайшли у двірницьку — маленьку кімнатку, розташовану у підвалі чотириповерхового будинку. Раніше, коли працювала ТЕЦ, в обов'язки двірника входило і регулювання опалення, тому кімнатка ця мала ще іі другий вихід до тунелів, де йшли великі, обшиті азбестом труби теплоцентралі. У такому розташуванні дід вбачав чималі вигоди, і хоча ці другі двері і були завалені якимось мотлохом, вийти через них Котик міг завжди.

У двірницькій було тепло, тут топилося щодня, тут жила людина, і Вірі Михайлівні від цього тепла так захотілося спати, що аж очі заболіли. Дід відразу це зрозумів.

— Спіть годину, — сказав він, — тимчасом я вам щось їсти роздобуду.

І вийшов з кімнати, міцно, на прогонича, замкнувши важкі дубові двері.

Коли всі робітники та інженери виїхали на схід, дід Котик залишився у пустельному селищі, і трапилося це не випадково, йому теж запропонували евакуюватися, але він відповів:

— А хто на хазяйстві залишиться? Хтось же мусить тут за всім доглядати, чи так все і віддати німцям?

— У вас троє синів у армії, вас можуть заарештувати, — говорили йому.

— Кому я потрібний, трухлий пень, — сміявся Котик, — нікому до мене і діла немає, а користь якусь я ще принесу. От подумайте, тоді і побачите, чия правда…

Подумали, подумали і вирішили залишити діда Котика на старому місці. І справді, сивий, як голуб, патріархальний дід, що йому вже не знати скільки й років, ні в кого не міг викликати підозри, а користі міг принести багато. І зразу після приходу німців якісь люди стали ночами з'являтися у дідовій кімнатці. На ранок вони зникали без сліду, а дід усе ходив, ніби повновладний господар, вулицями покинутого заводського селища. Воно тепер тільки здавалося пустельним; у кількох квартирах жили якісь приблудні мешканці, всіх їх дід знав досконало. У гестапівського коменданта дід не викликав жодної підозри, і до осені сорок першого року його перебування в маленькій двірницькій було легалізовано остаточно.

Отже, старий Котик міг нічого не боятися в цьому селищі, але поява Соколової трохи збентежила його. Як вдасться її врятувати, дід ще не знав. У тому, що Віру Михайлівну треба саме рятувати, він був переконаний.

Тепер він вийшов на розвідку, перевірити, чи не помітив ще хто диму над будинком, чи не бачив, чи не впізнав хто колишньої директорші заводу?

Для початку він зайшов саме у стару директорську квартиру і ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» — дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».

Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.

Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше — мати біля себе друга!

— Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, — вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.

— А їсти я хочу страшенно, — щасливо засміялася Соколова.

— Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, — не то попросив, не то наказав дід.

Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.

Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.

Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.

Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.

— Оце, здається, і все, — закінчила своє оповідання Соколова. — До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.

— Еге, що до війни було — минулося, — відгукнувся дід, — а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.

І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.

Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.

Одне тільки трохи турбувало Соколову: дід ніяк не виявив свого ставлення до її розповіді. Що він думає? Повірив чи, може, має якісь сумніви? Які ж тут сумніви можуть бути, вона сказала чисту правду, і сумління її чисте.

— Дуже добрий куліш, — Віра Михайлівна доїла все до кінця і поклала ложку. — Ви, діду, вправний куховар.

— А то так, біда навчить коржі з маком їсти, — відгукнувся дід, прибрав посуд у невеличку шафу, витер зі столу, сів проти Соколової і запитав: — Ну, а далі що ж ми будемо робити?

— Далі, — трохи розгубилася Соколова, — ви знаєте, діду, я так зраділа, коли вас побачила, що навіть не подумала, що воно має бути далі…

— Ловитимуть вас гестапівці?

— Напевне.

— Значить, поки що з цієї хижі вам нікуди виходити не слід. З нашого селища не всі евакуювалися, хтось знайомий може зустрітися… а вас же тут усі люди знали… значить, тим часом треба сидіти тут… Через фронт до своїх іти… це, звичайно, спробувати можна, але дуже далеко… тепер фронт уже за Харковом, не дістанетеся ви туди, зловлять… Значить, два шляхи тут є: або засісти, як тарганові, в шпаринку і чекати, поки наші німця поженуть, або…

— Що або? — Соколова аж з місця підвелася.

— Або шукати партизанів, чутки ходять, є вони десь на Сумщині та на Чернігівщині…

— Як же я їх найду? Та після того фото в газеті вони мене, напевне, за гестапівку вважатимуть.

— І так може бути, — розважливо сказав дід, — ну, значить, треба нам з вами подумати добряче. Ви зараз спочиньте, а я трохи походжу — палива мені треба дістати. Спочивайте тим часом і не хвилюйтеся. Все буде добре.