Вадим Собко – Зоряні крила (страница 83)

І вийшов з кімнатки, знову замкнувши її на всі прогоничі.

Хоча розмова і схвилювала Віру Михайлівну, внутрішня певність її нітрохи не похитнулася — все буде добре. І хоч вона знала, що її життя поруч з гестапівкою Берг, напевне, викличе багато підозрінь, усе це здавалося дрібницями у порівнянні з щастям мати поруч себе друга.

Вона тільки на мить прилягла на ліжко і зразу ж знову заснула, зігріта теплом постелі. І останньою думкою її, вже майже сном, був образ Михайла Полоза, ніби іде він до неї назустріч, простягає привітно руки і говорить:

— Все буде добре.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Для Любові Вікторівни Берг втеча її полонянки була ударом несподіваним і болючим. Спочатку вона навіть повірити в це не могла, думала: може, гестапо випадково заарештувало Віру Михайлівну, може, трапилося з нею якесь нещастя. Але дуже скоро довелося переконатися, що Соколова втекла. Повідомити про це начальство Берг наважилася не відразу. В глибині душі вона була переконана, що Вірі Михайлівні доведеться повернутися. — адже дорогу до своїх їй відрізано: фото в газеті — це таке обвинувачення, що спростувати його неможливо. Тепер ніхто вже не віритиме Соколовій, усі радянські люди вважатимуть її зрадницею… Невже і після цього наважиться вона шукати шлях до радянських людей?

Минуло кілька днів. Соколова не з'являлася. Довелося все розповісти, спочатку Дорнові, а потім шефові гестапо. Цієї останньої розмови Любов Вікторівна боялася до нестями. Хто знає, як поставиться до такого повідомлення шеф? Може статися так, що вся кар'єра гестапівки Берг матиме несподіваний і жалюгідний кінець. Тому, доповідаючи, вона аж тремтіла від стриманого хвилювання.

Але шеф не став ні лаятися, ні кричати і взагалі сприйняв це повідомлення зовсім не так, як чекала Берг. Він трохи презирливо поглядав то на неї, то на фон-Дорна, акуратно струшував попіл з сигарети, слухав не дуже уважно, ніби все це він знав давним-давно.

— Значить, доручати якісь важливі справи вам ще рано, — підсумував він, коли Берг закінчила своє досить довге повідомлення. — Одну єдину полонену, і то ви не зуміли вберегти. Запам'ятайте це на всякий випадок…

Слова прозвучали як погроза, і Берг зблідла від хвилювання. Не зважаючи на враження, яке справляє його мова, шеф вів далі:

— Ми оголосимо винагороду за спіймання цієї Соколової», і я певен — нам досить швидко її приставлять…

— Пробачте, — вихопився Дори, — коли ми офіційно визнаємо її втечу, то це означатиме, що надруковане в газеті її звернення і передача документів — усе було вимушене.

Шеф глянув на Дорна, ніби дивуючись, як це міг старий так логічно побудувати заперечення, і сказав:

— З усіма своїми міркуваннями ви можете іти під три чорти. Усе від самісінького початку тут зроблено неправильно. Тобто спочатку план був правильний, але дійсність змінила плани — ніякого інституту стратосфери в Києві ми організовувати не будемо. І взагалі тут, на Україні, залишаться тільки сільськогосподарські заклади, все інше хай іде до чортового батька…

Мова шефа була такою дивною, що Любов Вікторівна не зразу зрозуміла, в чому тут справа, але їй допоміг Дорн.

— Знову якісь невдачі на фронті? — запитав він, і тут уже шеф не витримав свого спокійного тону, зірвався.

— Які можуть бути невдачі на фронті? — закричав він. — Часткові дрібні відступи нашої армії будуть цілком надолужені весною, коли припиняться ці ідіотські непередбачені морози.

— Де ми ще відступили? — запитала Берг.

— Вони прорвалися біля Лозової—Барвінкового, — крикнув шеф, — у них ще до чорта літаків і танків, а ви хочете вже організовувати якісь стратосферні інститути, наче їх у нас вдома невистачає! Зараз усі сили треба кинути на досягнення швидкої і остаточної перемоги! Так наказав фюрер, і наказ його буде виконано, навіть коли б усі сили природи стали проти нас…

Любов Вікторівна розгубилася. Адже стільки часу говорилося, що перемогу вже завойовано, а радянську армію треба тільки штовхнути, і вона остаточно розвалиться, а тут, виявляється, знову говорять про перемогу, як про щось важко досяжне, ще не доведене.

— Пробачте, але Червону Армію в основному вже розбито, нам нічого боятися, — несміливо сказала вона.

— Чортовиння! — вигукнув своє улюблене слово шеф. — Коли ви так будете думати, то вас дуже скоро доведеться нести на кладовище! Перемога ще вимагатиме величезних зусиль! Зараз у нас багато інших, важливіших справ, ніж робота вашого інституту. Роботу вам я знайду, а всю цю комедію із збиранням лояльних до нас радянських учених можете закінчувати. Все одно жоден цінний вчений лояльним до нас не стане, особливо в такий час… Вашу Соколову я спіймаю і повішу, щоб не думала, ніби з гестапо можна гратися, але то вже не ваша печаль. Можете іти! Пане Людвіг фон-Дорн, ви повернетеся в Берлін, до райху, і там дістанете нове призначення, а ви, — він звернувся до Берг, — тим часом залишитеся біля мене для виконання оперативних завдань. Ідіть. Хайль!

Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, — сумовито сказав Дорн. — Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

— О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, — вколола Берг.

— Так, — не схотів зрозуміти натяку Дорн, — наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

— Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, — сказав він, — видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

— Де ви його взяли?

— А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, — і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

— Що ж мені тепер робити? — трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо — перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

— Що його робити, про те тільки бог святий знає, — весело відповів дід, — а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання — чекати, поки бог щось надумає.

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

— А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? — нетерпляче запитала Соколова.

— Е ні, — лукаво усміхнувся дід, — бог — це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…

Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

— От піймають мене тут, — сказала вона, — повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

— І таке може бути, — погодився дід, — тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні — час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

— Почекайте, Віро Михайлівно, — відповідав він, — бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

— Здрастуйте, діду, — протяжно, по-поліському проспівала вона. — А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

— Сідай, Килино, знімай свою кожушину, — привітно засміявся дід. — Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

— А мене тобі, дідові, чекати нічого, — весело відповіла молодиця, — я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…