Вадим Собко – Зоряні крила (страница 80)

Соколова показала свою довідку. Вона справила на комісіонера надзвичайне враження. Написано її було на гестапівському бланку, і ніяких запитань можна було не задавати.

Через кілька хвилин Віра Михайлівна вийшла з крамниці, змінена до невпізнання. Від розкішного пальта залишився тільки спогад. Теплий ватник грів не гірше, але, напевне, був не такий помітний. У внутрішню кишеню ватника вона поклала решту грошей. Що ж, поки що все іде непогано. Зараз її вже важче зловити, вона стала непомітною. Побачимо, як буде далі, заспокоюватися ще рано.

Вона вийшла до Сінного базару, намагаючись не проходити двічі по одній вулиці, і крутим спуском зійшла до Подолу. Щоб дістатися до заводу, треба перейти Дніпро. Мости зірвані, але німці вже встигли поставити понтони. Треба взнати, чи дозволяють переходити цивільним?

Соколова йшла, не викликаючи ні в кого підозри. Іде собі жінка у поношеній фуфайці — сотні, а може, і тисячі таких ходять по Києву. Коли взятися всіх перевіряти, так і цілого життя невистачить. Вона без пригод дійшла до мосту і побачила комендантський посилений патруль. Міст пильно охороняли.

У Соколової невистачило сміливості спробувати перейти Дніпро. Адже це значило лізти просто в пащу гестапо, наражатися на найбільшу небезпеку. Вона відійшла далі, подалася на Поділ, аж до Контрактової площі, заховалася у руїни якогось будинку, сіла на биту цеглу і замислилася.

Що зараз робити? Куди іти і де ночувати? Адже в Києві вона не знає нікого. А кого вона знає на заводі? Хто там залишився? Нічого невідомо. Сотні запитань постали перед Вірою Михайлівною, одне страшніше за одне, всі вимагали відповіді, і знайти цю відповідь вона не могла.

Соколова сиділа довго у своїй схованці, потім встала і рішуче пішла знову до мосту. Коли сидіти отут непорушно — нічого хорошого не буде, а в неї е шанс перейти Дніпро, і шанс цей треба використати саме сьогодні, бо завтра вже буде пізно. Адже зараз Берг ще не знає про її втечу, і ніхто не шукає Віру Соколову. Значить, сьогодні ще може згодитися довідка, яка завтра вже, напевне, стане путівкою у в'язницю. Риск величезний, але рискнути треба. Навіть коли її затримають, то вона ще може повернутися назад і сказати, ніби просто гуляла.

Сама розуміючи неправдоподібність і сміхотворність такого пояснення, але заспокоївши себе ним, Соколова рішуче підійшла до патруля. Солдати глянули на неї без усякого інтересу. Єфрейтор спитав документа.

Ця мить вирішувала все, і рука Соколової ледве помітно тремтіла, витягаючи довідку. Як хотілося їй повернутися і побігти від мосту, сховатися від поглядів німецьких солдатів, які отут на березі Дніпра, під подихами грудневого вітру і міцного грудневого морозцю виглядали просто жалюгідними.

Але відступати вже було неможливо. Повернися вона тільки на одну мить, якось вияви свій острах — і все загине.

Та змерзлий єфрейтор не був схильний вдаватися до поглиблених спостережень чи переживань. Сотні людей проходили перед ним щодня, і ця служба насточортіла йому до нудоти. Він глянув на гестапівську довідку, спитав, куди йде Соколова, і махнув рукою. Штамп гестапо для нього важив значно більше за всі підозри.

Віра Михайлівна тихо сказала «спасибі» і пішла вздовж мосту. Вона йшла повільно, примушуючи себе не поспішати, не бігти, але кожен крок здавався їй останнім. Ось зараз схаменуться солдати, доженуть її, схоплять…

Думка була такою страшною, що кроки стали частішими самі собою, але Соколова знову стримала себе. Вона мусить іти не поспішаючи, спокійно, вона не має права жодним рухом виявити свої почуття.

Унизу прудко бігла чорнувата Дніпрова вода. Біля берегів річка вже замерзла, але на стромі ще вирувала, ще не хотіла покоритися білим кайданам. Хвильки набігали на важкі понтони і з шумом обламували нарослі крижини. Соколова підходила до другого берега, де теж стояла німецька застава, і знову холодок остраху і непевності з'явився в грудях.

Але на цей раз побоювання були цілком марні. Тут її навіть не спитали про документи, адже ясно — на правому березі вона показувала їх, а кому охота ще раз висовувати на вітер обличчя — і без того холодно.

Через кілька хвилин, ще сама не вірячи у своє щастя, Віра Михайлівна енергійно крокувала по шосе, намагаючись швидше віддалитися від мостів, від гестапо, від Києва. Колись цю відстань від дніпровських мостів до заводу вона проїздила менше ніж за годину: хто знає, скільки часу займе це тепер? Якась вантажна машина наздогнала її, Соколова помахала рукою, машина не спинилася. Марна надія, доведеться іти…

Вечір уже став заходити над перелісками, а Соколова все йшла. Перед нею з'явилося село. Вона постукала у двері крайньої хати — ніхто не відчинив. У сусідню хату теж не пустили, більше того — вилаяли. Люди, залякані німцями, поховалися і боялися відчиняти двері. Віра Михайлівна зробила ще кілька спроб, потім переконалася, що цс марна справа, і пішла далі.

Ніч уже опускалася над лісами, а вона все йшла добре знайомим шляхом, ішла, не відчуваючи, як померзли ноги, як втомилося все тіло. Коли ноги зовсім заклякли і перестали слухатися, довелось спинитися. Напівспалений ожеред чорнів недалеко від дороги. Соколова завернула до нього; вже навіть мало розуміючи, що робить, зарилася у мерзлу, пропахлу димом солому і поринула в забуття.

Ранком вона отямилася і якусь мить не могла збагнути, що з нею і як вона тут опинилася. А відчувши страшний біль у ногах і в пораненому плечі, згадала все, вилізла з соломи і знову пішла до свого заводу. Тільки тепер частіше доводилося спинятися, спочивати, бо сили зраджували і ноги стали неслухняними. Так минув ще день і ніч, а надвечір третього дня вона здаля побачила завод.

У цю мить знову думки і сумніви заволоділи нею. Добре було б отак іти, знаючи, що прийдеш додому, де тебе чекає спочинок, і дружнє привітання, і тепле ліжко. А вона чого іде на завод? Що чекає там її? Але все-таки треба йти, бо коли є десь у неї друзі, то саме там.

Вона пройшла повз зруйновані, порвані важкими вибухами корпуси. Ні руху, ні шелесту. Життя пішло звідсіля разом з машинами і робітниками. Чи залишився хто у виселку? Може, і там нікогісінько немає? Може, даремно добиралася сюди Віра Михайлівна?

Вона глянула вздовж вулиці. Високі будинки стояли пустельні, наче мертві. Ніде не видно жодної людини, ні диму, ні руху. Кого ж вона може тут знайти?

Ось у цьому будинку, на третьому поверсі, колись була її квартира. Ось тут щасливо жила вона багато років. А зараз хто там живе? Мабуть, нікого, бо двері на балкон відчинені, а в другій кімнаті повибивані всі вікна.

Соколова ще раз озирнулася. Нікого ніде не видно. Може, крикнути, покликати? Не може бути, щоб зникло ціле місто…

Соколова підійшла до будинку, де колись жила, зійшла на третій поверх. Десь у глибині душі жевріла думка, що, мабуть, небезпечно з'являтися у своїй старій квартирі. Коли її шукатимуть, то насамперед тут. Але втома подолала цю обережну думку. Будь що буде!

Віра Михайлівна штовхнула знайомі двері (вони легко прочинилися) і зайшла у передпокій. Пусткою і холодом війнуло на неї від знайомих стін. Вона пройшла у кімнату і мало не заплакала від обурення. Хоч і знала, що тут ніщо не могло зберегтися, але такого розгрому уявити собі не могла. Від усіх меблів залишилася цілою тільки стара тахта, та й з неї хтось зірвав оббивку, і пружини повилазили з-під мотузків.

Соколова підійшла до дверей на балкон, зачинила їх — у кімнаті стало затишніше. Потім сіла на тахту, уткнулася обличчям в долоні і застигла непорушно, не знаючи, що робити, кого шукати і як жити далі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Інженер Кервуд прибув на завод просто з Америки. Це був обмін інженерами для передачі досвіду літакобудування. Кервуд робив вигляд, що реактивні літаки його не цікавлять. В усякому разі в ту частину заводської контори, де було розміщено Київський інститут стратосфери, він не заходив.

Зате завод, де вироблялися винищувачі, він вивчив, як свої п'ять пальців. В Америці на авіаційному заводі в Детройті так само опинився наш радянський інженер Матяш, Він теж з перших же днів вивчив весь завод і ясно зрозумів, що тут особливо нічому вчитися. Проте в процесах виробництва американці мали чималі досягнення, і тому Матяш вважав доцільним трохи посидіти в Америці.

Про все це він написав Крайнєву і ще додав, що американці, хоч і зустрічають привітно, практично до справжнього виробництва допускають його не дуже охоче. «Дається взнаки капіталістичний світогляд і конкуренція», писав Матяш.

Крайнєв одержав листа, подумав трохи і вирішив швидше викликати Матяша з Америки. Тут, в Радянському Союзі, він буде потрібніший.

І саме коли Крайнєв розмірковував над цим листом, до нього в кабінет, вперше після знайомства, з відвідинами прийшов містер Кервуд. Вони привіталися, як старі знайомі, і Кервуд невимушено розвалився на стільці перед столом Крайнєва.

— Знайшов багато цікавого на вашому заводі, — почав розмову Кервуд і закурив цигарку. — Мушу признатися, в Америці я не уявляв собі нічого подібного. Це значно краще, ніж я сподівався, але все-таки не робота для такого інженера, як ви.

Крайнєв уважно подивився на Кервуда, намагаючись зразу визначити основну лінію розмови. В американця явно була якась інша думка, ретельно захована за гучними словами. Крайнєву навіть здалося, ніби він вже чув колись такі або схожі слова, але де саме він їх чув, згадати зразу не міг.