Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 55)

— Повторюю: «Eminentissimo...»

— Гаразд-гаразд, відправляйте.

Джошуа закінчив читати резюме. Він згорнув теку і поволі підвів погляд.

— Готовий бути прицвяхованим? — запитав Церкі.

— Я... я не певен, що розумію. — Чернець, здавалося, пополотнів.

— Учора я поставив тобі три запитання. Зараз мені потрібні відповіді.

— Я хочу летіти.

— Залишається іще два.

— Я не дуже впевнений щодо священництва, домне.

— Послухай, доведеться якось вирішувати. Порівняно з іншими в тебе не такий великий досвід роботи на зорельотах. Духовного сану немає ні в кого. Когось потрібно звільнити від деяких технічних обов’язків на користь пастирської та управлінської робіт. Я вже згадував, що це не значитиме порвати з Орденом. Проте ваша група стане незалежною його донькою і керуватиметься трохи видозміненим статутом. Звісно ж, Намісник обиратиметься таємним голосуванням членів Ордену, а ти — найбільш очевидна кандидатура, якщо маєш покликання до духовної роботи. Маєш же чи ні? Вважай, ти зараз стоїш перед своїм інквізитором: час настав, і його дуже мало.

— Але ж, Превелебний отче, я ще не скінчив свого навчання...

— Це не має значення. Крім екіпажу з двадцяти семи осіб (геть усі — наші люди), летять ще й інші: шестеро сестер і двадцятеро дітей зі школи Святого Йосипа, кілька науковців, три єпископи, двоє з котрих щойно висвячені в сан. Вони мають право висвячувати інших, а позаяк один із них делегований Святим Отцем, у них навіть є право призначати єпископів. Коли будеш готовий, вони тебе посвятять. Ти ж знаєш, що в космосі ви летітимете роками. Але нам потрібно знати, є в тебе покликання чи ні.

Брат Джошуа на мить утратив хист до слова, а потім похитав головою:

— Не знаю.

— Що тобі дати? Ще півгодини? Склянку води? Ти аж посірішав. Послухай, сину, якщо ти вестимеш паству, тобі доведеться опанувати вміння час від часу виносити ухвали. Зараз саме такий момент. То що, вже можеш говорити?

— Домне, я не впевнений...

— Як мінімум, ти здатен щось пробелькотіти, еге ж? То ти вдягнеш ярмо, сину? Ще не зламався? Тебе попросять стати ослицею, на якій Він в’їде в Єрусалим, але це тяжка ноша, і вона зламає тобі хребта, бо на Ньому всі гріхи світу.

— Навряд чи я здатен.

— Белькотати і хрипіти. Але ж ти можеш і прогарчати, а це також непогано як на пастиря для пастви. Послухай, правду кажучи, ніхто з нас не був здатен. Та ми пробували, як спробували і нас. Тебе випробовують на міцність, однак хіба не для цього ти сюди прийшов? Цей Орден міг похвалитися золотими абатами, абатами із холодної гартованої сталі, абатами з неповноцінного свинцю, і ніхто з них не був здатен. У когось просто виходило краще, в когось — гірше, а когось потім навіть проголосили святими. Золото не гартується, сталь стає крихкою і тріскає, а неповноцінний свинець Небеса стирають на порох. Мені пощастило бути живосріблом. Можу розпастися на краплини, одначе потім якимось дивом складаюся знову докупи. Але, брате, я відчуваю, що знову от-от розпадуся на частини, і не знаю, чи зможу поновитися. Із чого зроблений ти, брате? У що треба повірити?

— Із цуценячих хвостиків. Я з плоті, і мені страшно, Превелебний отче.

— Сталь стогне, коли її кують, і зітхає, коли її занурюють у воду. Під тягарем вона рипить. Синку, гадаю, що страх відчуває навіть сталь. Подумаєш іще півгодини? Вип’єш склянку води? Погуляй навколо. Якщо тебе нудить, не соромся поблювати. Якщо страшно, кричи. І що б не відбувалося, молись. Але зайди в храм перед месою і скажи нам, із чого складається монах. Орден розпадається. Дехто з нас навіки вирушає в космос. То чи покликаний ти стати його пастирем? Іди і винеси ухвалу.

— Боюся, в мене немає виходу.

— Звісно ж, є. Просто скажи: «В мене немає покликання». Тоді оберуть когось іншого, от і все. Але йди, заспокойся, а потім приходь у церкву, де повідомиш нам про свій вибір. Я саме туди збираюся. — Абат підвівся і помахом руки відпустив монаха.

У дворі панувала практично цілковита темрява. І лише тонкий срібний промінець просочувався з-під церковних дверей. Слабке зоряне світло затьмарював серпанок туманцю. На сході ще й не заповідалося на світанок. Брат Джошуа блукав у тиші. Нарешті він примостився на бордюрі, який оторочував клумбу з трояндовими кущами. Чернець обіперся підборіддям на руки й катуляв носаком черевика камінець. Споруди навколо абатства здавалися темними й сонними тінями. Над південним обрієм низько висів схожий на скибку дині бляклий місяць.

Із церкви долинало бурмотіння речитативу: «Excita, Domine, potentiam tuam, et veni, ut salvos» — «Прокинься й устань мені на оборону, мій Боже й мій Господи, за мою справу!» Молитва не втихатиме до останнього подиху, поки є кому дихати. Хай навіть браття й вважали це марним...

Але звідки їм знати, марна вона чи ні? Чи все ж таки могли? Якби в Риму була хоч якась надія, то навіщо відправляти корабель? Навіщо — коли там вірять у немарність молитов про мир на Землі, на які все-таки буде відповідь? Невже зореліт — це відчайдушний крок?.. «Retrahe те, Satanas, et discede!»[218] — подумав він. Зореліт — це крок назустріч надії. Надії для Людини деінде, миру деінде, якщо не тут і не зараз. Нехай це буде планета Альфи Центавра, Бети Гідри або одна з тих хворобливих колоній, що ледве чіпляється за існування на планеті як-там-її... однієї із зір у Скорпіоні. Надія, а не марність вестиме корабель, ти, лихий Спокуснику! Надії бракує сил, може, вона й страшенно втомлена, але ця Надія промовляє: обтрусіть порох зі своїх підошов і йдіть проповідувати в землю Содомську й Гоморрську[219]. Але все ж таки це Надія, інакше ніхто нікуди не летів би. Не для Землі, ні, а для душі та субстанції Людини в іншому місці. Коли на тебе готовий упасти Люцифер, не скористатися можливістю відправити зореліт дорівнює гордині. Колись таке ж найбрудніше створіння вже спокушало нашого Господа Бога: Коли ти Син Божий, кинься додолу[220], написано бо: Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки.

Будучи занадто самовпевненою, людина спробувала перетворити Землю на Рай, і це призвело її до відчаю, аж поки не настав час передсмертної агонії...

Хтось прочинив двері абатства. Ченці мовчки розходилися по своїх келіях. І тільки тьмяне світло лилося з дверей на вулицю. У церкві було досить блякло. Джошуа зміг роздивитися кілька свічок та неяскравий червоний пломінець каганця над вівтарем. Двадцять шість братів колінкували на своїх місцях і чекали. Хтось знову зачинив двері, але вже нещільно, так що червона цятка каганця виднілася крізь них, як і перше. Вогник, засвічений під час служби, горів упродовж молитов. Горів, тріумфуючи, всередині свого червоного вмістилища. Вогонь — наймиліша з чотирьох стихій світу, і водночас — пекельна сила. Тут, у серці Храму, він викликав милування, але цієї ж ночі він до смерті осмалив місто та розбризкав свою отруту по околиці. Так дивно, що Господь промовляв із палаючого куща, а Людина символ Небес перетворила на знак Пекла.

Джошуа задер голову і ще раз подивився на світанкове небо. Говорять, там не буде Едемського саду. І попри те, там жили люди, дивилися на незвичні сонця в незвичних небесах, дихали незвичним повітрям, обробляли незвичний ґрунт. На планетах крижаних екваторіальних тундр, планетах із задушливими приполярними джунглями, мало схожих на Землю та доволі схожих на Землю, принаймні настільки, що в поті свого чола Людина могла там виживати. Цих небесних колоністів Ното loquax nonnumquam sapiens[221] усього жменька, кілька злиденних колоній людства, яким досі діставалося не так багато допомоги із Землі. А тепер там, у цих не-Едемських садах, ще менше схожих на Рай, ніж колись Земля, на неї взагалі не варто буде розраховувати. Можливо, для них це на краще. Адже чим ближче людина до досконалості, з якою здатна облаштувати собі рай, тим нетерплячіша вона стає і до нього, і до себе. Вона створила собі чудовий сад, але ставала все більш нещасною, поки він зростав у багатстві, потужності та красі. Адже, певно, людині було простіше побачити щось, чого тому саду бракувало, якогось дерева чи куща, котрі нізащо не хотіли прийматися. Поки світ лишався в темряві та злигоднях, він міг повірити у вдосконалення та прагнути його. Коли ж він заяскрився розумом та багатствами, стало відчутно, наскільки вузьке вушко голки, тому світ озлобився, нічого не прагнучи та ні в що не вірячи. Ну-от, тепер вони знову його знищать, правда ж? Цю планету-сад, цивілізовану та сповнену знаннями, Людина вкотре роздере, щоби знов у жалюгідній темряві животіти тільки надією.

І попри те, Меморіал вирушав у політ разом із кораблем! Невже це його прокляття?.. Discede, Seductor informis![222] Це не прокляття. Це знання, аж поки Людина не починає застосовувати його з лихими намірами, як у випадку з руйнівним вогнем напередодні...

Навіщо мені летіти, Господи, думалося йому. Мушу? І що я зараз намагаюся вирішити? Летіти чи відмовитися від польоту? Але ж це вже вирішено. Його вже покликано. Давним-давно. А значить, egrediamur tellure[223], адже цього вимагає обітниця, яку давав. Отже, я лечу. Але покласти на мене руки й назвати священиком, звертатися до мене abbas[224], поставити наглядати за душами моїх братів? Хіба може Превелебний наполягати на цьому? Але ж він і не наполягає, він тільки питає, чи наполягає на цьому Господь. Однак чому такий поспіх... Невже він і справді твердо переконаний? І кинути мене на цей шлях мало би означати, що він у мені впевнений більше, ніж я сам у собі.