Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 57)

Церкі раптово крутнув набірний диск передавача із такою силою, що вирвав його з вісі, на якій той обертався. Він вискочив із крісла та підійшов до вікна, звідки поглянув на двір, де навколо збитих нашвидкуруч столів вирував натовп біженців. Старі й нові корпуси абатства заполонили люди різного віку і становища, чиї оселі потрапили в райони лиха. Настоятель розпорядився тимчасово змінити межі закритих частин монастиря, аби пустити потерпілих буквально всюди, крім келій самих ченців. Знак перед старою брамою прибрали, оскільки годувати, вдягати й давати притулок було потрібно і жінкам, і дітям.

Абат спостерігав за двома новіціями, котрі винесли з похідної кухні казан, із якого валувала пара. Вони його виважили на стіл і почали розливати по мисках суп.

Відвідувач настоятеля прокашлявся і нетерпляче засовався в кріслі. Церкі повернувся до нього.

— Визначена законодавством процедура, — прогарчав він. — Процедура масового самогубства за державний кошт. З благословення всього суспільства.

— Ну, — промовив гість, — це в будь-якому разі краще від того, щоби просто дати їм загинути страшною, повільною смертю.

— Та невже? Краще для кого? Для двірників? Краще дозволити вашим живим трупам прийти на центральну станцію з обробки відходів, поки вони ще в змозі самостійно до неї дістатися? Менше непривабливих картин на вулиці? Менше страхіть навколо? Менше безладу? Адже кілька мільйонів розкиданих надворі мертвяків здатні підштовхнути на повстання проти тих, хто за це мав би відповісти. Ось що ви з урядом маєте на увазі під словом «краще», правда ж?

— Звідки мені знати, що має на увазі уряд? — силувано поцікавився відвідувач. — Під словом «краще» я мав на увазі «милосердніше». Гадаю, вести з вами богословські дискусії недоречно. Якщо ви вважаєте, що Господь відправляє вашу душу в пекло за рішення прийняти безболісну смерть замість жахливої, то я вас не намагатимуся переконати в протилежному. Але знаєте, ви в меншості. Я з цим не згоден, проте не збираюся дискутувати.

— Пробачте, — сказав абат Церкі, — я не готувався дискутувати з вами на теми морального богослов’я. Мені зараз ідеться винятково про цей спектакль із масовою евтаназією з погляду людських мотивів. Саме існування закону «Про ядерну катастрофу» та схожих законів в інших країнах — очевидний доказ того, що уряди були цілковито свідомі наслідків нової війни і замість того, щоб унеможливити її, намагалися заздалегідь прописати наслідки цього злочину в законі. Докторе, невже для вас це порожній звук?

— Звісно ж, ні, отче. Особисто я — пацифіст. Але наразі маємо такий світ, який маємо. Якщо там не змогли дійти згоди заради попередження війни, то чи не краще хоч якось підготуватися до її наслідків, аніж не готуватися взагалі?

— І так, і ні. Так — якщо це з огляду на вчинення злочину кимсь іншим. Ні — в разі, коли це наш власний злочин. І категоричне ні — якщо законодавчі рамки, створені для пом’якшення злочину, також мають кримінальний характер.

— Це, наприклад, евтаназія? — знизав плечима доктор. — Пробачте, отче, але мені здається, що це суспільство визначає злочинність того чи іншого діяння. Я в курсі про вашу незгоду. І це правда, що закони можуть бути поганими, непродуманими. Але в нашому випадку, мені здається, йдеться все ж таки про хороший закон. Якби я вірив у те, що маю душу, та в сердитого Бога на небесах, то, мабуть, погодився би з вами.

Абат Церкі силувано всміхнувся.

— У вас немає душі, докторе, адже ви сам і є нею. Зате ваше тіло — це тимчасово.

— Семантична плутанина, — легко засміявся відвідувач.

— Справді. От тільки хто з нас у ній загруз? У цьому ви точно впевнені?

— Я не хочу з вами сваритися, отче. Я не працюю в Службі милосердя. Ми досліджуємо зону враження. Ми нікого не вбиваємо.

Абат Церкі дивився на нього якусь мить, нічого не кажучи. Його гість був присадкуватим кремезним чоловіком з приємним округлим обличчям та обпеченими на сонці, вкритими ластовинням залисинами. Він носив зелену саржеву уніформу, а в руках тримав кашкет з кокардою Служби Зеленої Зірки.

І справді, навіщо сваритися? Цей чоловік — медпрацівник, а не кат. Роботою Зеленої Зірки можна було захоплюватися. Інколи вона навіть заслуговувала на епітет «героїчна». Те, що в деяких випадках Церкі вважав її зловмисною, не було причиною ставитися до всього хорошого, чим займалися в Зеленій Зірці, як до брудних справ. Суспільство зазвичай схвалювачо її дії, її співробітникам довіряли. Доктор намагався поводитися дружньо. Його прохання здавалося дуже простим. Воно не було категоричним, не було нав’язливим. І все одно абат вагався.

— Ця робота, якою ви хочете тут займатися... це надовго?

Доктор похитав головою.

— Гадаю, щонайбільше два дні. У нас два пересувні комплекси. Ми можемо поставити їх у вашому дворі, зчепити обидва трейлери й одразу взятися до роботи. Треба провести облік фактичних випадків зараження і, перш за все, поранених. Самі ми надаємо допомогу тільки в найсерйозніших випадках. У наші обов’язки входить проведення клінічних аналізів. Лікуватимуть же хворих у кризовому таборі.

— А найтяжчих відправлятимете в табори милосердя?

— Тільки з їхньої власної волі, — спохмурнів медик. — Їх ніхто ні до чого не примушуватиме.

— Але ж це ви будете видавати дозвільні документи?

— Так, мені доводилося підписувати червоні квитки. І, можливо, доведеться й цього разу. Ось... — він дістав із кишені куртки червоний картонний бланк, схожий на транспортну бирку із дротиком для кріплення в петлі для ґудзика або на паску. Лікар кинув його на стіл. — Заповнюється в разі «критичного дозування». Ось. Почитайте. Вона посвідчує, що людина хвора, дуже хвора. А ось і «зелений квиток», коли з людиною все більш-менш гаразд, нема про що хвилюватися. Уважно подивіться на червоний! «Оцінна доза в одиницях радіаційного враження», «Аналіз крові», «Аналіз сечі». З одного боку вони із зеленим ідентичні. З іншого — зелений квиток порожній, а червоний... ось, дрібним шрифтом... це цитата із публічного закону 10-WR-3E. Вона тут має бути обов’язково. Це вимога закону. Людині потрібно це зачитати. Вона повинна знати свої права. Її рішення — це винятково її особиста справа. А тепер, якщо ви не проти, то ми зі своєї трохи віддаленої парковки на дорозі могли би...

— То ви просто зачитуєте текст? І все?

Доктор замовк.

— Закон потрібно пояснити, якщо не все зрозуміло. — Він знову замовк, помалу закипаючи: — Та Боже мій, отче, коли ви говорите людині про безнадійність її випадку, то що можна сказати? Зачитати кілька абзаців, вказати на двері і гукнути «Наступний»?! «Ви скоро помрете. Бувайте»? Звичайно ж, ви таке не робите, якщо маєте хоч краплину людяності!

— Це зрозуміло. Я питав дещо інше. Чи ви як лікар радите пацієнтам у безнадійному стані йти в табори милосердя?

— Я... — Медик заплющив очі. Він схопився за голову і легко здригнувся. — Звісно, — нарешті зізнався він. — Якби ви бачили те, що бачив я, то й самі вчинили би так само. Звісно, я так раджу.

— Тут ви цього не робитимете.

— Тоді ми... — Лікар притлумив вибух гніву. Він підвівся, почав натягувати кашкет і раптом пригальмував. Кинув головний убір на крісло і підійшов до вікна. Чоловік похмуро поглянув на двір, а потім перевів погляд на магістраль.

— Он там, — показав він рукою, — придорожній парк. Ми могли б облаштуватися в тому місці, але це дві милі звідси. Більшості доведеться йти пішки. — Він поглянув на абата Церкі, а потім замислено зазирнув у двір. — Подивіться на них. Вони хворі, поранені, розбиті, налякані. Включно з дітьми. Втомлені, калічні й нещасні. Ви хочете дозволити їм брести по трасі, немов череді, сидіти на сонці та в куряві і...

— Ні, я так не хочу, — відповів абат. — Дивіться... от ви мені щойно говорили, як людські закони зобов’язують вас читати й пояснювати це критичним жертвам радіаційного враження. Саме собою в мене це не викликає жодних осторог. Кесарю кесареве, якщо вже так потрібно. Але невже так складно зрозуміти, що я корюся іншим законам, який забороняє мені дозволяти будь-кому на довіреній території радити те, що Церква називає злом?

— О, це я чудово розумію.

— Дуже добре. Пообіцяйте мені одну річ — і можете користуватися нашим двором.

— Яку?

— Просто не радьте нікому йти до «табору милосердя». Обмежтеся самим діагностуванням. Якщо вам трапляться безнадійні випадки променевої хвороби, просто оголосіть нещасним те, що від вас вимагає закон, можете розраджувати їх на власний розсуд, але не говоріть їм іти і вбивати себе.

Лікар вагався.

— Гадаю, таке прохання справедливе стосовно тих пацієнтів, які сповідують вашу Віру.

Абат Церкі опустив очі.

— Пробачте, — нарешті промовив він, — але цього замало.

— Чому? Інших же не зв’язують ваші принципи. Якщо людина не належить до вашого віровизнання, то навіщо їй відмовляти... — Доктор аж задихався від гніву.

— Вам потрібне пояснення?

— Так.

— Якщо людині не відомі якісь факти і вона діє у власному невігластві, то й не несе за це провини, оскільки природної поінформованості було недостатньо для неї, щоби переконати в помилковості власних дій. Та хоч невігластво і виправдовує людину, воно не може виправдати саму дію, оскільки вона неправильна сама собою. Якщо я дозволю таку дію винятково через людське невігластво в питанні хибності власних учинків, то нестиму провину, бо знаю, що вона неправильна. Усе до болю просто.