Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 59)

Книга мала форму сатиричного діалогу, що лунає віршованими строфами між двома агностиками, котрі способом суто природного міркування намагалися довести, що існування Бога неможливо довести винятково способом природного міркування. І натомість тільки-но й спромоглися продемонструвати, що математична межа нескінченного «оспорювання певності», — з якою щось оспорюване вважається непізнаваним, в той час як це саме «щось оспорюване» є попередньою тезою про «непізнаваність чогось оспорюваного», — може дорівнювати твердженню абсолютної певності, хоч би й вираженого нескінченною низкою заперечень певності. В тексті простежувалися сліди теологічного числення святого Леслі[245], й хоча поетичний діалог між агностиками, названими як «Поет» і «Тон», здавалося, доводив існування Бога епістемологічним методом, його укладач-віршувальник був усього-на-всього сатириком; і ні поет, ні вчений так і не відцуралися своїх агностичних поглядів після досягнутого ними абсолютно певного висновку, заявивши: «Non cogitamus, ergo nihil sumus»[246].

Незабаром абат Церкі втомився думати над тим, чим же насправді була ця книга: високоінтелектуальною комедією чи схожим на епіграми фіглярством. Із башти можна було роздивитися автостраду і місто аж ген до меси на обрії. Він навів різкість бінокля на останню поділку і трохи порозглядав радарну установку, однак, схоже, там нічого цікавого не відбувалося. Потім він трошки опустив далековид і подивився на табір Зеленої Зірки в придорожньому парку. Його територію обтягнули мотузками. Там напинали намети. Комунальники проводили газ та електрику. Кілька людей піднімали знак над в’їздом на територію, але він саме був ребром до настоятеля, тому напис не прочитувався. Уся ця бурхлива діяльність нагадала йому кочовий «карнавал», який прибув до міста. Працював якийсь великий червоний двигун. Схоже, він мав паливню і щось подібне до казана, однак його призначення абат не розумів. Чоловіки у формі Зеленої Зірки поруч монтували якусь невелику карусель. Щонайменше дюжина вантажівок розташувалася на суміжній дорозі. Деякі були обтяжені лісом, інші — наметами та розкладними ліжками. Один нібито притягнув цілий причіп вогнетривкої цегли, а інший — кераміку та солому.

Кераміку?

Абат уважніше роздивися цей вантаж. На його чолі зібралася зморшка. Це були однотипні урни, перемежовані солом’яними прокладками. Десь він таке вже бачив, от тільки де.

Ще одна фура привезла велику «кам’яну» статую, яка, здогадно, могла насправді бути виготовлена з армованого пластику, і квадратну плиту, куди її потім, очевидно, ставитимуть. Фігура лежала горілиць у дерев’яному риштуванні та була обмощена пакувальними матеріалами. Розгледіти вдалося тільки ноги й одну витягнуту руку, що вибивалася з-під соломи. Скульптура виявилася довшою від кузова автомобіля, і її босі ступні звисали над заднім бортом. На одному з великих пальців було намотано червоний прапорець. Церкі замислився над загадкою. Навіщо марнувати цілий ваговоз на статую, коли більш потрібного здавалася вантажівка з провіантом?

Він стежив за чоловіками, які здіймали знак. Нарешті один із них опустив свій край дошки і подряпався вгору драбиною, щоби підкрутити верхні кронштейни. Спираючись на землю тільки одним кінцем, знак похилився, і, витягнувши шию, Церкі нарешті спромігся прочитати напис:

Табір милосердя №18

Зелена Зірка

Служба порятунку від катастрофи

Поквапом настоятель знову перевів погляд на фури. Кераміка!

Він одразу все згадав. Якось він проїжджав крематорій і бачив чоловіків, котрі розвантажували аналогічні урни з автомобіля тієї самої компанії. Абат крутнувся з біноклем у руках, шукаючи вантажівку з вогнетривкою цеглою. Вона кудись поділася. Нарешті він її знайшов, тепер машина стояла всередині парку. Цеглу розвантажували біля великого червоного механізму. Церкі ще раз його обдивився. Те, що на перший погляд видалося казаном, тепер більше нагадувало піч або домну.

— Evenit diabolus[247]! — прогарчав абат і поквапився до сходів.

Доктора Корса він знайшов у мобільній амбулаторії у дворі. Він саме прикручував жовтий квиток до лацкана піджака якогось старого, примовляючи, що йому треба в табір відпочинку під нагляд медсестричок, але з часом усе буде гаразд.

Церкі стояв, склавши руки на грудях, закусивши губу, і холодним поглядом роздивлявся лікаря. Коли дід пішов, Коре обачно підвів погляд.

— Перепрошую? — Він зауважив бінокль та ще раз подивився на абата. — А! — припустив він. — Я нічого не можу вдіяти з цим, геть нічого.

Настоятель кілька секунд не зводив із нього очей, а потім розвернувся та пішов геть. У себе в кабінеті він доручив братові Патріку зв’язатися зі старшим начальником Зеленої Зірки...

— Я хочу, щоби це негайно забрали з-під абатства.

— Боюся, відповідь прозвучить категорично — ні.

— Брате Пате, набери майстерні, нехай брат Люфтер підніметься до мене.

— Домне, його там немає.

— Тоді організуйте теслю й маляра. Підійде будь-хто.

Кількома хвилинами пізніше прийшло два ченці.

— Мені потрібно, щоби ви негайно виготовили п’ять легких плакатів із міцними довгими держаками, — наказав він їм. — Вони мають бути досить великими, аби читалися з відстані кварталу, проте настільки легкими, щоби людина могла носити їх кілька годин і не виснажитися. Справитеся?

— Звісно, владико. Що на них потрібно намалювати?

Абат Церкі написав текст.

— Великими яскравими літерами. Нехай очі самі вбирають їхній колір. У мене все.

Коли ченці пішли, він знову викликав брата Патріка.

— Брате Пате, збігай та знайди мені п’ятьох надійних, молодих і здорових новіціїв, бажано з комплексом мучеництва. Скажи їм, що з’явилася нагода повторити долю святого Стефана[248].

«Мене може чекати ще гірше випробування, — подумалось йому, — коли про це почують у Новому Римі».

Розділ 28

Комплету відспівали, та абат все ще був у церкві, у надвечірній сутіні він лишився стояти на колінах сам-один.

Domine, mundorum omnium Factor; parsurus esto imprimis eis filiis aviantibus ad sidéra caeli quorum victus difficilior...[249]

Він помолився за групу брата Джошуа — сміливців, які вирушили до зорельота, що здійметься в небеса назустріч непевності, куди серйознішій від будь-чого, із чим доводилося мати справу Людині на Землі. От за кого годилося невпинно молитися; адже немає особи вразливішої до злигоднів, що мордують дух і випробовують віру, обсідаючи розум сумнівами, ніж мандрівник. Удома на Землі в сумління є свої доглядачі та зовнішні возні, проте за її межами совість зостається наодинці перед Господом та Лукавим. Не введи їх у спокусу, молився Церкі, нехай вони тримаються шляху, обраного Орденом.

Опівночі його в церкві знайшов доктор Коре і тихо поманив до себе. Лікар мав цілковито зневірений і виснажений вигляд.

— Я щойно порушив дану вам обіцянку! — із викликом повідомив він.

Абат мовчав.

— Пишаєтеся? — нарешті запитав він.

— Не так щоб аж надто.

Вони прогулялися до мобільної амбулаторії і зупинилися в рясних променях блакитнуватого світла, яке лилося назовні з її дверей. Лабораторна куртка аж блищала від поту, медик витер чоло рукавом. Церкі дивився на нього із жалем, який можна відчувати до загублених душ.

— Звичайно ж, ми будемо негайно вибиратися звідси, — заявив Коре. — Просто мені здалося необхідним повідомити вас. — Він розвернувся і піднявся в автомобіль.

— Одну хвилинку, — затримав його священик. — Розкажіть-но далі.

— Навіщо? — знову пролунали ці задерикуваті інтонації. — Навіщо це мені? Аби ви могли полякати мене пекельним огнем? Їй і без цього дуже зле, як і дитині. Нічого я вам не скажу.

— Уже сказали. Я знаю, про кого йдеться. Дитині також виписали, еге ж?

Коре завагався.

— Променева хвороба. Теплові опіки. У жінки перелом стегна. Батько малюка загинув. Пломби в зубах фонять. Дитина ледь не світиться в темряві. Блювали одразу після вибуху. Нудота, анемія, випадання волосся. Сліпа на одне око. Мале постійно плаче через опіки. Не розумію, як вони пережили ударну хвилю. Я не можу їм нічим допомогти, крім як відправити до евкрематорів.

— Я їх бачив.

— Значить, ви розумієте, чому я порушив обіцянку. Друже, та мені якось жити з цим! Я не хочу довіку лишитися катом тій жінці і тій дитині.

— Приємніше бути їхнім убивцею?

— Це не раціональний аргумент.

— Що ви їй сказали?

— «Якщо ви любите своє дитя, врятуйте його від агонії. Прийміть милосердний сон якомога швидше». От і все. Ми зараз же вирушаємо. Ми оглянули всіх із радіаційними враженнями та найтяжчих поранених. Решті не стане гірше, якщо вони прогуляються кілька миль по дорозі. Більше постраждалих із критичними дозами тут немає.

Церкі подавсь було геть, а потім зупинився.

— Закінчуйте, — прохрипів він. — Закінчуйте і забирайтеся звідси. Якщо вас іще раз побачу... я не знаю, що зроблю...

Коре сплюнув.

— Мені наше сусідство тут подобається не більше від вашого. Дякую, ми вже.

Жінку з дитиною він знайшов розпластаною на ліжку в коридорі переповненого гостьового будинку. Вони горнулися одне до одного під ковдрою та плакали. Всередині тхнуло смертю й антисептиками. Жінка поглянула на темний силует проти світла:

— Отче? — Її голос здавався переляканим.

— Так.

— Нам кінець. Бачте? Бачте, що нам видали?

Він нічого не бачив, але почув, як її пальці пройшлися краєм папірця. Червоний квиток. Йому бракнуло голосу заговорити до неї. Абат просто став над ліжком, порився в кишені і видобув вервицю. Жінка зачула цокання намистин і пошукала їх навпомацки.