Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 61)
Налякана гнівом матері, дитина зайшлася в монотонному плачі. Жінка спробувала побороти свій страх, але потім здалася:
— Гаразд, отче. Ви мене підвезете?
— Тобі взагалі не варто було би їхати.
— Кажу ж, мені потрібно!
— Ну, то й добре. Давай допоможу... дитино... тепер ти.
Дитина істерично заверещала, коли священик підняв її в салон і посадив поруч із матір’ю. Мале міцно в неї вчепилося і почало монотонно схлипувати. Через довге бахмате вбрання та обсмалене волосся вгадати стать дитини з першого погляду було неможливо, проте абатові Церкі здавалося, що це дівчинка.
Він знову набрав пункт призначення на панелі управління. Автомобіль зачекав, поки в дорожньому русі не з’явилася пауза, виїхав на шосе і зайняв смугу для середньої швидкості. За дві хвилини вони вже наближалися до табору Зеленої Зірки; настоятель набрав команду перешикуватися у смугу з повільнішим рухом.
Навпроти місця, де розташувалися намети, врочистою ходою крокували пікетувальники в каптурах. Вони цугом ходили сюди-туди під знаком Табору милосердя, намагаючись з усіх сил не виходити за межі пішохідної зони. На свіжих намальованих плакатах пишався напис:
Церкі збирався поговорити з ними, однак, маючи пасажирів, мусив задовільнитися лише побіжним поглядом, коли мітингарі пройшли повз машину. У рясах, опущених каптурах та зі своєю повільною, немов на поховальній церемонії, ходою новіції справляли потрібний ефект. Навряд чи це могло збентежити персонал Зеленої Зірки настільки, аби вони перемістили табір подалі від монастиря, особливо після того, як в абатстві дізналися, що невеличкий натовп сьогодні вже намагався криками, образами та камінням розігнати протестантів. У той час на узбіччі стояли дві поліцейські машини, а їх екіпажі нейтрально спостерігали за дійством. Оскільки нападники з’явившійся досить несподівано, а машини правоохоронців приїхали практично одразу ж за ними, — саме в ту мить, як один із хуліганів намагався вирвати плакат у пікетувальника, а представник Зеленої Зірки спішно відправився по судовий припис на заборону акції, — то абат підозрював, що цю виставу розіграли винятково для того, аби розжитися письмовою постановою. Її, певно, таки видадуть, але поки що Церкі документа не бачив і тому навіть не збирався відкликати новіціїв назад.
Він поглянув на статую, яку робітники табору вже встигли здійняти біля воріт, і аж скривився. Скульптура здалася йому схожою на фоторобот, який складають під час масового психологічного тестування, коли піддослідні отримують фотографії незнайомих людей, ескізи із їхнім зображенням і відповідають на запитання на взірець: «З ким би Ви найбільше хотіли познайомитися?», або «Хто з них, по-Вашому, найкращий батько?», чи «Кого би Ви намагалися уникнути?», «Хто з них, на Вашу думку, злочинець?» І в кожній категорії між фото з відповідями «найбільше» та «найменше» комп’ютер обирав якісь усереднені обличчя, що з першого погляду викликають ту чи іншу думку про характер особи, засновану на результатах масового тестування.
Церкі із відчаєм помітив, що статуя мала схожість із найбільш жіночними образами, в яких посередні чи навіть гірші від посередніх митці традиційно, і при цьому хибно, зображали особистість Христа. Солодке, аж нудне обличчя, очі з порожнім поглядом, манірний усміх, широко розпростерті в обіймах руки. Лопатисті, немов у жінки, стегна, груди з натяком на перса — хіба що то не складки накидки. «О, Господь Голгофи, — видихнув абат Церкі, — та невже ця потолоч Тебе уявляє саме таким чином?» Із зусиллям він міг собі уявити, як ця статуя промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене», — але навіть у думку не могли закрастися слова: «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний»[254]. Такий би не вигнав торговців із Храму. Що за питання, міркував священик, ставили собі укладачі тих тестів; у чиїх збочених мізках міг народитися цей фоторобот? Це був просто анонімний christus[255]. На п’єдесталі читався напис: «РОЗРАДА». Але ж Зелена Зірка не могла не помічати схожості із традиційним гарненьким christus убогих митців. І попри те, запхніть його в кузов фури, пов’яжіть на великий палець ноги червоний прапорець — і ця замислена подібність уже потребуватиме ґрунтовних доказів.
Жінка поклала руку на ручку дверцят, вона спостерігала за панеллю управління машини. Церкі хутенько набрав команду «ШВИДКА СМУГА», й автомобіль стрілою понісся вперед.
— Сьогодні багато грифів, — промовив священик тихо, визираючи на небо з вікна.
Обличчя пасажирки нічого не виражало. Він хвильку дивився на неї.
— Донько, тобі болить?
— Яка різниця?
— Дитино, віддай свій біль Небу.
Вона холодно глянула на нього.
— Гадаєте, це втішить Бога?
— Якщо ти сама запропонуєш, так.
— Мені не зрозуміти Бога, якого втішає дитячий біль!
Священик скривився:
— Ні-ні! Бог радіє не болю, дитино. Адже Небеса радує стійкість душі у вірі й надії, й любові,
— Побережіть сили, отче! Я не скаржуся. Я про дитину. Вона не розуміє вашої проповіді. Але їй болить. Їй болить, а от зрозуміти вас вона не може.
«От що на це сказати? — заціпеніло подумав священик. — Знову розповісти, що Людині якось було даровано чудесну невразливість, а вона її згубила в Едемському саду? Що дитина є клітиною від Адама, тому... Це правда, але в неї хвора дитина, вона сама хвора — і не слухатиме його».
— Доню, не роби цього. Просто не роби.
— Я подумаю, — холодно відповіла жінка.
— Колись у дитинстві в мене був кіт, — поволі пробурмотів абат. — Великий такий сірий котисько завширшки як маленький бульдог, з такими ж великими головою та в’язами. Лінивий і шкодливий. Такі часто здаються якимсь поріддям диявола. Натуральний котисько. Ви ж знаєте, про що я кажу.
— Трошки.
— Котолюби насправді котів не знають. Їх
— Тут буде якась мораль? — підозріло поцікавилася жінка.
— Тільки в тому, що я його вбив.
— Стоп. Що би ви не збиралися мені розповісти, негайно спиніться.
— Його збила вантажівка. Переїхала задні лапи. До нашого будинку він якось доповз. Інколи подавав звуки, як під час котячих боїв, або чимось там шарудів, але переважно тихо собі лежав і чекав. Мені раз по раз говорили: «Його треба приспати». Я їм не дозволяв. Мені твердили, що жорстоко лишати тварину в такому стані. Нарешті я сам собі сказав, що коли вже цього не минути, то маю це зробити власноруч. Узяв рушницю, лопату і пішов із ним на узлісся. Поки рив яму, то поклав кота поруч із собою. А потім прострелив йому голову. Це була дрібнокаліберна гвинтівка. Зікі смикнувся кілька разів, аж раптом зіпнувся на лапи і поповз до кущів. Я вистрелив іще раз. Кіт розпластався на землі, і я, подумавши, що тепер він мертвий, поклав його в яму. Але після кількох шпол ґрунту Зікі стрепенувся, видряпався із землі та знову поповз у чагарі. Я скиглив голосніше від кота. Довелося добивати його лопатою. Отож, поклав нещасного назад у яму і ніби алебардою прохромив його заступом. Увесь цей час Зікі бився в конвульсіях. Мені потім сказали, що то просто спинномозковий рефлекс, але я не йняв віри. Я знав того кота. Він хотів долізти до кущів, просто лягти там і ждати смерті. Перед лицем Бога я шкодував, що не дав йому туди дістатися і померти, як помирають коти, лежачи десь на самоті, —
— Закрийте рота! — прошепотіла вона.
— ...але навіть стародавні язичники помітили, що Природа не дає нічого такого, чого би ви не могли стерпіти. Якщо це правда про котів, то хіба не більшою мірою це стосується істоти з раціональним мисленням та волею? Що би ви собі не думали про Небеса!
— Закрийте рота, трясця вам, закрийте ж рота! — шипіла жінка.
— Якщо мої слова звучать досить грубо, — промовив священик, — то це радше стосується тебе, ніж дитини. Сама ж говориш, що дитина не здатна зрозуміти. А ти, за твоїми ж словами, не скаржишся. Відтак...
— Відтак ви просите мене дозволити їй померти повільною смертю і...
— Ні! Я не прошу. Як священик Христовий, владою, даною мені Господом Усемогутнім, я