Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 56)

Промов до мене, моя доле, промов! Її присуд завжди здається віддаленим на прийдешні десятиріччя, а тут він геть зримий, просто зараз. Проте, можливо, з долею завжди так, вона завжди тут, цієї самої миті.

Хіба не досить того, що він у мені впевнений? Ні, навіть близько не досить. Якось треба упевнитися самому. За півгодини. Уже менше, ніж півгодини. Audi те, Domine[225], будь ласка, Господи. Це всього лиш один із твоїх зрадливців у цьому поколінні, котрий просить про щось, про знак, знамення, прикмету. Мені не вистачає часу для рішенця.

Монах знервовано смикнувся. Щось проповзло?

Він почув за спиною шарудіння листя під трояндовими кущами. Потім звук затих, а далі знову щось зашелестіло і кудись поповзло. Чи може знак, посланий Небесами, повзти? Лихий — міг би. Псалмістове negotium perambulans in tenebris[226] могло би. Гримуча змія могла би.

Може, цвіркун? Це ж усього лише шарудіння. А гримучу змію одного разу у дворі вбив брат Гіґан, але ж... Ось знову зашаруділо! Повільне шелестіння листям. Якщо воно виповзе і вжалить у спину — такого знаку вистачить?

Із церкви знову долинули звуки молитви: Reminiscentur et conuertentur all Dominum univers: fines terrae. Et adorabunt in conspectu universae familiae gentium. Quoniam Domini est regnum; et ipse dominabitur...[227] Дивні слова як для сьогоднішньої ночі. Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа...

Шарудіння раптово припинилося. Десь одразу за ним? Справді, Господи, можна обійтися і без знаку. По суті, я...

Щось тицьнуло його в зап’ясток. Чернець вереснув і відскочив геть від трояндових кущів. Схопив якусь каменюку і пожбурив її в клумбу. Та упала зі значно голоснішим звуком, ніж очікував Джошуа. Чоловік пошкрябав бороду та засоромився. Він чекав. Із кущів нічого не виповзло. Нічого не шелестіло. Він кинув іще один камінець, який агресивно поскакав у темряву. Знову зачекав, але в кущах ніхто не ворушився. Попроси про знамення, а потім, коли воно явиться, закидай його камінням — de essentia hominum[228].

Рожевий язик світанку заходився злизувати зорі з неба. Незабаром треба буде йти до абата з ухвалою. Якою ухвалою?

Брат Джошуа змахнув кровососів із бороди та рушив до церкви, бо до її дверей щойно хтось підійшов та визирнув назовні. Чи не за ним уже шукають?

«Unus panis, et unum corpus multi sumus, — долинуло бурмотіння зсередини, — omnes qui de uno». Тому що один хліб[229], і одне тіло ми є, бо всі вкусили від одного хліба й пили із одної чаші...

Він забарився на порозі й озирнувся ще раз поглянути на трояндовий кущ. Невже це була пастка, подумалося йому. «Ти відправив мені знамення, знаючи, що я Шпурлятиму по ньому камінням, правда?»

Уже за мить монах прослизнув усередину і став на коліна поруч з іншими. Його голос злився з рештою в просьбі. На якийсь час у товаристві зібраних тут ченців-зорельотників він покинув свої думи. Annuntiabitur Domino generatio ventura[230]... і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про його добрість народові, що має народитись: «Таке вчинив Господь!»

Отямившись, він помітив, що до нього просувається абат. Брат Джошуа підійшов поближче і став на коліна поруч.

— Hoc officium, Fili... tibine imponemus oneri?[231] — прошепотів він.

— Якщо я їм потрібен, — тихо відказав чернець, — honorem ассіріат[232].

Настоятель усміхнувся:

— Ти не розчув. Я сказав не «честь», а «тягар». Crucis autem onus si audisti ut honorem, nihilo errasti auribus[233].

— Ассіріат, — все одно повторив чернець.

— Ти впевнений?

— Якщо мене обрали, я вагатися не стану.

— От і славно.

Так усе й вирішилося. Зі сходом сонця у пастви з’явився пастир.

Служба, яка правилася в монастирі того дня, була за прочан та мандрівників.

Зафрахтувати літак до Нового Риму виявилося нелегко, ще важчим було домогтися дозволу на виліт для нього. На період надзвичайного стану військові перебрали управління над усією цивільною авіацією, тому санкцію могли видати тільки вони. Місцевий підрозділ Внутрішніх сил зональної оборони їм відмовив. Якби абат Церкі не знав, що такий собі генерал ВПС товаришує з одним із кардиналів-архієпископів, то через відсутність швидкого реактивного транспорту гадану прощу до Нового Риму двадцяти семи буклегерів із клумаками можна було би з однаковим успіхом розпочинати і на своїх двох. Однак уже опівдні вони заручилися дозволом. Перед самим відльотом абат Церкі ненадовго зійшов на борт, аби промовити слова прощання:

— Ви — продовження нашого Ордену. З вами вирушає і Меморіал. Із вами — апостольська спадковість і, можливо, Престол святого Петра.

— Ні-ні, — поквапився додати він, коли почулося здивоване бурмотіння від ченців, — не Його Святість. Я вам раніше про це не казав, але якщо на Землі станеться найгірше, то збереться Колегія кардиналів... точніше те, що від неї залишилося. Кентаврійську колонію може бути проголошено окремим патріархатом із повною юрисдикцією, що передається кардиналові, який вас супроводжуватиме. Якщо тут нас спіткає кара Божа, то він повністю перебере на себе Спадщину святого Петра. І коли, не приведи Боже, життя на планеті Земля буде знищене, то поки людина існуватиме деінде, його посада зберігатиметься. Багато кому здається, що коли вже прокляття впаде на Землю і на ній не лишиться ні одної душі, кардинала можна було би проголосити Папою за принципом Епікеї[234]. Але, загалом, це не ваш клопіт, браття, сини мої, хоча ви й коритиметеся вашому патріарху, коли дасте особливі обітниці, схожі на ті, що їх Папі приносять єзуїти[235].

У космосі ви проведете довгі роки. І ваш зореліт стане вашим монастирем. Після облаштування патріаршого престолу в Кентаврійській колонії ви там заснуєте першу обитель Братів-візитантів Ордену святого Лейбовіца Тіхо[236]. Але корабель залишиться у ваших руках, так само як і Меморіал. Якщо цивілізації, або її решткам, пощастить закріпитися в цій колонії, ви відправите місіонерів на інші колоніальні планети, а з часом, можливо, і в колонії тих колоній. Куди б не рушила людина, ви й ваші наступники підуть за нею вслід. А разом із вами — записи та спогади чотирьохтисячолітнього віку й старіші. Дехто з вас або тих, хто прийде за вами, стане жебрущими й мандрівними монахами, котрі навчатимуть літописам Землі та кантикам Розіпнутих усі народи й культури, що можуть постати із колоністів. Адже не всі пам’ятатимуть. Не всі вбережуть Віру. Навчайте їх і приймайте в Орден тих, у кого буде покликання. Нехай вони стануть вашою тяглістю. Заради Людини станьте пам’яттю про Землю та наше Походження. Пам’ятайте цю Землю. Нізащо її не забувайте, але... не повертайтеся ніколи, — голос Церкі промовляв хрипло та неголосно. — Бо якщо ви повернетеся, можете зустріти від сходу до Землі архангела із полум’яним мечем[237]. Так я відчуваю. Від сьогодні ваш дім — це пустеля космосу. І в ній самотніше, ніж там, де лишаємося ми. Благослови вас Бог, і помоліться за нас.

Він поволі пройшовся проходом, зупиняючись біля кожного крісла для благословення та обіймів і тільки потім спустився по трапу з літака. Той виправував на злітну смуту і з гуркотом піднявся в небо. Настоятель спостерігав за лайнером, поки він не зник із поля зору у вечірньому небі. Після чого поїхав назад в абатство до решток своєї пастви. На борту він промовляв із такою чіткістю, ніби доля групи брата Джошуа однозначна, як порядок молитов на завтрашній літургії; але всі вони, абат і мандрівці, знали, що це те саме, що читання по лініях долоні, що слова проводжальника — про сподівання, а не якусь певність. Адже група брата Джошуа тільки розпочинала перший етап тривалої й непевної подорожі, новітнього Виходу з єгипетського полону під наглядом Бога, котрий не може не втомлюватися від людського роду.

Тим, хто зостається, тепер простіше. Їм лишається тільки чекати кінця й молитися, що він не настане.

Розділ 27

— У зоні місцевого зараження зберігається відносна стабільність, — оголосив передавач, — і небезпека рознесення вітром радіоактивних часток практично минула...

— Що ж, принаймні поки що нічого гіршого не сталося, — відзначив гість абата. — Наразі тут ми в безпеці. І схоже, цей стан зберігатиметься, якщо тільки переговори не спіткає невдача.

— Зберігатиметься, — буркнув настоятель. — Але ж послухаймо далі.

— За останніми оцінками, — продовжував передавач, — на дев’ятий день після знищення столиці кількість загиблих оцінюється в два мільйони вісімсот тисяч осіб. Понад половина — це населення міста. Решта — результат екстраполяції даних на кількість мешканців передмістя та розташування районів, уражених критичною дозою радіаційного випромінювання. Експерти прогнозують зростання цієї цифри з надходженням нової інформації про радіаційне зараження.

Відповідно до режиму надзвичайної ситуації, впродовж дії надзвичайного стану ми передаємо двічі на добу таке повідомлення: «Згідно із публічним законом 10-WR-3E, приватним особам суворо заборонено застосовувати евтаназію до жертв радіаційного забруднення. Громадяни, котрі зазнали радіаційного враження понад критичну дозу, а також ті, хто вважає себе такими, зобов’язані зареєструватися на найближчій станції допомоги Зеленої Зірки, де за бажання потерпілих місцева влада вповноважена видавати письмовий документ Mori Vult[238] будь-кому, хто відповідає критеріям безнадійного стану. Жертва радіаційного враження, що скінчить життя в будь-який спосіб, відмінний від передбаченого законодавством, вважається самогубцем, чим піддає ризику право своїх спадкоємців та утриманців на одержання страхової суми та інших виплат жертвам радіаційного враження, обумовлених законом. Крім того, будь-який громадянин, котрий надає допомогу в скоєнні такого самогубства, може бути обвинувачений в умисному вбивстві. Законом „Про ядерну катастрофу“ передбачено, що евтаназія може відбутися тільки по завершенню визначеної законодавством процедури. Всі випадки серйозного захворювання на променеву хворобу реєструються на станціях надання допомоги Зеленої Зірки в обов’язковому порядку...»