Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 32)

— Ех! — фиркнув відлюдник, якому вже починали пекти очі. — Щоби збільшити владу[119] в безконечнім мирі на його престолі і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки.

Зненацька він рушив униз по аройо, перестрибуючи з каменя на камінь та сковзаючи більшу частину дороги. Був схожий на трилапого кота із ціпком. Від його швидкого спуску здійнялася курява, яку підхопив вітер і поніс геть.

Коло підніжжя столової гори він сховався в мескітових деревах[120] і зачаївся. Невдовзі він почув неквапливе трюхикання вершника, який наближався до нього, і дід почав скрадатися до шляху, намагаючись визирнути на нього з ліска. З-за повороту вигулькнув поні, огорнутий тонким серпанком придорожнього пилу. Відлюдник побіг до стежини і скинув угору руки.

— Олла-аллей! — викрикнув він, і коли верхівець зупинився, то старий кинувся вперед, схопив повіддя та насупився, оглядаючи бентежним поглядом чоловіка в сідлі.

Якийсь час його очі палали вогнем.

— Хлоп’ятко нам народилося[121], сина нам дано...

Аж раптом насуплена бентежність розтанула і поступилася місцем суму.

— Це не Він! — роздратовано поскаржився старий, дивлячись у небо.

Вершник уже відкинув свій каптур і сміявся на весь голос. Відлюдник сердито кліпнув у його сторону кілька разів. А потім його обличчя просвітліло, коли він упізнав приїжджого.

— О, так це ти! — буркнув він. — Я думав, ти вже мав би вмерти. Що тобі тут треба?

— Привів назад твою блудну дитину, Бенджаміне, — відповів дом Пауло, а потім смикнув за повід — і з-за поні підтюпцем вибігла синьоголова коза. Вона мекнула і напнула шворку, побачивши відлюдника. — Чомусь подумалося... що варто тебе провідати.

— Тварина належить Поетові, — пробубонів відлюдник. — Він її чесно виграв в азартній грі. Хоча махлював, як тільки міг. Відведи козу до нього назад та послухайся моєї поради: не лізь у суєтні справи шахраїв. Вони тебе не стосуються. Доброго тобі дня! — І розвернувся у бік аройо.

— Зажди, Бенджаміне. Візьми свою козу, бо віддам її селянам. Я не дозволю їй вештатися навколо абатства і мекати в храмі.

— Це не коза, — суворо парирував відлюдник. — Це тварина, яку бачив ваш пророк, яку призначено жінці для їзди верхи. Можеш проклясти її і вигнати в пустелю. З іншого ж боку, ти не міг не помітити — це якраз те саме чотириноге з розщепленим копитом[122] та з розколиною між ратицями, й воно ремиґає. — Він знову подався вгору по схилу.

Усмішка зникла з обличчя абата.

— Бенджаміне, невже ти знову піднімешся на ту гору і не привітаєшся з давнім другом?

— Привіт, — кинув йому на прощання Старий Юдей і гнівно помарширував угору. За кілька кроків він спинився і озирнувся через плече: — Навіщо цей ображений вигляд? Востаннє ти являвся сюди п’ять років тому, «давній друже». Хех!

— І через це?! — пробурмотів абат. Він спішився і поквапився за Старим Юдеєм. — Бенджаміне, Бенджаміне, я би приїхав... я був зайнятий.

Відлюдник зупинився.

— Ну, Пауло, коли ти вже тут...

Раптом вони розсміялися та обійнялися.

— Я радий, старий дундуче, — промовив відлюдник.

— То це я дундук?

— Ну, мабуть, я теж став трохи нестерпний. Останнє століття видалося тяжким.

— До мене дійшла чутка, що ти жбурляєш каміння в новіціїв, котрі приходять сюди в пустелю під час говіння на Великий піст. Невже це правда? — Він прикипів до відлюдника сповненим удаваного докору поглядом.

— Хіба що дрібні камінчики.

— Нікчемний старий прецель!

— Полегше, Пауло. Один із них сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. Гадав, що я маю передати йому якесь послання... чи це був котрийсь із інших ваших лотрів, хтозна. Мені це набридло, тому інколи відганяю їх камінцями. Ха! Більше мене ніхто не сплутає з тим родичем, бо він уже мені не родич.

Ці слова спантеличили священика.

— З ким тебе сплутав? Зі Святим Лейбовіцем? Ну ж бо, Бенджаміне! Ти вже не перебирай через край.

Бенджамін наспівом перекривив його:

— Сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. І тому я жбурляю в них камінці.

Дом Пауло ще більше заплутався.

— Святий Лейбовіц помер більше тисячі років тому. Як можна... — Він змовк й обережно поглянув на старого відлюдника. — Послухай, Бенджаміне, давай не будемо знову починати цю розмову. Неможливо прожити тисячу двісті років.

— Яка нісенітниця! — перебив його Старий Юдей. — Я ніколи і не стверджував, що це сталося тисячу двісті років тому, а всього-на-всього шістсот. Ваш святий уже давно помер. Ось чому це безглуздя. Ніде правди діти, тодішні новіції сильніше вірили, були побожнішими. Здається, його звали Френсісом. Сердега. Я ж потім його й поховав. Пояснив у Новому Римі, де копати. Саме тому вам повернули його тіло.

Абат тільки й роззявив рота, коли йшов за старим до колодязя, що ховався за мескітовими деревами, тримаючи за мотуз коня та козу. «Френсіс?» — подумав він. Хіба ж ідеться не про Вельмишановного Френсіса Джерарда із Юти? Котрому якийсь прочанин відкрив місце, де в селі було старе сховище... Так говориться, але ж самого села тоді ще не існувало. Отож, це сталося років шістсот тому, то невже цей дід намагається зараз його переконати, що він і є той самий прочанин? Інколи Пауло глибоко замислювався, де Бенджамін набрався знань із історії абатства, аби вигадувати такі байки. Мабуть, від Поета.

— Звичайно, це все відбувалося тоді, коли я займався іншими речами, — правив далі Старий Юдей, — тому цю помилку легко пояснити.

— Іншими речами?

— Мандрував.

— І ти хочеш, щоби я повірив у твої дурниці?

— Кгхм-хмм! А Поет мені вірить.

— Хто би сумнівався? Поет нізащо би не повірив у те, що Вельмишановний Френсіс зустрівся зі святим. Це ж забобон якийсь. Поет радше повірить у те, що він зустрівся з тобою — шістсот років тому! Цілком природне пояснення, правда?

Бенджамін криво хіхікнув. Пауло спостерігав, як відлюдник зачерпнув води дірявим корцем із лика, спорожнив його в бурдюк і ще кілька разів опускав ківш у криницю. Вода була мутною, і в ній плавало щось непевне — геть ніби пам’ять Старого Юдея. «От тільки чи точно ця пам’ять непевна? Чи не грає вона в свої ігри з нами всіма?» — думав священик. Якщо забути про ілюзію старого Бенджаміна Єлеазара, немовбито він старіший від самого Матусаїла[123], то глузд відлюдника здавався цілком здоровим.

— Поп’єш? — запропонував відлюдник.

Абат стримав дрож відрази, але прийняв-таки чашу з його рук, щоб не ображати старого. Він одним ковтком осушив корець із брудною рідиною.

— А ти не перебірливий, еге ж? — критично поглянув на нього Бенджамін. — Я б її і пальцем не торкнувся. — Він поплескав свій бурдюк. — Це для тварин.

Абат похлинувся.

— Ти змінився, — констатував Бенджамін, не зводячи з нього погляду. — Змарнів, на колір наче сир, якийсь знесилений.

— Я хворів.

— А ти й виглядаєш, ніби хворий. Ходімо до мене в халабуду, якщо ладен подужати схил.

— Я справлюся. Кілька днів тому в мене були проблеми, і лікар наказав мені відпочивати. Фе! Якби до нас не визбирався важливий гість, я би навіть не звернув на це уваги. Але він уже їде, тому я відпочиваю. А це виснажує.

Коли вони піднімалися аройо, Бенджамін з кривим усміхом озирнувся на товариша й помахав шпакуватою головою:

— То десять миль верхи пустелею вже зветься відпочинком?

— У мене — так. Крім того, я хотів побачитися з тобою, Бенджаміне.

— Що на це скажуть селяни? — насмішкувато спитав Старий Юдей. — Подумають, що в нас перемир’я, а тому підмочать репутацію нам обом.

— Наша з тобою репутація ніколи не вартувала дорого на їхньому базарі, правда?

— Правда, — припустив Бенджамін, але загадково додав: — Поки що.

— Досі чекаєш, Старий Юдею?

— Звісно! — гаркнув відлюдник.

Для абата підйом вийшов утомливим. Вони двічі спинялися відпочити. Поки дісталися пласкої вершини, в священика закрутилася голова, і він спирався на жилавого й довгоногого Бенджаміна. Груди палали тупим огнем, що застерігав од подальших фізичних вправ, однак лютих корчів, як напередодні, Паоло не відчував.

При наближенні незнайомця стадо синьоголових кіз-мутантів розбіглося і зникло в мескітових чагарях. Столова гора виявилася напрочуд зеленішою, ніж навколишня пустеля, хоча зримих джерел води око не помічало.

— Сюди, Пауло. До моєї садиби.

Кам’яна халупа Старого Юдея мала одну кімнатчину й не могла похвалитися жодним вікном. Змурована вона була так собі, і її стіни більше скидалися на огорожу, між розхитаними каменями якої лишалися прогалини, а в них вільно гуляв вітер. Дахом служила хирлява конструкція із переважно кривих жердин, покритих оберемками хмизу, соломи та козячими шкурами. На великій плескатій брилі, що пишалася перед входом на куцому стовпчику, івритом був виведений напис:

פה מתקנז אוהלם

Розмір цієї «таблички» та її очевидна рекламна спрямованість змусили абата Пауло вишкіритися та запитати: