Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 33)

— Ну, про що тут ідеться, Бенджаміне? Добре з нею торгується?

— Ха! А про що в ній мало йтися? Тут написано: виробляю намети[124].

Священик недовірливо фиркнув.

— Як тобі заманеться. Можеш не йняти мені віри. Та коли ти вже ставиш під сумнів написане тут, то що вже казати про напис із другого боку таблички?

— Того, який виходить на стіну?

— Очевидно ж, того, який виходить на стіну.

Стовп так близько стояв до порога, що між пласким каменем та стіною халабуди можна було встромити якихось два пальці. Пауло низенько нагнувся і примружився, роздивляючись вузьку шпарину. Він довго вглядався, але таки переконався, що на пласкій поверхні каменя дрібнішими літерами хтось написав[125]:

שמע ישךאלי אלקינו די אחד

— Ти коли-небудь розвертаєш камінь?

— Розвертаю? Хіба я схожий на божевільного? Ще й у наш час!

— Що значить напис на звороті?

— Хм-м-м-кгм-м-м! — промугикав відлюдник, відмовляючись відповісти. — Заходь уже, ти, хто не здатний прочитати напис на звороті.

— Мені трохи заважає стіна.

— Тож стіна постійно заважає, еге ж?

Священик зітхнув.

— Гаразд, Бенджаміне. Я в курсі про те, що заповідано тобі писати «на вході й на дверях» оселі. Але тільки ти міг додуматися причепити його догори дриґом.

— Навиворіт! — поправив його відлюдник. — Доки в Ізраїлі є намети, які потрібно лагодити... Однак годі гиркатися, тобі треба відпочити. Я принесу молока, а ти мені розкажеш про відвідувача, який так збентежив тебе.

— У мене в сумці є трохи вина, — запропонував абат, із полегшенням падаючи на гору шкур. — Але про тона Таддео мені говорити не хочеться.

— О! Того самого?

— Значить, ти чув про тона Таддео? От скажи мені, звідки ти знаєш все на світі та про всіх на світі, хоча й ногою не ступиш зі своєї гори?

— Хто чує, той бачить, — загадково відповів відлюдник.

— І що ти про нього думаєш?

— Я ніколи його не бачив. Але тобі доведеться поперейматися через нього. Нехай у цих переймах і народиться щось нове, та болітиме від того не менше.

— Народиться щось нове? Ти справді вважаєш, що ми на порозі нового Ренесансу, як дехто говорить?

— Хм-м-м-кгм-м-м.

— Годі таємничо шкіритися, Старий Юдею. Просто скажи свою думку В тебе не може її не бути. Вона в тебе є завжди. Чому так важко домогтися твоєї довіри? Невже ми не друзі?

— Із деяких міркувань, так. Із деяких міркувань. Але між нами є і відмінності. Між тобою та мною.

— І який стосунок мають ці відмінності до тона Таддео й Ренесансу, котрого ми обоє воліли би дочекатися? Тон Таддео — світський науковець. Де він, а де наші з тобою відмінності!

Бенджамін красномовно знизав плечима.

— Відмінності, світський науковець, — озвався він луною, випльовуючи слова, немов яблучні зернятка. — В різні часи різні люди мене також величали «світським науковцем», інколи мене саджали на палю, побивали камінням та палили за це на багатті.

— Та ти що! Ти ж ніколи... — Священик зупинився на півслові, різко насупившись. Знову цей шал. Бенджамін підозріло прикипів до нього очима і його усмішка враз похолола. Тепер, подумалося абатові, він дивиться на мене, неначебто я один із Тих... хай би що аморфне слово «Тих» не означало, а воно загнало його в ці самотні краї. Саджали на палю, побивати камінням, палили на багатті? Чи, може, це «мене» з його вуст насправді слід розуміти — «нас», як у фразі: «мене, мій народ...»?

— Бенджаміне, я — Пауло. Торквемада мертвий[126]. Я народився сімдесят із лишком років тому і незабаром помру. Я люблю тебе, діду, і коли ти на мене дивишся, я хотів би, щоб ти бачив усього лишень Пауло з Пекоса і більше нікого.

Якусь мить Бенджамін вагався. В нього зволожилися очі.

— Інколи... я забуваю.

— А ще ти інколи забуваєш, що Бенджамін — це просто Бенджамін, а не весь Ізраїль.

— Ніколи! — гаркнув відлюдник знову з палаючим поглядом. — Три тисячі двісті років я... — Він замовк і міцно стис рот.

— Навіщо? — благоговійно прошепотів абат. — Навіщо обтяжувати себе одного минулим цілого народу?

В очах діда заіскрився попереджальний блиск, але він проковтнув гортанний звук та занурився обличчям у долоні:

— Ти рибалиш у темній воді.

— Пробач.

— Тягар мені дістався від інших не з власної волі. — Він поволі підвів погляд. — Слід було відмовитися?

Священик із присвистом вдихнув повітря. Якийсь час у хатині не лунало ні звуку, крім підвивання вітру. «В його божевіллі бринить щось божественне!» — спало на думку домові Пауло. В наші часи єврейська громада тільки де-не-де розкидана по світу. Мабуть, Бенджамін пережив своїх дітей або чомусь перетворився на ізгоя. Такий древній ізраїльтянин міг роками мандрувати, не зустрівши жодного одноплемінника. Хтозна, а що як у цій своїй самотності він пройнявся німим переконанням, що лишився геть одним, єдиним. Останній, він покинув бути Бенджаміном і перетворився на Ізраїль. Його серце гнітила п’ятитисячолітня історія — уже не давня історія, а історія його життя. І це його «мене» — антитеза зверхнього «нас».

Але ж я також належу самості, розмірковував дом Пауло, будучи частинкою конгрегації та плинності. Моє «я» також зневажив світ. Проте я не сумніваюся в чіткості межі, що пролягає поміж власною сутністю й нацією. У тебе ж, старий друже, її чомусь розмито. Тягар тобі дістався від інших? І ти його прийняв? Скільки ж він має важити? Скільки б такий заважив для мене? Він розпростав під ним плечі і спробував підняти, оцінюючи вагу: я — християнський монах і священик, а тому відповідатиму перед Богом за вчинки кожного ченця та церковника, який дихав та ступав землею від часів Христа, так само як і за свої діяння.

Абат здригнувся та заходився похитувати головою.

Ні-ні. Від такого тягаря трощиться хребет. Він заважкий для будь-якої людини, крім хіба що самого Христа. Бути проклятим за віру — вже достатній тягар. Адже прокляття ще можна якось нести, але зрештою... прийняти алогічність, що ховалася за прокляттями, алогічність, що навалюється непосильним вантажем?.. І таке терпіти не заради себе, а заради всіх твоїх одноплемінників й одновірців? Прийняти ще і це — як намагався зробити Бенджамін?

Ні-ні.

Хай там як, а власна Віра дома Пауло говорила йому, що тягар нікуди не дівався з-від часів Адама, і тягар цей накладений демоном, що глузливо кричав: «Ось чоловік!».

«Чоловік!» — закликаючи кожного звітувати про свої вчинки від самого початку; тягар, покладений на всякого ще перед тим, як вийти з лона, тягар провини первісного гріха. Нехай дурень оспорює це. Той самий дурень із поросячим кувіканням радо визнає іншу спадщину: славу предків, чесноти, тріумф і гідність, які роблять його «звитяжним та шляхетним за правом походження». Такий навіть не заперечує, що сам він нічим це не заслужив, а просто з’явився на світ у людській подобі. Його протест цілковито призначено успадкованому тягарю, який визнає його «провинним ізгоєм за правом походження», і цей вирок він чимдуж намагається не чути. Тягар і справді не простий. Також власна Віра підказувала йому, що Той, чий образ висів на хрестах понад вівтарями, звільнив його від тягаря, хоча залишений ним відбиток нікуди не подівся. У порівнянні з непомірною вагою первісного прокляття відбиток — ярмо набагато легше. Він не міг наважитися і сказати про це дідові, оскільки старий і так знав, у що вірив. Бенджамін чекав на Іншого. Останній старий гебрей сам-один сидів на горі, спокутуючи за цілий Ізраїль, та чекав на Месію, чекав-чекав-чекав...

— Хай Бог тебе милує, який же ти все-таки хоробрий дурень. Навіть мудрий дурень.

— Хм-м-м-кгм-м-м. Мудрий дурень! — перекривив його відлюдник. — Але парадокси та загадки завжди були твоїм коником, правда ж, Пауло? Якщо річ не суперечить сама собі, то вона тебе нізащо не зацікавить, правда? Тобі обов’язково треба шукати Трійцю в Єдиному, життя в смерті, мудрість у глупоті? А то все навкруги може здатися надто раціональним.

— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.

— Точно не божевілля?

— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.

— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?

Священик знизав плечима.

— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.

Бенджамін хіхікнув:

— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.

— Ти, негіднику, годі гиготіти!

— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?

Священик побуряковів, але змовчав.

— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.