Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 31)

Сам Шалений Ведмідь охоче слухав добрі поради, навіть якщо їх давали собаки. Думка травоїдів рідко вартувала уваги, але його вразили послання від короля травоїдів на сході, котрий пояснював цінність утаємниченості та ганьбив марні вихваляння. Якби в Ларедо знали, що Ганнеґан озброює племена, то їхній задум однозначно провалився би. Шалений Ведмідь міркував над цим; думка була йому противна, адже немає нічого кращого та мужнішого, ніж повідомити ворогові про власні наміри, перш ніж вдатися до них. Та чим більше він мислив, тим більше мудрості бачив. І чи то король травоїдів був останнім легкодухом, чи ж то мудрецем, ніби справжній чоловік... Шалений Ведмідь іще досі не вирішив, чим саме, але задум йому здавався мудрим. Таємничість необхідна, навіть якщо деякий час вона здається чимось бабським. Якби власний народ Шаленого Ведмедя довідався, що зброя — це дарунок від Ганнеґана, а не трофеї з прикордонних наскоків, то й у Ларедо могли би зрештою дізнатися про задум, вибивши ці відомості з бранців, узятих в полон під час сутичок. Відтак племенам треба дозволити й надалі ремствувати про ганьбу через мирні перемовини з хліборобами на сході.

От тільки перемовини тривали не про мир. І йшли вони добре, обіцяючи багато наживи.

Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.

Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.

Із приходом ночі ватажок кланів в’їхав у табір. На Рівнини спала прохолода. Його гості зі сходу із трьома старійшинами сиділи на раді біля вогнища та горнулися в ковдри, а допитлива дітлашня ловила ґав у суміжних тінях та визирала з-під пологу наметів, не зводячи очей із чужинців. Разом їх налічувалося дванадцятеро, але вони самі поділилися на дві чіткі групи, що хоч і подорожували разом, але насправді мало дбали одна про одну. Очільником однієї з груп був якийсь навіжений. І хоча сам Шалений Ведмідь нічого не мав проти божевілля (насправді, за словами шаманів, це найвищий прояв надприродного наслання), він не знав, що й хлібороби ставляться до навіженості своїх провідників, як до чесноти. От тільки цей один половину дня прокопався в землі біля сухого річища, а іншу його половину щось базграв у своїй захалявній книжечці. Однозначно — відьмак, і довіряти йому, мабуть, не можна.

Перш ніж приєднатися до товариства біля багаття, Шалений Ведмідь облачився в свої церемоніальні вовчі шкури та дозволив шаману намалювати йому тотемний знак на лобі.

— Бійтеся! — церемоніально загорлав старий воїн, коли ватажок кланів ступив у коло світла. — Бійтеся! Бо Могутній уже крокує поміж своїх дітей. Ниць, о, клани, адже звуть його Шаленим Ведмедем — звуть заслужено, бо ще замолоду він, беззбройний, подолав обійняту шалом ведмедицю, воістину голіруч задушив її, і було це в Північних землях...

Гонґан Ос пропустив повз вуха цю похвальбу і прийняв із рук старої жінки, котра гляділа вогонь наради, чашу зі свіжою кров’ю. Все ще теплу, її спустили з оббілованого оленя. Чоловік осушив посудину і тільки потім кивнув східнякам, котрі, очевидно збентежившись, спостерігали за спустошенням його заздоровного кубка.

— А-а-а-ах! — видихнув ватажок кланів.

— А-а-а-ах! — хором відповіли троє старійшин і один травоїд, котрий наважився їм підспівати. Діди з огидою витріщилися на нього.

Божевільний вирішив відволікти увагу від промаху свого товариша.

— Скажіть, — звернувся шаленець до вождя, коли той усівся, — як сталося, що ваш народ геть не п’є води? Боги забороняють?

— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне...

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники... — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність...

Гонґан Ос відкинув голову і гучно розреготався:

— Вони бояться менших кланів, — пояснив він старійшинам. — Вони бояться утрапити в засідку, щойно покинуть мої шатра. Вони ремиґають траву і страшаться битви.

Учений ледве зашарівся.

— Нічого не бійся, інородцю! — хіхікав ватажок кланів. — З вами поїдуть справжні чоловіки.

Тон Таддео схилив голову в удаваній вдячності.

— Скажи мені, — продовжував Шалений Ведмідь, — що ви шукаєте на заході Сухих земель? Нові місця під рослинництво? То я і так скажу, що їх там немає. Тільки пара джерел, а трава така, що її навіть худоба відмовляється їсти.

— Ми не шукаємо нових земель, — відповів гість. — Вам відомо, що не всі ми працюємо на землі. Нам потрібно знайти... — Він змовк на хвильку. У мові кочовиків немає слів, щоби пояснити мету подорожі до абатства святого Лейбовіца, — ...навички древніх чаклунів.

Один зі старійшин, шаман, нашорошив вуха:

— Древнє чаклунство на заході? Вперше чую, щоби там жили чарівники. Хіба що, може, ти говориш про чорноризців?

— Саме про них.

— Ха! Невже вони вміють робити щось вартісне? Їхніх посланців так легко переймати, що це навіть не цікаво. Щоправда, вони добре тримаються під час тортур. То якого чаклунства ви хочете в них навчитися?

— Особисто я згоден із вами, — відповів тон Таддео. — Але в наших писаннях говориться, е-е-е, нібито в їхній обителі зберігається тьма могутніх заклинань. Якщо це правда, то чорноризці, мабуть, просто не вміють ними користуватися. Зате ми сподіваємося одного дня їх опанувати.

— А чорноризці дозволять вам подивитись на свої таємниці?

Тон Таддео всміхнувся:

— Сподіваюся, так. Вони більше не наважуються ховати їх від цілого світу. Якби ми схотіли, то могли би забрати їх силоміць.

— Сміливе твердження, — знущально вишкірився Шалений Ведмідь. — Мабуть, хлібороби хоробріші від решти своїх боягузливих одноплемінників, але вони все одно не рівня справжнім людям.

Учений уже вичерпав свій запас терпіння від образ кочовика, тому вирішив хутчіше вшитися.

А солдати лишилися біля вогнища наради обговорити з Гонґаном Осом неминучу війну, яка врешті-решт мало цікавила тона Таддео. Політичні амбіції його двоюрідного брата-невігласа ніяк не пов’язані з відродженням науки в темному світі, звісно, коли не брати до уваги користі від покровительства монарха, що вже декілька разів дало свої добрі плоди.

Розділ 16

Старий відлюдник стояв на краю меси — столової гори — та спостерігав за наближенням порошинки, що сунула пустелею. Відлюдник прожував, пробурмотів якісь слова та нечутно хіхікнув проти вітру. Його обвітрена шкіра мала колір старої, видубленої на сонці шкури, а кошлата борода пожовтіла навколо підборіддя. Він був одягнений у грубий бриль та пов’язку на крижах із домашнього сукна, подібного на рогожу, — єдині предмети гардеробу, якщо не брати до уваги сандалів та бурдюка з козиної шкури.

Старий стежив за порошинкою, поки вона не проминула Сантле-Бовіц і не вийшла знову на шлях, що біг поруч із месою.