Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 12)

— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…

— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.

— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..

— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.

— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.

Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…

Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.

Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку вони вбили молодого хлопця, вчителя, що, як і я, приїхав за путівкою комсомолу. Тільки день і встиг попрацювати з дітьми. У Тангатопди порізали всіх, хто здавав державі поставки. Ще в якомусь кишлаку зарубали кореспондента ташкентської газети, а тіло скинули з урвища. І такі звістки надходили звідусіль.

Крім того, дороги розгрузли після дощів, проїхати по них було неможливо, в кишлаках псувалася садовина й городина, які ніхто не вивозив. Та й арбакеші побоювалися рушати в дорогу без охорони. Кожну валку з чотирьох-п'яти гарб супроводжували один-два міліціонери. Час від часу й нам доводилося брати участь у конвої.

Вільного часу, отже, в нас майже не було. До того ж за наказом Зубова співробітники ДПУ і міліціонери повинні були чимало часу віддавати навчанню, всіляким тренуванням і військовим вправам. Я мав додаткове навантаження — навчав грамоти неписьменних. Таких було чимало, але далеко не всі хотіли вчитися, декотрі ухилялися від навчання, шукали будь-якого приводу, щоб не піти на заняття. Тоді Зубов наказав повісити над дверима нашого управління гасло: «Той, хто не вчиться — внутрішній ворог!»

Гасло видалось мені надто суворим, і я попросив замінити його іншим, трохи м'якшим, проте Зубов не погодився. Та з часом люди звикли до того гасла і перестали його навіть помічати.

Я призвичаївся до свого нового місця, а робота мені навіть почала подобатись. Я навчився стріляти й орудувати шаблею. Тільки Уразів огир спершу завдавав мені клопоту. Цілий тиждень після загибелі хазяїна він не торкався їжі. Очі його поблякли. Звичайно кінь стояв, опустивши голову, й не ворушився. Коли я заходив до стайні, нашорошував вуха, кидав на мере тривожний погляд і знов опускав голову. Я вперше оце бачив, щоб кінь так тужив по своєму хазяїну.

Через тиждень він таки почав пити, спробував щось пожувати. І, якщо раніше навіть близько не підпускав до себе нікого, то тепер я вже міг підійти до нього спереду й погладити по загривку чи провести скреблом по крупу. Він уже не шарахав од мене схарапуджено.

Минуло ще кілька днів, і він дозволив мені сісти на нього верхи й виїхати у двір. Одне слово, попомучившись трохи, я все-таки приручив вороного. Усі мені заздрили, пропонували помінятися, а коли я відмовлявся, просили дозволити бодай раз проїхатись на красені. Та Уразів кінь нікого до себе не підпускав — кусався, а якщо хто заходив ззаду, брикався. Признавав тільки мене та вдову Ураза.

Зубов влаштував її працювати на бавовняний завод. Але вона щовечора приходила в наше управління. Притисне до себе однією рукою дитя, а другою підмітає віником підлогу, витирає порох ганчіркою або порається біля коней. Звали її Зебо, але ми її називали «Зебпа»^[21], дарма що була вона молодша за всіх нас. Їй пішов, либонь, тільки сімнадцятий рік. Ходила вона мовчки, похиливши, як і Уразів кінь, голову… Ні з ким ні про що не розмовляла, навіть на запитання не відповідала. З одним тільки Зубовим, бувало, перекинеться словом.

Швидко упоравшись зі своїм ділом, вона звичайно сідала на порозі нашого управління і втуплювалась зажуреним поглядом удалину. Її недуга, її розпач були зрозумілі всім, проте ніхто не знав, як утішити молоду жінку, як знайти шлях до її серця. В такі хвилини Зубов, забачивши Зебо, сварився:

— Скільки ти катуватимеш себе, дочко?! Твій чоловік був хороша людина, ми це знаємо. Але ж басмач — це басмач. Що діяти, коли так сталося?! Досить побиватися за ним, досить мучити себе. Ти ще он яка молода, я сам тобі доброго жениха знайду. Годі журитися, дочко. Вставай!

Вона слухала Зубова мовчки, покірно підводилась і бралась до роботи, а тоді так само мовчки поверталась на своє місце.

— Що ти собі в голову забрала?! — уривався терпець Зубову. — Так можна й богові душу віддати! Коли вже про себе не дбаєш, хоч про дитя подумай. Хто ж його без тебе годувати буде!

Якось у базарний день Джура приніс чималий клапоть шовку й поклав біля дитини. Зебо до подарунка не доторкнулася. Довелося втрутитись Зубову.

— Ну, що ти за людина?! — нагримав він на неї. — Більшовик робить тобі більшовицький дарунок, а ти відмовляєшся. Візьми!

Зебо розплакалася.

— Сказилася, та й годі! — розлютився Зубов.

Ця історія нагадала мені чомусь слова Ураза про очікуване весілля Худайберди.

— Джуро-ака, а курбаші вже оженився? — спитав я.

— Тобі що, на весільному тої побути закортіло? — усміхнувся Джура.

— А вам хіба не цікаво було б подивитися басмацьке весілля? — зауважив я.

— Я теж про це думав, — мовив Джура. — Ні, Худайберди ще не одружився. Справляє жалобу по джигітах Абдулли.

Отак ми побалакали, а незабаром, поринувши в роботу, я забув про цю розмову. Треба було впорядкувати документацію управління. Паперів у нас розвелося бозна-скільки, і, за особистим наказом Зубова, я мав дати їм лад. Зокрема заново написати протокол про чадацьку трагедію. Річ у тім, що свого часу Зубов за власноручним підписом надіслав у Ташкент скаргу на Саїдхана Мухтарова. І одержав відповідь: «У нашій справі не повинно бути місця для експериментів. За вчинене відповідатимете партквитком». Джура після тієї відповіді поривався негайно їхати в Ташкент, однак Зубов вирішив відкласти справу до зими, бо в січні там мали відбутися загальні збори народної міліції республіки. Під час цих зборів Зубов і намірявся звернутися до спецвідділу або навіть до самого комісара міліції. З цією метою він і доручив мені скласти докладніший протокол, навівши в ньому всі подробиці допиту Ураза.

Поки я морочився з документацією, Зубов і Джура, виявляється, обмірковували плани захоплення самого курбаші Худайберди. Я про їхні клопоти не знав нічого. Та ось одного дня, коли я сидів, поринувши в своє паперове море, Джура увійшов до кімнати і спитав:

— Ти, здається, хотів побачити басмацьке весілля?

— Хотів. А що?

— Ну, то збирайся, завтра в Худайберди весільний той.

Ми поквапом зібралися й рушили в дорогу, а вдосвіта другого дня вже були в Шагози, невеличкому — на сорок-п'ятдесят обійсть — кишлаку біля підніжжя гір, про який мені розповідав Джура. Жили тут заможно, це видно було відразу, проте басмачі кишлак не чіпали, навіть навпаки — тягли сюди награбоване в інших місцях. Отож не дивно, що нас тут зустрічали не тільки з подивом, а й відверто вороже.

У Шагози ми зупинилися в оселі однісінького на всю околицю міліціонера, якого звали Шадман-мисливець. Власне, він був ніякий не мисливець, а звичайний чабан, притому вже літній чоловік і батько багатодітної родини.

Колись у молоді роки він встрелив був двох вовків, за що й дістав своє прізвисько. Воно йому сподобалося, тож згодом він і сам уже називав себе не інакше, як Шадман-мисливець.

Кишлак Шагози був найближчий до району, де хазяйнували басмачі, та Шадман-ата не робив з того трагедії. Власне, я навіть не пам'ятаю жодного випадку, коли б басмачі напали на нього. У цьому безперечно крилася якась таємниця. Але такого, щоб він якось нам нашкодив або зрадив нас, теж жодного разу не було. Принаймні коли нам щось треба було в Шагози, ми завжди могли покластися на нього. А от він сам ніколи не звертався до нас по допомогу. Певно, ладив і з міліцією, і з басмачами, керувався принципом: ти не брав — я не бачив. Це давало змогу жити в мирі і йому самому, і його дітям. Привітавшися з нами, він сказав Джурі:

— Нічого я для тебе не дізнався. Видно, загубив ти слід…

Я здогадався, про що мова: мабуть, Джура просив старого розпитати про свою жінку, яка хтозна-де поділась.

— Кажуть, лишилися в окрузі двоє чи троє старих, які жили тут раніше і могли щось знати. Але де їх тепер шукати, один аллах знає. Та ти не журися, знайдеться якась зачіпка, не може такого бути, щоб зовсім слід загубився. Ти цього і приїхав?