Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 14)
Ми підвелися. А коли виходили з намету, Худайберди гукнув навздогін:
— Міліціє! А твоя жінка… Як, ти кажеш, звали твою жінку?
— Ортик… Ортикбуш, — відповів Джура.
— Так, так, Ортикбуш… То знайшов ти її?
— Ні. В Шагози слід губиться…
— Як буде на те воля аллаха, ще знайдеш…
— Не знаю, — засмучено мовив Джура.
Ми вийшли з намету. Поночіло. Посеред рівного майдану, далі від наметів, палало, гоготіло полум'я велетенського багаття. Довкола нього співали й танцювали люди. Веселощі були в розпалі. За галасом і метушнею захмелілих басмачів не можна було розібрати жодного слова, побачити хто і як танцює. Кожен розважався як йому заманеться.
Нас посадовили на яскраво-червоному килимі, розстелили дастархан. Принесли гарячі перепічки, сушений урюк та родзинки, велику таріль м'яса. Уздрівши ніжні, присипані запахущим насіннячком перепічки та інші наїдки, я насилу стримував себе, щоб не накинутись на їжу і не порушити звичаю.
Джура сидів поряд, але був такий засмучений, що навіть не дивився на дастархан. Я не розумів, що з ним діється. Басмачі влаштували нас як почесних гостей на найкращому місці. Успіх операції перевершив усі наші сподіванки! То чого ж сумувати?!
А він сидів зажурений. Мені навіть бачився на його обличчі вираз муки. Якби я тоді знав, що саме мучить Джуру, то якось би його підтримав, підбадьорив і не поводився як хлопчисько: трохи оговтавшись, я став наминати все, що бачив перед собою, всі ті смачні наїдки, навіть бузи трохи хильнув.
А довкола вирували чужі веселощі. Можна було подумати, що ми опинилися не в таборі басмачів, а в гурті артистів. Неподалік від нас сиділи кружка семеро чи восьмеро молодиків. Один з-поміж них, уйгур, як мені здалося, виливав свою душу в пісні. Я придивився. Це був такий же, як я, зовсім молодий худорлявий хлопець. Він сидів, заплющивши очі й схиливши голову на притиснутий до грудей оздоблений торочками дутар, ніби прислухався до його голосу… Грав він майстерно. Але мене вразив не його музичний хист, не його солодкий голос, а сама пісня, її слова, її зміст. Навкруг вирували веселощі, гуло весілля, а в словах пісні не було ні молодецького захвату, ні таємничого очікування щастя. Навпаки, пісня була сповнена болісної туги й зажури, смутку людини, що, втративши надію, втратила й сенс життя.
Щось там іще співалося в тій пісні, але я вже забув…
Нарешті гості трохи вгамувалися й засіли за плов. Нас запросили на частування до курбаші. Сам він і запросив. Мене вразили величезні, такі, що й двома руками не обхопиш, китайські порцелянові тарелі. Де вони їх узяли, як завезли сюди, в гори, цілими — незбагненно.
— Ну, кажи, яке там у тебе діло? — спитав Худайберди, утираючи руки.
— Ніякого діла в мене нема, — відповів Джура, силувано усміхнувшись. — Стільки років оце поневірявся на чужині, то й забаглося побувати на справжньому узбецькому тої. Подивитися, душу розважити. А цей ось теж ублагав мене взяти його з собою, — Джура кивнув головою на мене.
— Ну і як, сподобалося? — спитав Худайберди.
— Атож. Саме такий і повинен бути той, — відказав Джура.
— Е-е ні, тоді ти не бачив справжнього тоя. Ось проженемо урусів, я такий той влаштую, весь мусульманський світ згадуватиме, — похвалився Худайберди.
— Думаєте, проженете?.. Пощастить прогнати?.. — спитав Джура.
— А ти сам… сам що скажеш?
— Я? — замислився Джура. — Я?.. От коли б у нас було ще п'ятеро-шестеро таких, сміливих та мудрих курбаші, як ви…
— Твоя правда. Таких, як я, мало. Були, та загули… Ет! — Курбаші рвучко змахнув рукою. — Годі. Сьогоднішній день не для таких розмов. Сьогодні в мене весілля. І наречена в мене красуня. У горах теж жінка потрібна. Як, ти кажеш, міліціє, твою жінку звали? Ортикбуш?
— Так, — відповів Джура.
Курбаші замислився і якусь мить сидів мовчки.
— Мою матір також Ортикбуш звали. Я її, правда, не пам'ятаю, — мовив нарешті він. — Коли мені було два роки, Намаз налетів на кишлак і викрав нас. Потім Махкамбай відкупив у нього матір і одружився з нею. Але мати того ж таки року й померла…
— У неї на лівій руці, коло мізинця, наріст був, як квасолина, — вставив Джура нетерпляче.
— А ти звідки знаєш? — прохопився Худайберди.
— Я кажу про свою жінку, — відповів Джура, пильно дивлячись на курбаші. — В Аппанбая не було жінки на ім'я Ортик…
Худайберди блимнув спідлоба на Джуру. Очі його горіли, як у вовка. Руки тремтіли, обличчя зблідло. Джура теж змінився з лиця. За мить Худайберди одвів од нього погляд і, скрививши рота в посмішці, сказав:
— Мій батько тобі звіту не складав за свої вчинки. Домулло, будемо починати, — звелів він і підвівся з місця.
Цілий гурт басмачів рушив за ним до червоного намету, вкритого паранджами.
— Нам теж час рушати, — сказав Джура.
Я мовчки підвівся. Тепер я все зрозумів. Побачивши, що ми намірилися їхати, басмачі принесли нашу зброю. І ті самі чотири вершники знов відпровадили нас до перевалу, а там передали іншим.
— Я так непокоївся за вас — місця собі не знаходив, — мовив Шадман-мисливець, коли ми дісталися в Шагози. — Ну що, погодився?
— Побачимо. Треба почекати, — відказав Джура.
Ми знов рушили в дорогу. До самого Алмалика я жодного слова не сказав про Худайберди і нічого, звісно, не питав. Джура теж мовчав. Зронивши руки на луку сідла, він їхав усю дорогу в гіркій задумі й розпачі. Я знав, що точить його душу, але не знаходив слів, щоб утішити його, чи бодай щось путнє порадити.
Коли ми під'їхали до управління, назустріч нам вийшов Зубов.
— Ну як? — спитав.
— Костю, — сказав Джура, ступивши до нього. — Худайберди… — він ковтнув слину, — Худайберди — мій син.
Зубов витріщив на нього очі.
Того дня в управлінні тільки й розмов було, що про наслідки нашої поїздки. Всі співчували Джурі. Я теж сидів над паперами, а думки мої блукали далеко. «Що ж воно тепер буде? — питав себе у думці. — Що будемо робити?»
Надвечір з дитям на руках прийшла Зебо і заходилася давати лад у кімнаті.
— Я непокоїлася за вас, — раптом заговорила вона, витираючи чорнильницю. Це вперше я почув її голос, відтоді, як Джура привіз її з Бештерака. — Ураз-ака казав, що в курбаші лихе серце. Не любив він його.
— Ну, не такий уже він і страшний, — заперечив я. — Ми з ним плов з одної миски їли.
Вона не повірила, підняла краєчок хустки й поглянула на мене своїми вузенькими, як у киргизки, очками.
— Справді, — повторив я. — З одної миски плов їли і навіть бузу пили.
— Чого ж тоді Джура… Джура такий зажурений? — спитала вона.
Я вже ладен був сказати, а потім передумав. Джура сам скаже, коли треба. Проте щось таки годилося їй відповісти. На думку мені спав Саїдхан. Після нашого повернення Джура розповів Зубову, що саме ім'я Саїдхана Мухтарова відкрило нам шлях до Худайберди, і начальник міліції сповістив у Ташкент про його зв'язок з басмачами. Тепер уже ніхто не мав сумніву щодо цього. Однак цей лис таки зумів вислизнути з рук ДПУ. Доки з Ташкента дійшов наказ про його арешт до Коканда, Мухтаров встиг утекти. Тільки через десять років його схопили таджицькі чекісти. Увесь цей час він, виявляється, працював у сільраді поблизу Хорога і шкодив як міг. Звідти його припровадили до нас, і я його навіть допитував. Та все це було набагато пізніше. А тоді, згадавши Саїдхана, я сказав Зебо: