Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 16)
Навпроти, на веранді старенького будинку, схожого на пласку коробку сірників, смачно хропів, поклавши голову на подушку, якийсь волохатий черевань. Голий до пояса хлопчисько, тримаючи в руках мотузок з нанизаними на нього червонястими плотичками, підпирав спиною облуплений ріг будинку. З-під набряклих повік жваво позирали на світ маленькі очки. Побачивши здаля перехожого, хлопчик кидався до нього, показував своїх рибок і, щось примовляючи, дріботів за ним до рогу вулиці, а тоді повертався назад виглядати згідливішого покупця.
Несподівано сонну замороку пустельної вулиці порушив подув вітерця, що нагадав про існування моря. Я рушив вулицею.
На відміну від звичного уявлення про великі порти світу, це портове містечко не було ні багатолюдне, ні гомінке. Поблукавши трохи по вузеньких кривулястих вуличках а валькованими стінами, я подався в бік порту. Тут життя пульсувало жвавіше. На перехресті, біля присадкуватої автомашини, схожої на черепаху, кілька матросів-європейців жартували з дівчиною. Звіддалік чулись оглушливі гудки пароплавів, вигуки вантажників тощо. На величезній бочці, знехотя перебираючи струни гітари, сидів матрос, на шиї в нього теліпалася зав'язана вузлом строката хустка.
Я брів узвозом до кварталу, розташованого над портом. Через сотню кроків зупинився перед камінною брилою заввишки в кількаповерховий будинок. Незграбна, на перший погляд, каменюка нагадувала тигра з роззявленою пащею, готового заревти на всю околицю. Двоє рудих туристів у шортах фотографували брилу з усіх боків. Не знаючи, куди ще податись, я вмостився поблизу на лавці й закурив сигарету.
Море, що десь на обрії зливалося з яскраво-синім небом, було спокійне, але дрібні брижі, зняті леготом, мерехтіли сліпучим сріблом під сонячним промінням. Задивившись на цю гру світла й тіні, на безмежну розлогу моря, я майже забув, де опинився.
Не знаю, скільки часу просидів я в тому забутті, та раптом, не знати звідки, озвався тонкий звук ная[22]. Я прислухався і… нічого не почув. Ніжний голос ная пропав так само несподівано, як і народився. Я навіть не знав, звідки він долинув, з порту чи з узвозу, що веде до камінної брили, та в душі чомусь був певен, що незабаром чарівний голос ная озветься знов. Так воно і сталося: минуло небагато часу, і він удруге торкнувся моєї душі. Цього разу його спів звучав голосніше й виразніше, хоч долинав, певно, здалеку. Мелодія пісні, що видалася мені спершу журливою, несподівано пожвавішала й забриніла весняним водограєм. Я слухав спів ная і бачив в уяві оксамитові пагорби рідного краю, отари овечок з ягнятами на рясних луках, чув дзеленькіт їхніх дзвіночків, гомін кришталевих потоків, що збігають з укритих снігом гірських вершин, неповторну мелодію нічного неба, всіяного золотими зорями.
Мені доводилося бувати в багатьох країнах світу, чути музику на всі смаки. Але вперше я чув ніжний голос ная на чужині, вперше хтось так майстерно грав на ньому далеко від моєї батьківщини.
Грайливі звуки ная згасли. Натомість знов полилась неголосна журлива мелодія, схожа на зойк людини, яка зазнала горя і нестерпних страждань, людини, від якої відвернулося саме життя. Най плакав і приголошував, і мені від того плачу немов морозом обсипало спину.
— Гарно грає? — зненацька спитав мене хтось чистою узбецькою мовою.
Я озирнувся. Біля мене стояв високий сивий чоловік з журливим усміхом на вустах. Його смаглявому обличчю надавали особливої виразності очі, поставлені трохи навкіс, і широкі, теж уже сиві брови, що зрослися на переніссі.
«Хто цей чоловік? Звідки знає він узбецьку мову?» — ці запитання блискавкою промайнули в моїй голові, проте висловити їх уголос я не наважився. Натомість відповів, підводячись з лави:
— Гарно.
— Я щодня ходжу сюди, мов на концерт, — сказав сивий чоловік, жестом запрошуючи мене сісти.
— А хто це грає? — поцікавився я.
— Хто? — повторив чоловік, сівши на лаві біля мене й поглянувши в той бік, звідки линули звуки ная. — Одна безталанна жінка.
— Жінка? — здивувався я.
— Так. Замолоду вона була справжня красуня. Багато хто голову втрачав через її вроду, а тепер старенька і бідна. Можна сказати, жебрачка…
— Ви її знаєте?
— Авжеж, з першого дня свого приїзду в це місто, — мовив старий. — Вона теж узбечка. Із Самарканда. Років сорок тому з байським синком утекла за кордон і опинилась у цій країні. Чоловік незабаром помер не знати чого. А з неї чужина висмоктала і статки, і вроду. Один аллах знає, де і як вона, бідолашна, поневірялася, шукаючи щастя, а згодом бодай якогось зарібку… А оце вже п'ять чи шість років живе в цьому місті. Торік до всіх своїх бід вона ще й осліпла. І навіть розум їй, кажуть, потьмарився…
— Її можна побачити?
— Якщо ваша воля… — Чоловік підвівся, і ми рушили вуличкою, що починалася від кам'яної брили.
Йти не довелося далеко. На убогій веранді наріжного будинку сиділа, схрестивши ноги, стара жінка у латаній сорочці. Скуйовджені коси вибивалися з-під благенької серпанкової хустки. Вуста її ворушилися, жінка ніби щось шепотіла.
— Хай примножиться ваше потомство! Прийшли вас провідати, — мовив доволі голосно мій новий знайомий.
Очі в старої забігали, вона озирнулась довкола себе, обмацала залізну миску, що стояла перед нею, але так і не відповіла на привітання.
— Не чує, — мовив старий, винувато поглянувши на мене.
Діставши з гаманця кілька монет, я кинув їх у миску. Брязкіт грошей, очевидно, дійшов до вух старої, вона простягла руки до миски, полічила навпомацки милостиню і задоволено всміхнулася.
— Ассалому алайкум, — привітався я до неї.
— Ва алайкум ассалом[23], — відповіла вона, ще раз обмацала миску і, повернувшись обличчям на мій голос, спитала: — Хто ти, сину?
— Чужинець, — відказав я. — Мандрівник.
— Так-так, — вона покивала головою й замовкла. Потім додала: — Усі ми чужинці в цьому світі, усі мандрівники. Сам Мухаммед, мир йому, пророк аллаха всемогутнього, не уник цієї долі… Лише улюбленці божі не знають блукань. Отож дай вам господи стати улюбленцями божими… — Затиснувши руками рота, жінка захрипіла й закашлялась. Потім, похитавши головою, заспівала на мелодію «каландар»:
— Ходімо… — вивів мене із задуми голос мого нового знайомого.
Я обернувся й побачив на його очах сльози. Поклавши в миску для милостині ще кілька дрібних монет, ми мовчки пішли назад. Її сумна пісня ще довго летіла за нами, краючи серце. По дорозі до моря я трохи заспокоївся й поглянув на свого супутника.
— Бачу, що я вас засмутив, — вибачився старий.
«Хіба ви в цьому винні», хотів я сказати, але тільки знизав плечима. Проте в душі я справді шкодував, що напросився на ці відвідини.
— Може, зайдемо випити кави, — запобігливо мовив чоловік. — У цьому готелі її добре готують.
Я погодився, сподіваючись розвіяти гнітюче враження під зустрічі з безталанною співачкою. Однак цього дня мені судилося почути ще сумнішу історію. Коли б я знав це наперед, навряд чи пристав би на запрошення старого…
Діставшись до готелю, ми зайшли в бар, прямо на першому поверсі. Каву тут справді готували відмінно. Я випив чашечку, і душа моя стала на місце. Обличчя старого теж проясніло.
— Звідки ж ви родом, де саме народилися? — спитав мене він, щоб підтримати розмову.
Я назвав рідний кишлак.
— Чув, аякже, тільки бувати там не доводилось… Я теж, як бачите, узбек… — мовив старий і похнюпив голову. — Та ось уже понад сорок років живу далеко від батьківщини.
Він поринув у роздуми, і я, наче перестав для нього існувати. У барі, крім нас, нікого не було, й ніщо не порушувало глибокої тиші, яка раптм запала. Я теж мовчав, хоча мене безперечно зацікавила доля цієї людини, мабуть, освіченої й культурної, з інтелігентним обличчям. Я замовив ще дві кави і терпляче сидів, сподіваючись на розповідь. Нарешті він підвів голову.
— Я родом з Чалиша, — почав він свою історію. — І дитинство моє минало в цьому невеличкому кишлаку на березі Амудар'ї. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, не пригадую вже з якої саме причини, ми переселилися в Ургенч.
Мого батька люди мали за вчену людину. Він і справді багато чого знав і вмів, а ще займався торгівлею і лікував людей. На подвір'ї нашого дому завжди товклися хворі. На мене ті бідолахи, вражені всілякими недугами, справляли гнітюче враження. Помітивши це, батько сказав одного разу:
— У світі, сину, багато недуг. Їх було б значно менше, коли б не злидні. Від будь-якої болячки є ліки, а від злиднів нема. Саме їх треба боятися найбільше.
Мати в усьому погоджувалася з батьком і під час таких розмов звичайно згідливо кивала головою. Вона була на двадцять років молодша за чоловіка, худенька, тендітна і дещо хвороблива. Хатнім господарством майже не займалася, полишивши це на прислугу, зате багато часу віддавала книжкам. Вона читала Машраба, знала напам'ять «Юсуфа і Зулейку». Батько полюбляв, коли вечорами вона читала нам щось із старих поетів.
Одного разу мати з кількома жінками вирядилась на прощу в Шахімардан, на могилу святого Алі. Під час подорожі вона заприятелювала з відомою своєю обдарованістю ферганською вчителькою Анбар-отин, після чого й сама стала складати газелі. Не можна сказати, щоб батько надто серйозно ставився до її захоплення, та часом в годину дозвілля просив її почитати щось із свого. Стосунки між моїми батьками були напрочуд щирі й сердечні, і великою мірою завдяки мені. Так-так. Батько все життя мріяв про сина, і от, незважаючи на пізнє — у п'ятдесят років — одруження, його мрія справдилася. Мати, на батькове і своє власне щастя, народила енна, тобто мене.