Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 17)

Єдиний син — завжди пестунчик — кажуть люди, і, мабуть, не марно. Дитинство моє, всупереч нелегким умовам тодішнього життя, минало в достатку й щасливо. І раптом неспокій і тривога увірвалися в нашу родину. Їх спричинили революційні події в Хіві після вигнання Джунаїд-хана. Батько ходив, заклопотаний і мовчазний. Мати й собі з лиця спала, співчуваючи батьковим гризотам. Спершу я не розумів, що саме спричинило такі зміни. І, може б, ще довго про них не здогадувався, коли б не Костянтин Степанович Лойко, інженер, засланий у наші краї дванадцять років тому за якісь антиурядові вчинки. Мені подобався цей високий, худорлявий чоловік, з облупленим від постійного перебування на сонці носом. Він був давній батьків приятель і тому частенько до нас заходив, а то й жив у нашій хаті. За його словами, мій батько врятував йому життя, вилікувавши від якоїсь хвороби, коли він тільки-но приїхав на заслання в Ургенч. Чи то з цієї причини, чи з якої іншої, він завжди з повагою ставився до нашої родини, а коли батько пускався в чергову подорож, пов'язану з торгівлею, приходив нас перевідати, заспокоїти чи й захистити. Я любив цього чоловіка не лише за його увагу до нашої сім'ї, а й за те, що, вільно володіючи узбецькою мовою, він познайомив мене з історією Росії, з чудовими творами Пушкіна, Лермонтова, Горького. Якщо не помиляюсь, я один з перших в Ургенчі прочитав завдяки йому «Пісню про Буревісника» і «Капітанську дочку», натхнений образом Гриньова, мріяв, як і він, вирвати колись із рук лихих людей свою, ще невідому мені самому Машу…

Вулиці Ургенча в ті дні гули, мов розтривожене осине гніздо. Народ, що несподівано стан господарем землі і всіх статків, не міг втримати своїх радощів поміж стінами власних домівок. Люди збирались юрмами, когось кляли, когось славили, підносячи до неба. Одного такого дня батько повернувся додому зовсім розгублений і пригнічений. Він не виходив зі свого кабінету до самого вечора, коли приїхав Лойко. Вони гомоніли до пізньої ночі. Того дня я вперше був присутній при їхній розмові.

— Я розумію, вам зараз важко, — казав Лойко, якого нова влада призначила на якусь високу посаду в Хіві. — Але ви освічена людина і повинні збагнути: революцію здійснено для того, щоб усі мали рівні умови життя.

— Але чому це має бути за мій рахунок?! — обурено заперечив батько. Я ще ніколи не бачив його таким безпорадним. — Я тяжко працював усе своє життя, і те, що маю, не вкрадено, не видурено в когось, а зароблено в поті чола. Ось для нього, — батько кивнув у мій бік, — збирав я свої убогі копійки, щоб не довелося йому жити в нестатках і злиднях…

— За Бекджана не турбуйтесь, — урвав його Лойко. — Йому тепер багатство ні до чого. Хлопець навчатиметься і сам здобуде все, що йому потрібно. Новий лад візьме на себе турботу про нього. Незабаром ви самі це зрозумієте.

— Не хочу розуміти! Нічого не хочу розуміти! — вигукнув батько й підхопився з місця, та враз похитнувся й ударився потилицею об стіну. Ми кинулись йому на поміч, підхопили під руки, посадовили в крісло, підмостивши подушки. Обличчя в батька було біле мов крейда, вуста посиніли, як у небіжчика.

Лойко попрощався з виглядом винуватця. Батько йому навіть не відповів. У коридорі я спитав гостя, що сталося.

— Маргеланський банк перейшов у руки держави, — відповів той. У мене серце похололо. Я знав, що в цьому банкові зберігалися всі батькові заощадження. — Але тебе це не повинно тривожити, — додав Лойко. — Твій батько людина старих поглядів, у вас різні шляхи. Ти не журися. Тобі ніякі багатства не потрібні.

Він щось іще пояснював. Та я його вже не слухав. Думками був з батьком, з його горем і розпачем. Забувши попрощатися, кинувся назад, до кабінету. Батько все ще сидів у кріслі, обкладений подушками, з похнюпленою головою й затиснутими в кулаки руками. Я впав навколішки біля нього і схопив його руку, вона здалася мені холодною… Жахлива думка блискавкою пронизала мій мозок, і я, мов несповна розуму, закричав:

— Тату-у-у!!!

Але він не ворухнувся. Смерть була невблаганна.

Від тяжкого горя занедужала мати. З кишлаку приїхали родичі. Та замість того щоб заспокоїти й розважити хвору, вони розповідали про біди, що звалилися останнім часом на їхні голови. Казали, зокрема, що кілька днів тому якісь озброєні вершники пограбували серед ночі кишлак, в людей забрали худобу, сяке-таке добро і, прихопивши кількох молодих дівчат, зникли без сліду. Найбільше потерпів мій німий дядько Алі. В його оселі грабіжники не лишили нічого, крім старої кошми та кількох подушок. Жінки розповідали про це, заливаючись слізьми, а бідолашний дядько тільки стогнав та крутив у розпуці головою.

Він втратив мову ще хлопчаком, після якогось переляку. Батько робив усе можливе, щоб вилікувати брата, возив його по лікарях, та все марно. Він так і лишився німий, дарма що все чув і розумів, навіть умів читати й писати. Моя мати, дізнавшись про цю трагедію, навіть склала газель. Я й досі пам'ятав з неї кілька рядків, де мовилося про солодкі дівочі сни і про нові часи, з якими прийдуть щастя і справедливість.

І от нові часи ступили на поріг нашої оселі, але ні я, ні моя мати не знали, що вони нам принесуть…

Біда не ходить одна. На сороковий день після смерті батька несподівано померла мати. Я лишився один у порожньому батьківському домі. Добре, хоч дядько Алі переселився з кишлаку до мене. Самотності мене це не позбавило, адже дядько був німий: ні тобі погомоніти, ні посперечатися. А от кухар він був знаменитий. Отож бачилися ми з ним здебільшого за обіднім столом. А що робити решту часу? Куди піти, чим зайнятися?

У місті відбувалися якісь важливі події, на вулицях було гамірно, раз у раз чулася музика, співи, та мене все це анітрохи не вабило. Я з дитинства звик до тиші й самотності, до яких мене заохочував і батько. У ті безрадісні дні єдиною втіхою для мене стали книжки з батькової бібліотеки. Рано вранці я квапився до його кабінету і, опинившись там, поринав у читання будь-якої книжки, що потрапляла мені до рук. А вечорами читав уголос дастани дядькові, який удень, приготувавши обід, кудись зникав. Коли читання його зацікавлювало, дядько Алі усміхався і задоволено кивав головою, коли ж щось було йому не до смаку, умощувався зручніше й засинав. Так помалу до мене повертався спокій. Але незабаром знов усе пішло шкереберть.

Одного разу в поминальний день стояв я над могилою батька, поринувши в сумні думи. Раптом хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся. То був Лойко. Після батькової смерті я не хотів його навіть бачити. Та ось ми зустрілись, і я відчув, як у моє скрижаніле від горя серце вдарила тепла хвиля. Мені до сліз стало жалко самого себе, і я заплакав…

Того ж дня Лойко забрав мене з собою до Хіви. Там він допоміг мені стати вчителем, і нове життя у великому місті взяло мене в свій полон.

Ну чому я не лишився в Ургенчі, навіщо заквапився до метушливого, гамірного міста? Може, якби не піддався я на вмовляння Лойка, не довелося б мені згодом поневірятися по чужих краях, може, не зазнало б моє серце тих мук. що виснажили його передчасно. Але тоді я про все це, природно, не думав, навіть уявити чогось подібного не міг.

Життя є життя, і, як усі молоді люди, я снував плани на майбутнє, мріяв і сподівався. Перед чиїм зором не мерехтіли ви, юнацькі мрії і сподівання, зоряними розсипами місячної ночі, кому не гомоніли амудар'їнською хвилею в золотому надвечір'ї?!

Тільки ж моїм мріям, моїм сподіванням не судилося здійснитись.

Отож я працював учителем на курсах ліквідації неписьменності. Одного дня до нас прибула комісія з якоїсь високої урядової установи. Почалась перевірка навчально-виховної роботи. З'ясовували й соціальне походження викладачів. Особливої цікавості до себе збоку цих людей я не відчув. Може, чому що в складі комісії був і Костянтин Степанович Лойко, який до дрібниць знав мою біографію. Він же, мабуть, і поручився за мене, бо незадовго до від'їзду комісії її голова запросив мене до себе і сказав:

— Вашою роботою на курсах ми цілком задоволені, і товариш Лойко вас дуже хвалить. Але ближчим часом ми виряджаємо на навчання до Москви групу молоді. Якщо у вас немає заперечень, ми могли б залучити до цієї групи й вас.

Я мало не підскочив від несподіванки і, не приховуючи радощів, гаряче подякував за таку новину, а Костянтин Степанович, який теж був при розмові, навіть моргнув мені по-змовницькому.

— Звичайно, — вів далі голова комісії, — нам дуже потрібні й тут такі обдаровані вчителі, як ви. Та через кілька років країні знадобляться тисячі освічених людей. Отож ні нам, ні вам не можна нехтувати такою нагодою. Завтра ви повинні звернутися до комітету комсомолу. Ми вже поставили їх до відома.

— Спасибі, — ще раз подякував я, міцно потиснувши руку голові комісії.

— От бачиш, — сказав мені Лойко. коли ми вийшли з ним на вулицю, — ні за які гроші батько не зміг би домогтися того, що ти сам заслужив власною працею на користь народу. Він, звичайно, помилявся. Але в нас діти не відповідають за думки і вчинки батьків. Отож готуйся в дорогу.

Я стрілою полетів додому. В Хіві я наймав кімнату в літньої жінки, син якої у складі червоноармійського загону десь в районі Ходжейлі вистежував басмачів. Хазяйка аж злякалася, коли я, мокрий від поту й задиханий, увірвався до неї.