Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 13)

— На весілля хочемо втрапити, — відказав Джура.

— Гм… Гадаєш — перекинеться? — спитав Шадман.

— Треба побалакати, тоді побачимо.

— Цей не перекинеться, — мовив Шадман впевнено. — З Оша йому весь час допомога прибуває. Велику силу збирає. Отож хто знає, може, ще… хто знає…

Шадман налив нам чаю. Ми випили по піалі й підвелись.

— Місце не змінилося? — спитав Джура, вискочивши на коня.

— Не змінилось. Але будь обережний, не роздратуй його.

Його слова мене насторожили. Справді-бо, пхаємося чорту в зуби, та й годі! Хіба вони нас випустять живими? Моя рука мимоволі лягла на кобуру маузера.

— Посланців не вбивають, — мовив Джура, помітивши мою тривогу. — До того ж він наш боржник — жінку з Бештерака бере, це щось та важить…

За Шагози дорога відразу пішла вгору. Тут було прохолодно, задував студений вітер. На верхів'ях гір лежав сніг, і зубчасте, мов гребінець, скелля рябіло рудими й білими латками, дарма що в долині сонце все ще дихало спекою.

Переваливши через сідловину, стежка повела нас долі, і незабаром на ній з'явився попереду якийсь вершник я рушницею за плечем і шаблею на поясі.

— Хто будете?

— Люди Аппанбая, — відказав Джура.

Басмач не зрозумів.

— Я вашого Аппанбая не знаю, — мовив він. — Але кінь під твоїм товаришем — Уразів.

— Саїдхан дав. Проведи нас до Худайберди.

Басмач завагався, не знаючи що вчинити.

— Ну, чого стоїш як пень?! — гарикнув на нього Джура. — Рушай!

Збентежений цим рішучим тоном, басмач вилаявся собі під ніс, проте повернув свого коня і рушив попереду.

В ущелині назустріч нам виїхали ще четверо вершників, і наш провідник крикнув їм:

— Від Саїдхана.

Я здивувався: хто такий Саїдхан, чому Джура назвав нас людьми Аппанбая? І навіть трохи образився: чого це від мене приховують те, що я повинен був би знати заради успіху операції. Згодом Джура сказав мені, що назвав ім'я Саїдхана Мухтарова несподівано навіть для самого себе, бо підсвідомо відчував, що той зв'язаний з басмачами. Його здогад, як виявилося, був правильний. Але ж тоді ми цього не знали, ні я, ні сам Джура. Мені, наприклад, таке і в голову не заходило. А в Джури, виходить, все-таки була підозра, тільки він нікому про неї не казав, бо не мав доказів. А єдиного свідка, що міг би розповісти правду, Ураза, Мухтаров убив. Тепер усе здається зрозумілим і навіть простим: якщо Мухтаров не був нашим ворогом, навіщо йому знадобилося розстрілювати двадцятьох беззбройних басмачів, які добровільно здалися в полон?! Чому не дочекався нас? Відповідь може бути лише одна: він боявся, що хтось із цих людей бачив його в таборі Худайберди. Втім, хоч би як там-було, а тоді ім'я Мухтарова стало нам у пригоді.

Другий перевал лишився позаду, коли сонце вже почало сідати. Вдалині, на просторій рівнині, здіймались до неба кілька білих цівок диму. Почулися звуки бубна. Чотирьох басмачів, що конвоювали нас від перевала, змінили інші четверо, старші за віком, такі, як Джура. І вдягнені вони були багатше: хромові чоботи, бекасамові чапани, у кожного — англійський п'ятизарядний пістолет у дерев'яній кобурі…

Ще верстви через дві попереду завиднілися намети, почувся невиразний гомін людських голосів, сміх, долинули пахощі присмаченого морквою плову.

Наметів було багато. Я налічив більше десятка. Та це були лише ті, що стояли поблизу. А скільки ще ховалося за ними!.. Два намети, що стояли посередині, були святково оздоблені. На одному з них жаром горів червоний паляк поміж семи чи восьми оксамитових парандж. Другий, з білої повсті, був укритий з одного боку великим червоним килимом. Власне, обидва вони були схожі скоріше не на намети, а на будинки, стіни яких зовні увішано килимами. Довкола них долі також були розстелені килими, килимки й повстини. Трохи далі громадилася величезна купа дров, наготовлена для велетенського багаття. На березі річки рядком стояли більші й менші казани. Від них тягло дратливо-смачним духом готованих наїдків. Біля казанів, заткнувши поли чапанів за пояс, походжали кухарі з ножами, а то й шаблями на поясі. Жаркій, дотепи, сміх чулися відусюди. На нас ніхто не звертав уваги, доки якийсь із кухарів, піднісши руку до очей дашком, вигукнув:

— Бо-бо-бо! Та це ж Ураз! Побий мене аллах, — Ураз!

— Твій Ураз давно в могилі! Це його кінь! — заперечив інший.

— Стій! — наказав один з наших конвойних. — Отут і стійте!

Ми зупинилися. З нами лишилися троє, четвертий під'їхав до білого намету і, зіскочивши з коня, зайшов усередину.

Серце моє несамовито калатало. «Зараз вони нас злапають», — подумав я і непомітно розстебнув кобуру маузера. Джура тримався спокійно, хоча його очі теж прикипіли до білого намету. І все-таки він завважив мій порух і, приплющивши очі, ніби сказав мені: «Не бійся».

Страху не було, і коли що, легко я б їм у руки не дався. Подумавши так, я спідлоба поглянув на басмача, що був найближче до мене, він куняв у сідлі. Другий стовбичив поперед Джури. Якщо упораюся з першим, другого зіб'ю конем. А тим часом Джура порішить того, що позаду. Тільки б це вдалося, тоді вже напевно втечемо. Доскачемо до гір, а там буде видно.

Упіймавши погляд Джури, я повів очима на басмача, що був позаду нас. Джура мене зрозумів, але в цю мить з намету вийшов четвертий басмач і попрямував до нас.

— Скидай залізяччя, — звелів він.

Джура спокійно відчепив шаблю, витяг наган і, віддавши зброю, зіскочив з коня.

— І ти теж! — наказав басмач, обернувшись до мене.

Завагавшись, я поглянув на Джуру.

— Не бійся — не пропаде, — запевнив басмач.

Спішившись, я віддав зброю.

Беручи вороного за вуздечку, басмач вишкірився і сказав:

— Оце б і розпрощався ти, хлопче, з Уразовим конем, якби не від Саїдхана ви приїхали. — Потім, обернувшись до Джури, наказав: — Ходімо!

— Ми ввійшли до намету. На вогненно-червоному килимі, спершись на оксамитові подушки, сиділи троє чоловіків: двоє старших, сивобородих, а поміж них — молодий, чорноокий, з густими бровами. Вбраний у гаптовані золотом парчеві шати, він сидів, підгорнувши під себе схрещені ноги.

Це й був курбаші Худайберди. Глянувши на нього, я сторопів. Мені здалося, що то сидить Джура. Я навіть повернув голову, щоб упевнитись, що мій товариш поряд. Джура стояв праворуч від мене і трохи попереду. Серце моє стало на місце. Але невже можуть бути такі подібні чужі один одному люди?

Джура привітався, і Худайберди відповів, ледь ворухнувши вустами. Потім зробив знак, щоб ми сіли. Один сивобородий прочитав фотиху, другий подав Джурі піалу з чаєм.

— Що хотів нам переказати Саїдхан? — спитав курбаші.

— Нічого, — відповів Джура, дивлячись йому в вічі. Курбаші зрозумів це по-своєму й, поглянувши на своїх поплічників, дозволив:

— Можеш говорити.

— Я приїхав сам по собі, — мовив Джура.

— Хто ти такий? — здивовано запитав курбаші.

Джура мовчки дістав з кишені гімнастерки посвідчення співробітника ДПУ і простягнув його курбаші. Худайберди взяв і довго його роздивлявся.

— То це ти Джура-міліція? — спитав нарешті, повертаючи посвідчення.

— Я.

— Чув про тебе. Багато прикрощів ти нам завдав.

— Така вже служба, — посміхнувся Джура.

— Я й не знав, що ти наш. А цей теж? — Курбаші кивнув на мене.

— Так.

— Ти сказав, що ви люди Аппанбая. Що це значить?

— Я в нього слугою був. Він мене й у хадж брав…

Джура коротко розповів курбаші про хадж, про лиху пригоду, що сталася в пустелі, про свої поневіряння на чужині та повернення на батьківщину. Курбаші слухав, не уриваючи його ні словом, ні порухом. А коли Джура скінчив розповідь, довго сидів замислившись. Його поплічники теж мовчали.

Зрештою один сивобородий підвів очі й мовив розважливо:

— Не мучте себе, беку. Аппанбая, вашого покійного батька, аллах забрав у свої володіння. Він тепер разом зі святими в раю розкошує. А тут по ньому заупокійну молитву прочитано, і сила-силенна людей було при тому. Віддано йому тут належну шану й повагу, проте скажу вам, мій беку: не та мати, що народила, а та, що викохала. Махкамбай вас молитвами своїми зростив, навчив і виховав. Великою й шанованою людиною ви стали. Народ Туркестану з надією дивиться на вас. І досягли ви цієї шани й блаженства, дякуючи передусім аллахові, а також вашому вихователю Махкамбаю, його молитвам. Велика і благородна особа ваш духовний батько. І в цьому теж виявилася воля й прихильність аллаха. Отож не журіться, беку, не мучте себе дуже.

— Засмутив ти нас своїми словами, — мовив Худайберди, спідлоба зиркнувши на Джуру. — І хоча ми вже чули про цю лиховину, твоя правдива розповідь завдала болю нашому серцю. Домулло, вознесіть аллахові молитву за нашого покійного батька.

Сивобородий чоловік, що сидів поряд, прокашлявся і став наспівно читати першу суру Корану.

Коли він дочитав фотиху, Джура розкрив був рота — хотів щось сказати, та курбаші не дав йому й слова вимовити:

— Обдаруйте їх убранням. Вони шановані гості на нашому весіллі. Амінь!