Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 11)
— Звідки відомості?
— Ураз сказав.
— А докладніше?
— У п'ятницю загін вирушить з Коканда. Засідку за наказом Худайберди влаштують під самим Чадаком.
— Макаров! — гукнув Зубов. Вартовий увійшов.
— Приведи отого… А він не бреше, Джуро?
— Я йому вірю.
— Надто багатьом ти віриш. Щоб не довелося нам розплачуватися за твоє довір'я…
— Він таке пропонує, що не можна не зважити, — мовив Джура, пропустивши повз вуха зауваження Зубова.
— Що саме?
— Він каже: відпустіть мене, і я вам приведу всіх, хто піде у засідку. Старшим там буде уйгур Абдулла. Рішучий чоловік і з Худайберди не мирить.
Макаров завів до кімнати Ураза.
— Правду кажеш? — спитав Зубов.
— Не маю звички брехати, — прохрипів Ураз.
— Скільки людей буде у засідці?
— У Абдулли двадцятеро хлопців. Він усіх поведе у засідку.
— А звідки ти знаєш, що продзагін вирушить саме в п'ятницю?
— Сам Худайберди казав, — відповів Ураз. — У нього в Коканді своя людина є. Великий начальник. Одного разу я бачив, як Худайберди частував його. Тільки не знаю, як його звуть і хто він такий.
— Утекти хочеш?
— Жити хочу. — Сказав Ураз і похилив голову. — Якщо відпустите, — додав він, — усіх приведу до вас. Тільки з однією умовою…
— Яка ще умова?
— Усіх їх потім звільните. Я чув, що є такий наказ.
— Макаров! — гукнув Зубов. — Виведи!
Вартовий вийшов разом з Уразом.
— Що будемо робити? — спитав Зубов.
— Давай дозвіл, Костю, — мовив Джура.
— Якщо він утече, нам з тобою чуби наші по волосині висмикають, — знаєш?
— Хай і так, але дозвіл треба дати. Ми теж підемо в Чадак. Якщо Ураз не приведе людей Абдулли, ми через якийсь час рушимо по кокандській дорозі назустріч продзагонові.
— Гаразд, — погодився нарешті Зубов. — Тільки я все-таки повідомлю в Коканд. Нехай підсилять загін.
— Ну, це вже твоє діло, — мовив Джура.
Незабаром до кімнати знову завели Ураза.
— Гаразд, — сказав Зубов. — Зробимо, як ти пропонуєш. Але, дивись, якщо обдуриш, сам спіймаю і застрелю.
Ураз посміхнувся, ошкіривши зуби. Того самого дня Ураз рушив у дорогу, а слідом за ним виїхали й ми.
Коли він сідлав у стайні мою шкапу, я розчулився: людина йде за нашим завданням, а в нього коня відібрали. Я кивнув головою на огиря, — мовляв, бери свого коня. Уразові очі зблиснули дитячою радістю.
— Ука, — вигукнув він, — якщо це діло вдасться, я сам знайду тобі такого коня, на якого ти заслуговуєш. А цього я й Худайберди не погодився віддати. Без мене цей кінь з туги помре. І, виїхавши на дорогу, гукнув — Гей, міліціє! Добре діло ти зробив! Повік не забуду твоєї доброти. Ось побачиш, Ураз ще себе покаже!
Він шепнув щось своєму коневі і вмить зник з очей.
Але не так сталося, як гадалося. Жахлива трагедія, що скоїлася під Чадаком, сповнила моє серце таким смутком, що його стало б не на одне, а на сто життів.
Коли Джура, я і ще з десяток міліціонерів прибули в Чадак, то побачили на околиці селища трупи двадцятьох басмачів, посланих у засідку. Серед них був і Ураз.
А сталося все так: одержавши повідомлення Зубова, член Кокандського ревкому Саїдхан Мухтаров сам очолив продзагін. Коли вони наблизились до Чадака, назустріч їм вийшов Ураз і доповів, що двадцятеро джигітів, яких курбаші Худайберди вислав у засідку, готові скласти зброю і перейти на бік червоних, що все це узгоджено з товаришем Зубовим і що ось-ось у Чадак має прибути Джура-міліція, щоб забрати полонених. Після цього Мухтаров наказав усім вийти із засідки і скласти зброю. Я й тепер не можу збагнути, як зумів Ураз умовити двадцятьох басмачів скласти зброю. Мухтаров наказав своїм бійцям зібрати зброю, а басмачів зв'язати. Коли зв'язували Ураза, він, нічого не розуміючи, крикнув:
— Що ти робиш?! Ми ж самі склали зброю!
У відповідь Мухтаров хльоснув Ураза канчуком по обличчю.
І в ту ж мить Ураз упізнав у ньому людину, яку частував у своєму таборі Худайберди. Про все це я дізнався згодом, через кілька років, коли Мухтаров був викритий як ворог і заарештований. А тоді… тоді Мухтаров, прочувши про перехід Ураза на бік Радянської влади, злякався викриття і, особисто очоливши загін, який рушав на Чадак, наказав постріляти басмачів, що здалися в полон, у морелевому саду на околиці селища.
Ми спізнилися на одну годину. Якби приїхали на одну-однісіньку годину раніше, то запобігли б лихові. А так воно скоїлося. І страшенно зашкодило нашій справі. Тепер навіть ті басмачі, що досі вагалися, ставали найлютішими ворогами Радянської влади.
— Я буду скаржитись на тебе! — обурився Джура. — Це злочин! І тебе судитимуть за нього!
— Спробуй, — байдуже відповів Мухтаров. — Тільки нічого з того не вийде. Я вчинив правильно. Вони сподівалися підступом захопити нас і знищити. Подякуйте мені, що я їм перешкодив. А ти взагалі краще сидів би нишком: півжиття прожив за кордоном, а тоді проліз у більшовики. Ходжа недоспілий, — хто тобі повірить?! І, зрештою…
Джура аж трусився від гніву.
— Повертайтеся назад, ви своє діло зробили. — Наказав Мухтаров. — Скажіть товаришу Зубову, що Кокандський ревком оголошує вам подяку за те, що вчасно повідомили нас.
Разом з мешканцями Чадака ми поховали розстріляних і рушили на Алмалик. Та щойно виїхали з кишлаку, Джура сказав:
— Стій, треба Уразового огиря забрати.
Мухтаров не заперечував, мовчки віддав коня.
— Корисною людиною був би для нас Ураз, — мовив замислено Джура по дорозі. — І всі ті, кого він загітував, могли б стати добрими людьми.
До самого Алмалика він більше не вимовив ні слова.
Другого дня, рано-вранці, Джура почав лаштуватися в дорогу. Несподівано прийшов Натан, мовчазний і зажурений.
— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.
— Що там? — спитав Джура.
— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…
У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.
— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.
Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:
— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?
Джура, не зрозумівши, стенув плечима.
— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…
— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.
— То ви мене не заарештуєте?
— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.