Уильям Гибсон – Занулення (страница 15)
На дальньому кінці столу — п'ять передавачів-гарнітур «Телефункен» із мікронавушником і горловим мікрофоном у фабричному індивідуальному пакуванні. На найважливішому етапі операції треба буде тримати зв'язок між ним, Раміресом, Веббер, Саткліффом і Лінчем, хоча радіоперемовини краще звести до мінімуму.
За «Телефункенами» — непідписана картонна коробка з десятком шведських каталітичних грілок для рук у корпусах із неіржавки й по-різдвяному червоних фланелевих чохликах на шнурках.
— Хитрий ти сучий син, — сказав Тернер вголос до коробки, — я би й сам міг додуматися...
Він ліг на гофрований туристичний килимок, постелений просто на підлозі штабу, й накрився курткою замість ковдри. Конрой правду казав про ніч у пустелі, хоча бетон трохи тримав денне тепло. Штанів і черевиків не знімав. Веббер попередила, що одяг і взуття треба витрушувати щоразу, коли вдягаєш. «Тутешніх скорпіонів, — казала, — приваблює піт, будь-яка волога». Перш ніж улягтися, витягнув свого «Сміт-Вессона» з кобури й зручно вклав поруч на килимок. Два ліхтарі на батарейках не вимикав. Заплющив очі.
І провалився в мілке море сну, заборсався серед образів і даних з Мітчеллового досьє, змішаних із власним життям. Ось вони з Мітчеллом у кабіні автобуса влітають крізь скляну стіну в вестибюль готелю у Марракеші. Науковець радісно верещить і підриває два десятки балончиків зі сльозоточивим газом, приліплених зовні по периметру автобуса, а Окі пропонує віскі з горла й жовтуватий перуанський кокаїн на круглому дзеркальці в пластмасовій рамці, яке він востаннє бачив у сумочці Елісон. Здалося, ніби за вікном автобуса він бачить і саму Елісон, яка задихається в газовій хмарі, й він намагається сказати про це Окі, вказати на неї, але всі вікна заліплені голограмами мексиканських святих і листівками з Пресвятою Дівою, і Окі тримає в руках щось гладеньке й кругле, бульку рожевого кришталю, й він придивляється до павука, що причаївся в бульбашці, павука зі ртуті, але Мітчелл регоче, на зубах у нього кров, і він простягає Тернеру сірий біософт на розкритій долоні. Тернер дивиться на біософт із досьє й розуміє, що це мозок — крихітний, сірувато-рожевий, затягнутий прозорою мембраною, тихенько пульсує на Мітчелловій долоні, — а тоді перечіпається за якийсь підводний камінь, і падає за борт сну, в приємну м'яку геть беззоряну ніч.
Розбудила його Веббер — сувора постать у квадратному проході, на плече спадає важка армійська ковдра, що править за двері.
— Вийшли твої три години. Медики вже на ногах, якщо вони тобі треба.
Вона зникла за ковдрою, під підошвами захрускотів гравій.
Хосаківські медики чекали біля фургону операційної. Здавалося, їх телепортували в ці пустельні світанкові сутінки в модно зім'ятому повсякденному вбранні, щойно придбаному в якомусь із велетенських торговельних районів Токіо. Один із них у мексиканській плетеній вовняній кофтині, які Тернер бачив на туристах у Мехіко. Інші двоє ховаються від пустельного холоду в дорогих на вигляд лижних термокуртках. Усі чоловіки нижчі на зріст за кореянку — худорляву, сувору, ніби давня войовниця, з чубком жорсткого червонястого волосся, який робив її схожою на хижого птаха. Конрой попереджав, що японці працюють на компанію, і Тернер одразу зрозумів, про що він: тільки жінка мала власну думку. Трималась, як заведено в його світі, а ще вона поза законом, чорна хірургиня. З Голландцем знайшла б спільну мову.
— Я Тернер, відповідальний за операцію.
— Вам наших прізвищ не треба, — відповіла жінка, а двоє медиків із «Хосаки» механічно вклонилися. Перезирнулися, зиркнули на Тернера, а тоді знов на кореянку.
— Так. Мені немає потреби їх знати.
— Чому нам досі не дали доступу до медкартки пацієнта? — спитала кореянка.
— З міркувань безпеки, — сказав Тернер майже автоматично. Насправді він не бачив причин відмовляти їм у доступі до матеріалів про Мітчелла.
Жінка знизала плечима й відвернулася так, що її обличчя затулив піднятий комір термокуртки.
— Бажаєте оглянути операційну? — спитав медик у мішкуватій кофтині. Обличчя чемне й уважне — ідеальна маска корпоративного службовця.
— Ні. Ми вас викотимо на парковку за двадцять хвилин до його прибуття. Знімемо колеса, поставимо на домкрати. Зливну трубу від'єднаємо. Мені треба, щоби через п'ять хвилин після зміни дислокації ви були в повній готовності.
— Із цим проблеми не буде, — сказав другий медик усміхнено.
— Тепер мені треба, щоби ви розповіли, в чому полягає ваше завдання: що ви з ним зробите і як це може на нього вплинути.
— А ви самі не знаєте? — різко спитала жінка й розвернулася до нього обличчям.
— Я сказав, що мені треба, щоби ви розповіли.
— Ми проведемо експрес-сканування на смертельні імпланти, — сказав медик у кофтині.
— Вибухові заряди в корі й тому подібне?
Заговорив інший медик.
— Нам навряд чи трапиться щось аж таке грубе, але так, ми скануватимемо його на наявність будь-яких пристроїв, які можуть спричинити смерть. Одночасно проведемо повний аналіз крові. Як нам відомо, теперішні роботодавці пацієнта розробляють найновітніші надскладні біохімічні системи. Тому вкрай імовірно, що найбільша небезпека чигатиме саме в цій площині...
— Нинішні роботодавці часто вживлюють найціннішим працівникам підшкірні інсулінові помпи, — втрутився його напарник. — У пацієнта можна розвинути штучну фізіологічну залежність від певних синтетичних ензимів. Якщо підшкірну помпу не перезаряджати з певного періодичністю, відлучення від джерела — тобто від роботодавця — може завдати шкоди.
— Але ми готові й до цього, — додав інший.
— Жоден із вас навіть близько не готовий до того, що ми, підозрюю, там побачимо, — сказала чорна хірургиня голосом, крижаним, мов східний вітер, що саме здійнявся над пустелею. Тернер чув, як високо над ними сичить поіржавілою залізною покрівлею здійнятий вітром пісок.
— Ви, — звернувся він до кореянки. — Ходіть зі мною. — Розвернувся й пішов геть, не озираючись. Можливо, вона не виконає наказу, й тоді він втратить авторитет перед двома іншими, але зараз цей хід видався йому вдалим. Коли відійшов метрів на десять від фургона — спинився. Почув її кроки гравієм.
— Що вам відомо? — спитав він, не озираючись.
— Можливо, не більше, ніж вам. А може, й більше.
— Але, вочевидь, більше, ніж вашим колегам.
— Вони винятково талановиті люди. Але вони... слуги.
— А ви ні.
— Як і ви, найманцю. Мене на цю роботу взяли через досвід у найкращій неліцензованій клініці Тіби й надали чималий обсяг матеріалів для вивчення й підготовки до зустрічі з нашим винятковим пацієнтом. Чорні клініки Тіби — авангард медицини, й навіть у «Хосаці» не підозрюють, що мій авторитет у чорній медицині дозволяє припускати,
— Тоді поясніть мені.
— Не впевнена, чи зможу. — В її голосі чулася несподівана нотка безсилля. — Я казала, що бачила ці речі. Але не казала, що розумію їх. — Вона несподівано підняла руку й торкнулася до шкіри за його завушним софтовим гніздом. — На тлі біочипів ці імпланти приблизно як дерев'яні протези проти міоелектричних кінцівок.
— Але його життю щось загрожує?
— Ох, та ні, — сказала вона й опустила руку. — Не його... — І Тернер почув її кроки до фургона.
Конрой відрядив кур'єра з пакетом софтів, щоби Тернер зміг пілотувати літак, яким доправить Мітчелла до штабу «Хосаки» в Мехіко. Кур'єр виявився жилавим, банькатим і чорним від засмаги дистрофіком, якого Лінч називав Гаррі. Гаррі припедалив дорогою від Тусона на відпісоченому до блиску велосипеді з облисілими позашляховими шинами й кістяно-жовтими шкіряними обмотками на кермі. Лінч перевів його через паркмайданчик. Кур'єр постійно щось мугикав собі під ніс. Його пісня, коли можна так назвати ці звуки, звучала геть чужорідно в таборі, де тиші беззаперечно дотримувалися всі, й нагадувала звуки божевільного радіоприймача, який хаотично перемикався з хвилі на хвилю і дробив попурі зі світової поп-музики останніх двадцяти років несподіваними госпеловими зойками. Велосипед свій Гаррі ніс на попеченому, по-пташиному крихкому плечі.
— Гаррі тобі дещо з Тусона привіз, — сказав Лінч.
— А ви знайомі? — спитав Тернер, дивлячись на нього. — Може, у вас спільні друзі є?
— Це ти про кого?
Тернер витримав його погляд.
— Ти його ім'я знаєш.
— Бо він сказав мені своє сране ім'я, Тернере.
— Моє ім'я Гаррі, — сказав обгорілий. Він скинув велосипед на кущ пустельної трави. Розгублено всміхнувся — показав рідкі покришені зуби. На голому торсі, спітнілому й запилюженому, — низки тонких сталевих ланцюжків із клаптями шкіри, хутра, рогів, жовтуватими гільзами, заполірованими й зношеними мідними монетами без номіналів і крихітним мішечком із м'якої коричневої шкіри.
Тернер оглянув розцяцькований кістлявий торс, простягнув руку, зачепив пальцем кривий уламок якогось хряща на плетеному шнурку:
— А це що в біса таке, Гаррі?
— Єнотів піструн, — сказав Гаррі. — В єнота, бач, кістка з хрящем у піструнчику. Небагато кому про таке відомо.