Уильям Гибсон – Занулення (страница 17)

— У нього не було вибору. Ми все влаштували так, щоби йому здалося, ніби джерело живлення мікрофона дало збій. Довелося піти в чоловічу кімнату. Коли він був сам у кабінці, то казав про вас уголос украй неприємні речі.

Марлі вказала на порожню склянку офіціантові, який саме йшов повз столик.

— У мене досі труднощі з розумінням своєї ролі й цінності в цій справі. З Вірековим баченням.

— Мене не питайте. Тут ви у нас філософ. Я просто виконую накази Сеньйора — наскільки це в моїх силах.

— Може, хочете бренді, Пако? Чи кави?

— Французи, — з гірким докором відповів той, — нічого не знають про каву.

13. Обіруч

— Може, проженіть мені про оту свою штуку ще раз, — попросив Боббі, запихаючись рисом із яйцем, — ви ж ніби казали, що це не релігія.

Бовуар зняв оправу й уважно придивився до завушника, чи той рівний.

— Я не так казав. Я казав, що тобі не треба думати, релігія це чи ні, от і все. Це просто зручна структура. Допомагає обговорювати речі, які відбуваються з нами, бо вдаліших слів, тобто понять, для цього може й не знайтись.

— Але ви так говорите, ніби ті ваші лої якісь...

— Лоа, — виправив його Бовуар і кинув окуляри на стіл. Зітхнув, видобув сигарету з пачки, яку лишив Дві-На-День, і підкурив від олив'яного черепа. — У множині точно так, як і в однині. — Глибоко затягнувся й видихнув дві цівки диму крізь великі дугоподібні ніздрі. — Коли про релігію говориш, то що маєш на увазі?

— Ну, от мамина сестра, наприклад, саєнтологічка, така, дуже консервативна, знаєте? А ще через коридор від нас одна є жінка, то вона католичка. А в матері, — тут він затнувся, і їжа в роті раптом утратила смак, — була звичка вішати в моїй кімнаті всякі голограми — Ісуса там, чи Габбарда, чи ще якогось хріна. От я про щось таке.

— Вуду інакше, — сказав Бовуар. — Про вічність і воскресіння не йдеться. Треба, щоби робилися справи. Розумієш? У нашій системі вірувань багато богів і духів. І всі вони з однієї великої родини — є за ними й гріхи, й чесноти. Ритуальна традиція колективного представництва, розумієш? Вуду вчить нас, що є Бог, звісно, Ґран Метр, але Він величний, надто величний і далекий, щоби перейматися, коли тобі сраку нема чим прикрити чи дівки не люблять. Малий, увімкни мозок, ти ж знаєш, як воно все, це вуличне вірування, воно зародилося в злиденних нетрях мільйон років тому. У вуду все так само, як на вулиці. Коли якийсь мудило під пилом сестру твою порізав, ти ж не підеш до якудзи пікет під воротами влаштовувати? Отож. А підеш до того, хто все зробить. Так?

Боббі задумано жував і кивав. Черговий дерм і два келихи червоного вина дуже полегшили життя, а ще той другий, здоровило, забрав Двох-На-День прогулятися серед дерев і флуоресцентних ламп, і Боббі лишився з Бовуаром. А тоді Джекі прийшла вся така радісна, та ще й принесла велику миску цієї штуки з рису і яєць, дуже навіть смачної, а коли ставила перед ним миску на стіл, притислася до його плеча цицькою.

— Отже, — продовжив Бовуар, — нам важливо, щоби справи робилися. Нас цікавлять системи, словом. І тебе теж, бо інакше ти не був би ковбоєм і не мав би поганяла, правда? — Він кинув недопалок у замацаний напівпорожній келих із червоним вином. — Схоже, Дві-На-День планував гарненько загуляти, якраз коли на нього це гівно звалилося.

— А яке це гівно? — спитав Боббі, витираючи рота долонею.

— Твоє, — відповів Бовуар і нахмурився. — Хоча твоєї вини в цьому всьому нема. Хай як би Дві-На-День не старався все на тебе повісити.

— А він старається? Бо щось він дуже напружений. І матюкається часто.

— Саме так. Усе правильно кажеш. Напружений. Я би навіть сказав, наляканий до всирачки.

— А чого?

— Бач як, коли йдеться про Двох-На-День, то в усього є друге дно. Ну, тобто так, він робить ті штуки, якими перед тобою вимахувався, — перепродає чи дає поганяти нові програмки білосніжкам, пардон за вислів, — Бовуар вишкірився, — баррітаунським, але цілить він деінде, себто предмет його амбіцій лежить у іншій площині, так би мовити. — Бовуар підчепив пальцями лежалу канапку, підозріливо роздивився її й жбурнув через стіл подалі в дерева. — Основний зиск має з того, що працює помагайчиком у двох дуже непростих агломератських унґанів.

Боббі автоматично кивнув.

— У чувачків, які на два боки працюють.

— Не шарю, про кого ви.

— Я про фахових служителів культу, коли так зрозуміліше. Чи краще так: уяви двох крутих ковбоїв — жокеїв-консольників серед іншого, — які за гроші дбають, щоби в людей гладко йшли справи. Про таких кажуть «на два боки працюють», бо вони справді працюють на два боки. Чорний і білий, січеш?

Боббі ковтнув і похитав головою.

— Заклиначі, — сказав Бовуар. — Хрін із ним. Коротше, все, що тобі треба знати, — це неприємні дядьки з великими грішми. І Дві-На-День у них старший подавайло. Буває, знаходить те, що їх зацікавить, качає для них, потім може обміняти на якусь послугу. А коли послуг набереться з десяток, то й вони можуть для нього щось викачати. Така от несиметрична ситуація, січеш? І от, приміром, трапляється їм те, що їх трохи лякає. Ці типчики часто схильні до консерватизму, розумієш? Ні? Ну, ще навчишся.

Боббі кивнув.

— Те, що в нього беруть поганяти хлопці типу тебе, уваги не варте. Тобто воно працюватиме, але когось серйозного навряд зацікавить. Ти ж багато ковбойських кіношоу бачив, так? Так от, те, що для таких історій вигадують, і близько не така страшна хрінь, як те, що перепродають по-справжньому серйозні ділки. Особливо коли йдеться про криголами. Важкі криголами непросто штовхати навіть великим пацанам. Знаєш чого? Бо крига, справжня тверда крига, тобто стіни навколо всіх більш-менш великих баз даних у матриці, — це завжди продукт штучних, у сенсі, штучних інтелектів. Усе інше надто повільне, щоби ткати хорошу кригу, підтримувати її, змінювати і вдосконалювати. Тому, коли на чорний ринок виходить справді потужний криголам, треба зважати на кілька хитрих невідомих. По-перше, звідки взявся цей продукт? У дев'яти випадках із десяти це продукт штучного, а штучних увесь час сканують, переважно тьюрингівські чувачки, щоби завадити їм аж надто порозумнішати. Тож може так статися, що на тебе тьюрингівська машина вийде, бо якийсь штучний вирішив наростити обіг приватних коштів. Буває ж у штучних громадянство, правда? А ще треба добре подумати, чи криголам раптом не військовий, бо це реально стрьомно, або, скажімо, чи не породило його бюро з промислового шпигунства при якомусь дзайбацу — тобі такого добра теж не треба. Врубаєшся, Боббі?

Боббі кивав. Хлопець ніби все життя тільки й чекав на Бовуара, котрий нарешті пояснив би будову світу, про існування якого він лише здогадувався.

— Ну але все-таки робочий криголам коштує страшних грошей, реально, боку бабла. І от, скажімо, ти в нас ковбой при баблі, хтось тобі приносить таку штуку, то не відмовлятися ж? Тому ти купуєш. Тихенько купуєш, ані пари з вуст, але сам не запускаєш, о ні. А що робиш? Несеш до свого технаря, той так обгортку міняє, щоби не дуже в око впадало. Ніби простенька штучка отакого формату, — Бовуар постукав пальцем по стосу картриджів на столі, — і віддаєш підручному своєму, який тобі завинив послугу, а такий завжди знайдеться.

— Ану сек, — сказав Боббі. — Щось мені не подобається, куди...

— І добре. Стаєш кмітливим — чи принаймні кмітливішим. Бо саме так вони і вчинили. Принесли сюди твоєму другу-технарю, містерові Дві-На-День, пояснили, в чому проблемка. «Ти ж у нас ас, — сказали, — то перевір для нас оцю срань, прожени тести, бо ми хріна лисого це робитимем самі. Ти впораєшся, малий». І коли йти далі таким манером, то що зробить із такою штучкою Дві-На-День? Сам запустить? Нема дурних. Тому він учинить так само, як із ним чинили великі пацани, от тільки свого пацанчика навіть не попередить. Що далі? Вибере базоньку десь посеред материка, де просто кишить програмками для ухиляння від податків і відмивальної бухгалтерії, яку хтось веде для борделю в Канзас-Сіті, але ж усі, хто не перший день на світі живе, розуміють, що така гнида під десятьма шарами криги ховатиметься, і не простої, а чорної, з реально смертельною віддачею. Ані в Агломератах, ані десь іще нема ковбоїв, які в таку сраку полізуть, бо з таких баз на всі боки голки стирчать, а всередині нема нічого такого, що можна було би продати комусь, крім митарів, а їм уже точно власники підмазали як треба...

— Так, — озвався Боббі, — ану поясніть дещо.

— Я тобі, сніжок, і пояснюю зрозуміліше нема куди! Він вибрав ту базу, пройшовся по списках своїх хотдожників, амбітних шмаркачів баррітаунських, та ще й таких вілсонів, що пустили би програму, яку в житті вперше бачать, на базу, котру їм хитросракий дружок типу Двох-На-День показав і сказав, що це діло як два пальці об асфальт. І кого він вибрав? Когось новенького в ділі, неляканого, того, хто навіть не знає, де він живе, навіть куди дзвонити не знає, і каже — ось тобі, друже мій, штука, неси додому, запускай і бери за це гроші. Коли щось там вирубаєш — візьми собі, я потім для тебе штовхну! — На цих словах Бовуар вирячився на Боббі, й на обличчі його не було усмішки. — Нікого не нагадує? Чи, може, ти в нас із невдахами не тусуєш?

— То ви кажете, він знав, що мене вб'є, коли ту штуку на базу спущу?