Уильям Гибсон – Занулення (страница 16)

— Ти мого приятеля Лінча колись уже бачив, Гаррі?

Гаррі кліпнув.

— Він знав паролі. Знав, до кого йти в надзвичайних випадках. Знав, хто керівник. Сказав мені своє ім'я сам. Я тобі тут потрібен, чи можна піти робити свою роботу?

— Іди.

Коли Лінч відійшов на безпечну відстань, Гаррі заходився длубатись у вузлах ремінців на шкіряному мішечку.

— Не треба на нього бикувати, — промовив Гаррі, — він таки молодець. Я його й не помічав, доки він голкострілом мені в потилицю не тицьнув. — На цих словах розв'язав мішечок і обережно запустив усередину пальці.

— Скажи Конрою, що я його крота придушив.

— Перепрошую, кого придушив? — Гаррі витягнув із мішечка складений жовтий блокнотний аркушик із якимось вмістом і передав його Тернеру.

— Лінча. Він Конроїв кріт у команді. Скажи йому.

Тернер розгорнув аркуш і знайшов усередині грубий військовий мікрософт. На аркуші був напис синім чорнилом: «ПОКАЖИ КЛАС, МУДИЛО. ДО ЗУСТРІЧІ В МЕХІКО».

— І треба, щоби я це передав?

— Передай.

— Як скажете.

— Та ти ж, бляха, й сам це знаєш, — сказав Тернер, зім'яв папірець і запхав його Гаррі під ліву пахву.

Гаррі безтурботно й щасливо усміхнувся, і здійнята хвилею тямущість знову осіла, легко, мов якийсь підводний звір, і пірнула в гладке море сонячної байдужості. Тернер подивився йому в очі, в миготливі опалово-жовті зіниці, й побачив там тільки сонце й побиту трасу. Безпала рука піднялась і машинально почухала тижневу щетину.

— Їдь, — сказав Тернер.

Гаррі розвернувся, підняв свій велосипед із чагарів, засопів, сперся на нього й почав пробиратись назад руїнами парковки. Його порвані камуфляжні шорти тріпотіли, а колекція ланцюгів легенько дзвеніла.

З пагорба на двадцятиметровій віддалі свиснув Саткліфф і підняв моток мірної помаранчевої стрічки. Пора розмінувати Мітчеллові посадкову смугу. Працювати починали швидко, поки сонце ще низько, але все одно буде спекотно.

— Отже, — сказала Веббер, — він прилетить.

Вона виплюнула на жовтий кактус згусток коричневого соку. За щокою тримала копенгагенський снаф.

— Шариш, — сказав Тернер. Обоє сиділи на світло-жовтому сланці. Дивились, як Лінч і Нейтан прибирають смугу, яку вони з Саткліффом виклали помаранчевою стрічкою. Стрічка відокремлювала прямокутник чотири на двадцять метрів. Лінч приніс до стрічки відрізок іржавої двотаврової балки й кинув на бетон, наполохавши в чагарях якихось дрібних тваринок.

— Якщо захочуть, побачать стрічку, — кинула Веббер, витираючи губи тильним боком долоні. — Та й заголовки твого ранкового факсу прочитають, якщо захочуть.

— Знаю, — сказав Тернер, — але якщо вони досі не знають, що ми тут, не думаю, що вже й дізнаються. З шосе цього не видно. Він поправив чорну нейлонову кепку, яку дав Рамірес, і натяг довгий козирок аж до самих окулярів. — Ми просто собі тягаємо болванки, які можуть віддавити ногу. З орбіти зовсім непримітно.

— Згодна, — кивнула Веббер. Зморшкувате обличчя в окулярах променилось байдужістю. Зі свого місця він відчував різкий тваринний запах її поту.

— Що ти в біса робиш, Веббер, у вільний від оцього всього час?

— Гадаю, значно більше, ніж ти, бляха-муха. Розводжу собак, скажімо. — Вона дістала з чобота ніж і почала правити об підошву, швидко перевертаючи за кожним разом, ніби мексиканський цирульник, який гострить лезо своєї бритви. — А ще рибалю. Форель ловлю.

— У тебе хтось є в Нью-Мексико?

— Точно більше, ніж у тебе, — сказала вона байдуже. — Мені здається, такі, як ви з Саткліффом, узагалі не мають дому. Ти ж тут і живеш, Тернере? На місці операції, аж доки не прилетить твій підопічний. Так?

Вона провела лезом по подушечці пальця і сховала ніж у піхви.

— Але в тебе хтось є? Є чоловік, до якого повернешся?

— Узагалі-то не чоловік, а жінка. Ти щось знаєш про розведення собак?

— Ні.

— Я так і думала. — Вона примружилась і глянула йому в очі. — У нас і дитина є. Своя. Вона виносила.

— Сплайсинг ДНК?

Веббер кивнула.

— Це дорого.

— І не кажи. Якби не треба було віддавати гроші, мене б тут не було. Але вона красива.

— Твоя жінка?

— Наша дитина.

12. «Кафе Блан»

Довкілля ніби перебудовувалося, підлаштовуючись під неї та її маршрут містом, коли вона йшла від Лувру. Той офіціант, мабуть, просто орган, кінцівка, чутливий зондик чи антенула. А ціле — більше, значно більше. Як вона могла собі уявити, що можна жити й пересуватися в надприродному полі Вірекового багатства, не зазнаючи спотворень і викривлень? Вірек узяв до себе її, вбогу, й запустив обертатися на своїй орбіті — і під тиском усюдисущих невидимих гравітаційних поштовхів його грошей вона змінилася. Все ясно, думала собі, ясно: вона повсякчас ворушиться навколо мене, уважна й незрима, велична й тонко налаштована, — наглядова махіна гера Вірека.

За якийсь час вона усвідомила, що стоїть на бруківці біля літнього майданчика «Кафе Блан». Яка різниця де, можна й тут. Ще місяць тому Марлі б оминула цю кав'ярню — забагато вечорів вони тут із Аленом просиділи. Тепер, почуваючись вільною, вирішила розпочати процес віднайдення свого Парижа з вибору столика. Сісти вирішила ближче до бічної огорожі тераси. Замовила в офіціанта коньяк і затремтіла, спостерігаючи за рухом на паризьких вулицях, невпинним потоком сталі й скла: навколо неї за іншими столиками якісь чужі люди їли й усміхалися, пили й сперечалися, гірко прощалися й клялися у вічній вірності всьому, що відчували того вечора.

Але я теж частина цього руху, подумала Марлі й усміхнулася. Щось усередині ніби прокидалося від довгого заціпенілого сну, враз витягнуте на світло в ту мить, коли вона остаточно розплющила очі й усвідомила глибину Аленової зіпсутості й своє відчайдушне прагнення далі його любити. Але прагнення тануло — навіть тепер, коли вона тут сиділа. Невибагливість і банальність його брехні якимось чином спромоглися розбити кайдани її депресії. Логіки вона в цьому не бачила жодної, бо десь глибоко всередині завжди, ще до історії з Ґнассом, добре розуміла, чим саме Ален заробляє на життя, але на любов до нього це ніяк не впливало. Втім, завдяки новому відчуттю свободи вона готова знехтувати логікою. Досить того, що вона тут, жива, сидить за столиком у «Блан» і уявляє роботу хитрої машинерії, котру, виявляється, вже запустив Вірек.

Яка іронія, подумала вона, побачивши, як молодий офіціант із «Кур Наполеон» піднявся на терасу. На ньому були ті самі робочі темні брюки, але замість фартуха з'явилася синя штормівка. Темне волосся накриває чоло м'яким крилом. Він підійшов — усміхнений, упевнений, — ніби знав точно, що вона не втече. Щось усередині дуже просило рвонути навтьоки, але вона знала, що не бігтиме. Яка іронія, повторила подумки, насолоджуюся відкриттям, що я не якась особлива губка для нещасть, а просто ще одна смертна тварина в кам'яному лабіринті цього міста, — і водночас дізнаюся, що саме я тепер у центрі уваги величезної машини, підживлюваної чиїмось таємничим бажанням.

— Мене звати Пако, — сказав юнак і підтягнув до її столика фарбований набіло залізний стілець.

— Ви той малий, той хлопчик із парку...

— Колись давно був ним, так, — сказав він і сів. — Сеньйор зберіг образ мого дитинства.

— Я саме думала про вашого Сеньйора. — Марлі дивилася не на співрозмовника, а на потік авто, охолоджувала погляд у річці вуличного руху, у відтінках полівуглецю й фарбованої сталі. — Такі, як Вірек, не можуть позбутися багатства, втратити його через невдалу інвестицію. Його гроші живуть власним життям. Можливо, наділені власною волею. Приблизно так він сказав, коли ми бачилися.

— А ви філософиня.

— Я знаряддя, Пако. Я наднова насадка на дуже давньому пристрої в руках сивого старця, який хоче кудись проникнути, але досі зазнавав невдачі. Той, хто найняв вас, просто запустив руку в скриню з тисячею інструментів і чомусь вибрав мене.

— Та ви ще й поетеса!

Вона засміялася, відвела очі від вулиці. Він приязно шкірився, і його губи були мов поґратовані слідами глибоких вертикальних зморшок.

— Ідучи сюди, я уявляла механізм, машину, таку велетенську, що годі побачити її всю. Машину, що огортає мене, передбачає кожен мій крок.

— То ви ще й еготистка?

— Хіба?

— Може, й ні. Звичайно, за вами спостерігають. Ми наглядаємо за вами, й добре, що робимо це. За другом вашим із ресторану ми також наглядаємо. На жаль, ми не змогли з'ясувати, де він дістав голограму, яку показав вам. Дуже ймовірно, що вона в нього вже була, коли він телефонував на номер вашої подруги. Хтось вийшов на нього, розумієте? Хтось звів його з вами. Чи не здається вам, що все це вкрай цікаво? Не дражнить вашого внутрішнього філософа?

— Мабуть, таки дражнить. Я послухалася вашої поради й погодилася на ціну, яку він назвав.

— Тоді він подвоїть її, — всміхнувся Пако.

— Але мені не треба через це перейматися, як ви вже казали. Він погодився завтра вийти зі мною на зв'язок. Ви, певно, зможете організувати передачу грошей. Він наполіг на готівці.

— Готівка, — Пако закотив очі, — як авантюрно! Але так, я зможу. І всі дані у мене є. Ми стежили за розмовою. Це нескладно було, бо він мав ласку її транслювати, на ньому був мікрофон. Дуже кортіло дізнатися, для кого він вів передачу, але він навряд чи й сам це знає.

— Це було так дивно, коли він зірвався посеред розмови ще до того, як озвучив вимоги. Нетипово для нього. — Вона насупилася. — Він собі завжди приписував уміння витримувати драматизм моменту...