Уильям Гибсон – Занулення (страница 14)

На заваленому маленькому столику не було місця для її сумочки, тож вона тримала її на колінах і раптом відчула, як упивається нігтями в товсту м'яку шкіру.

— Ніколи б мене не скривдив... — Це промовив її голос, розгублений і здивований, голос малої дитини, і враз вона почулася вільною — від потреб, від бажань, від страху, — і відчувала тепер до симпатичного обличчя через столик тільки чисту відразу, і мовчки сиділа, й невідривно дивилася на нього, на цю чужу людину, з якою рік ділила ліжко в тісній коморі крихітної галереї на вулиці Моконсей. Офіціант поставив на столик перед нею склянку «Віші».

Мабуть, Ален витлумачив її мовчання як ознаку прийняття, а цілковиту безвиразність обличчя — як готовність слухати.

— Але дечого ти не розумієш, — і тут вона пригадала, що це його улюблений вступ, — такі, як Ґнасс, у певному сенсі існують для підтримки мистецтва. Для підтримки нас із тобою, Марлі. — Тоді він усміхнувся так, ніби посміювався над самим собою, але самовпевнено, по-змовницьки, і їй зробилося моторошно. — Правда, мені, мабуть, треба було передбачити, що йому може вистачити клепки найняти свого корнеллознавця, хоча можу тебе запевнити, мій корнеллознавець був набагато ерудованішим за того, другого...

Як утекти звідси просто зараз? Підведись, казала вона собі, розвернися. Спокійно піди до виходу. Переступи поріг і вийди. У холодне сяйво Наполеонового двору; на полірований мармур Шан Фльорі — вулиці, яку проклали в чотирнадцятому столітті і, подейкують, цілком відвели під проституцію. Та що завгодно, куди завгодно, просто піди, піди геть просто зараз і опинись подалі, подалі від нього, йди наосліп, загубись у туристичному Парижі, ніби в свій перший візит сюди.

— Але тепер, — казав далі він, — як ти могла помітити, все склалося якнайкраще. Так часто буває, правда ж? — Знову всміхнувся, але цього разу по-хлоп'ячому, трохи сумно і, що найстрашніше, більш довірливо. — Ми втратили галерею, але ти знайшла роботу, Марлі. В тебе є завдання, вкрай цікаве, а в мене зв'язки, якими ти могла би скористатися, Марлі. Я знаю, з ким тобі треба зустрітися, щоби знайти твого художника.

— Мого художника? — Аби приховати розгубленість, вона відпила води.

Ален розкрив пошрамований портфель і витягнув щось пласке — голографічну пластину. Марлі взяла її — вдячно, бо тепер було чим зайняти руки — і побачила знімок коробки, яку Вірек показав їй у барселонському конструкті.

Коробку хтось тримав. Руки чоловічі, не Аленові, на одній перстень із печаткою з темного металу. Тла не розібрати. Тільки коробка й руки.

— Алене, звідки це в тебе? — Вона підвела погляд і зустрілася з карими очима, що жахно світилися радістю маленького переможця.

— Щоби дістати відповідь на це запитання, декому доведеться заплатити кругленьку суму. — Він розчавив недопалок і підвівся. — Я на хвилинку, даруй. — І пішов у бік убиральні. Коли він зник за чорними колонами й дзеркальними стінами, вона впустила голограму на столик, нахилилась і відкинула кришку його портфеля. Нічого — тільки синій джгут і тютюнові крихти.

— Можу запропонувати вам іще щось? Води?

Це був офіціант, який тепер стояв поряд.

Вона підвела очі і з подивом усвідомила, що десь його вже бачила. Худорляве темне обличчя...

— У нього мікрофон із передавачем, — сказав офіціант. — А ще він озброєний. Я був портьє у вашому брюссельському готелі. Дайте йому, чого хоче. Пам'ятайте, для вас гроші нічого не важать. — Він забрав її склянку й обережно поставив на тацю. — А його вони, ймовірно, знищать.

Ален повернувся усміхнений.

— А тепер, люба, — сказав і потягнувся по сигарети, — перейдемо до справи.

Марлі всміхнулася у відповідь і кивнула.

11. На місці

Нарешті дозволив собі поспати три години — в бункері без вікон, де передовий загін обладнав командний пункт. Перед тим зустрівся з рештою команди, яка працюватиме звідси. Із Раміресом — відстороненим, зверхнім, нервовим консольником, зацикленим на своїй роботі, від якої тут залежали всі, включно з Джейлін Слайд, яка лишилася на буровій у морі. Він мав моніторити кіберпростір навколо закутих у потужну кригу банків даних «Маас Біолабс» і попередити всіх, якщо мааси щось пронюхають в останню мить. Ще він відповідав за передачу медичних даних із нейрохірургії до бурової — непросту процедуру, якщо світитися перед маасами не хочеться. Команда проклала лінію до таксофонної будки на шосе посеред пустелі. За будкою починалася територія, де за безпеку Раміреса й Джейлін уже не відповідав ніхто, крім них самих, тож якщо попаляться — мааси зможуть відстежити їх до таксофона й визначити ділянку, де перебуває команда. Познайомився з Нейтаном — технарем, який мав доглядати за обладнанням у бункері. Коли щось зазбоїть чи полетить, є надія, що він устигне полагодити. Нейтан — представник того ж виду, що Окі й тисячі інших, із якими Тернера зводила робота, технар-найманець, який любить заробляти свою надбавку за ризик і вміє тримати язика за зубами. Решта — Комптон, Тедді, Коста й Девіс — просто дорогі бойовики, наймані солдати, їм тільки подавай таку роботу, як ця. Щоби полегшити їм життя, Тернер украй прискіпливо допитав Саткліффа про план відходу, а тоді пояснив, звідки прийдуть вертольоти, в якому порядку відходити, як і коли кому з них заплатять.

Потім попросив лишити його в бункері самого й наказав Веббер підняти його за три години.

Тут планували зробити трансформаторну або насосну станцію. Зі стін стирчали обрубки поліетиленових труб чи то для прокладання кабелів, чи для каналізації, але зі стану приміщення ясно, що їх так нікуди й не під'єднали. Глуха залізобетонна стеля не давала підвестися на повний зріст. Пахло сухим пилом — навіть трохи приємно. Хтось із загону попідмітав тут, перш ніж занесли столи й обладнання, та подеколи на підлозі траплялись клапті газетного паперу, що розсипалися на порох від найменшого доторку. Тернеру вдалось розгледіти літери й часом навіть слова.

Металеві розкладні столи вишикувалися в кутку попід стінами, на кожному купа якогось дуже хитромудрого обладнання для зв'язку. Мабуть, найкраще з того, що могла надати «Хосака».

Він не розгинаючись пройшовся вздовж столів, легко провів по них рукою, торкнувся кожної консолі, кожної чорної скриньки. На одному стояв помітно модифікований військовий трансивер із односмуговою модуляцією для передачі дези — пакетів фіктивних даних, шифрованих і замаскованих криптографами «Хосаки», аби на позір мали сенс. Трансивер допоможе їм усім тримати зв'язок, якщо Джейлін із Раміресом налажають: самі по собі дезінформаційні пакети не містять нічого цінного, але послідовність їхньої передачі нестиме певне просте повідомлення. Послідовність В/С/А повідомить «Хосаку» про прибуття Мітчелла, F/D означатиме, що його забрано з місця зустрічі, a F/G — що він загинув і операцію треба згортати. Тернер нервово побарабанив по корпусу трансивера й нахмурився. Не подобається йому, як Саткліфф тут усе обладнав. Якщо операцію провалять, вони навряд чи зможуть відійти звідси, точно наслідять, та й Веббер його тихенько попередила, що їй наказано в разі чого дистанційно підірвати хірургічний модуль із ручного протитанкового гранатомета. Казала, вони в курсі. Казала, зуб дає, що їм за це теж платять. Усі інші мусять покластися на вертольоти, які вилетять звідкись з-під Тусона. Тернер вважав, що мааси запросто зріжуть їх на підльоті. Коли сказав про це Саткліффу, австралієць тільки знизав плечима:

— За інших умов я би все інакше спланував, друже. Але ж нікого з нас заздалегідь не попереджали, правда?

Поряд із трансивером — надновий біомонітор «Соні», під'єднаний безпосередньо до модуля операційної. У нього теж завантажили медичні дані з біософтового досьє Мітчелла. Коли буде треба, медики матимуть доступ до історії пацієнта, а всі їхні маніпуляції з його імплантами передаватимуться сюди, шифруватимуться, Рамірес їх закрижить і передасть Джейлін, яка прикриватиме його в матриці з бурової. Якщо все буде гаразд, медичні дані чекатимуть на явці «Хосаки» в Мехіко, куди Тернер забере Мітчелла літаком. Нічого подібного до цього «Соні» Тернер іще не бачив, але в Голландця, мабуть, було щось таке в сінгапурській клініці. Він мимохіть підніс руку до голих грудей і провів пальцем там, де вже не було рубця.

На другому столі — жокейське приладдя. Дека — близнючка тієї, що він уже бачив на буровій, прототип від «Маас-Неотек». Зовні від звичайної мало відрізняється, але Конрой казав, ніби там стоять нові біочипи. На кришці консолі — рожевий шмат пластичної вибухівки завбільшки з кулак. Хтось — мабуть, Рамірес — вичавив на ній пальцем вічка й кривульку дурнуватої усмішки. Від вибухівки тягнуться два дроти, блакитний і жовтий. Вони зникають у порожній трубі, що стирчить зі стіни за консоллю. Ще один наказ для Веббер на випадок якщо їх викриють. Тернер дивився на дроти й хмурився: такий великий шмат для такого тісного приміщення. Коли здетонує, в цьому бетонному бункері гарантовано загинуть усі.

Плечі болять, потилиця впирається в бетонну стелю. Тернер продовжив огляд. Решту столу займають різні периферійні пристрої й низка чорних скриньок, виставлених кимось вочевидь зацикленим на порядку. Відстань, мабуть, чітко вивірена, вирівняні ідеально. Рамірес сам їх виставляв — і точно помітить, якщо Тернер торкнеться якоїсь із них і посуне бодай на дрібку. Така невротична в'їдливість уже траплялася йому в рядах консольників, тому про фахові якості Раміреса нічого нового не казала. Йому траплялися жокеї, які йшли від супротивного, навмисне захаращували робочі місця, заплутували кабелі й дроти так, ніби смертельно боялись порядку, й заліплювали корпуси консолей наклейками з черепами й гральними кубиками. Мабуть, нема як дізнатися наперед. Або Рамірес виявиться класним жокеєм, або всі вони скоро загинуть.