Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 6)

— А твій дружок Бічем, здається, цього разу таки нарвався.

— Так, — відповів він. — З нього таки зроблять чорномазого, бодай раз у житті.

— Чарльзе! — скрикнула його мати, а він швидко їв, їв чимало, з напханим ротом швидко і досить велемовно розповідаючи про бейсбол і чекаючи, що от-от зголодніє, будь-якої хвилини, будь-якої секунди, коли раптом збагнув, що й куснути востаннє не може, бо повний по вінця, і все ще дожовував, ковтаючи, підводячись:

— Я йду в кіно, — сказав він.

— Ти ще не доїв, — заперечила мати; потім вона сказала: — До показу ще майже година. — але далі звернулася не лише до його батька і дядька, але й до Господа Бога, до всіх часів Господа Бога нашого, літа тисяча дев’ятсот тридцятого, і сорокового, і п’ятдесятого[9]: — Я не хочу, аби він виходив до міста цього вечора. Я не хочу… — а тоді — волання, затерті панічні заклики-звертання, страх перед уявними почварами — почуттями, з якими жінкам — принаймні матерям — на роду написано жити: — Чарлі… — доки його дядько, згорнувши серветку, теж не підвівся та не сказав:

— Тоді ось тобі шанс відлучити його від грудей. Я хочу, щоб він дещо для мене виконав, — і пішов; уже назовні, у галереї, у прохолодній темряві за якийсь час його дядько мовив: — Ну ж бо, йди.

— А ви що, не йдете? — спитав він. А далі спитав: — Але чому? Чому?

— Хіба це важливо? — відповів дядько, а потім повторив те, що він уже чув, минаючи перукарню дві години тому: — Не пора. Ні для Лукаса не пора, ні для когось іще з його кольором шкіри. — Але він уже не раз над цим міркував, ще до дядькових слів, але навіть не тоді, коли минав перукарню дві години тому, а, значить, іще раніше, думаючи й над іншим: «А й справді, не у тім річ, чому він поламав собі життя, зіткнувшись з чимось, що було несила терпіти, доки не вистрелив білому в спину, — а чому з усіх білих, яких безліч, він конче мусив обрати Ґаврі, та й місць мав досхочу, а стрельнув саме на Четвертій дільниці?»

— Йди собі. Але не спізнюйся. Адже всім треба бути добрими навіть до своїх батьків — зараз і потім.

І, звісно, хай навіть одне авто, яке він знає, та й усі машини, відомі йому — мабуть, усі вони повернулися до перукарень і до більярдної, тож, мабуть, Лукас досі спокійно собі прикутий до спинки ліжка, а констебль досі знай собі сидить над ним (певно, у кріслі-гойдалці) з рушницею напохваті і, мабуть, констеблева дружина готує вечерю, а в Лукаса добрячий апетит, навіть вовчий, бо ж він ріски в роті не мав, і все змолов, і не тому, що йому не доведеться за це платити, бо не стріляєте ж ви в кожного, хто трапиться, сім днів на тиждень. Йому здалося більш-менш правдивим те, що шериф озвався, і надійшло повідомлення, що він повернеться до міста пізно ввечері і планує забрати Лукаса рано-вранці, і йому доведеться щось робити, аби згаяти час, доки не скінчиться фільм — отже, чом би не піти туди; і він перетнув Майдан до будівлі суду, де у дворику сів на лавці, у темній самотній порожнечі, серед хаотичних тіней метушливого весняного листя, яке тремтіло й без вітру на тлі зоряного задушливого неба, де йому було видно освітлену маркізу[10] на вході до кіно; так, може, шериф мав рацію; він, як виявилося, спромігся досить непогано порозумітися з цими Ґаврі, й Інґремами, і Воркіттами, і МакКаллумами, щоб переконати їх голосувати за нього кожні вісім років — тож він міг приблизно знати, як вони чинитимуть зараз; або, може, мали рацію люди у перукарні, і Інґреми, Ґаврі та Воркітти зволікають не лише тому, що чекають, доки завтра поховають Вінсона, але й просто тому, що лишилися три години до неділі, і вони не хочуть квапитися, аби покінчити з усім до півночі, обтяжуючись клопотом та погрішивши проти заповіді про день суботній[11]. Ось уже й перші глядачі в натовпі текли, текли з-під навісу, мружачись від світла, і навіть трішечки шарудячи, секунду чи хвилину-дві, хитаючись у пошуках опори, доки не ставали на тверду землю і зникали уривки ілюзії, несправжнього, целулоїдного світу, омріяного та необачного сну, — щоб іти додому, адже повертатися доведеться: мати ж знає завдяки простому інстинкту, коли скінчиться фільм, — так само, як відчуває, коли скінчиться гра у бейсбол, і хоча вона ніколи не простить йому, що він уміє сам застібати собі ґудзики та мити за вухами, — принаймні, вона це приймає, і їй на думку не спаде майнути сюди за ним, аби привести додому, — вона просто попросить батька, тож краще вже повертатися, доки вулиця безлюдна. Він дійшов до рогу двору, коли назустріч йому трапився дядько з непокритою головою, що палив одну зі своїх маїсових люльок.

— Слухай, — сказав дядько. — Я говорив із Гемптоном з Педдлерс-Філд, зі Старого Міста: він уже зателефонував сквайру Фрейзеру, і той поїхав до будинку Скіпвортів і бачив, що Лукаса прикували до спинки ліжка; усе гаразд, усе там тихо буде вночі, а завтра вранці Гемптон замкне Лукаса до буцегарні…

— Я знаю, — сказав він. — Вони його не лінчуватимуть до півночі, і потім теж, і завтра, доки не поховають Вінсона, і неділя не мине. — І вже йдучи: — Про мене, усе гаразд. Лукасу не треба намагатися не бути чорномазим, ось що думаю.

Він-бо вільний: у ліжку, у прохолодній знайомій кімнаті, у звичній темряві; він знав, що робитиме, але він забув сказати Алеку Сендеру дати ще корму Здорованю, але завтра вранці вже точно це зробить, бо цієї ночі засне — є у нього спосіб заснути, у десять тисяч разів швидший, ніж лічити овець; насправді він збирався лягати так швидко, що й десяти не встигне налічити. З люттю, майже нестерпним терзанням і муками обурення: убити білого, застреливши у спину, але обрати зо всіх білих чоловіків саме цього: наймолодший у родині, де шестеро братів, один з яких уже відсидів рік у федеральній в’язниці як дезертир за збройний опір, та й ще відбуває термін у тюрмі-фермі за те, що гнав віскі, і у них сила-силенна кузенів та іншої рідні, які захапали шмат округу, і стільки їх, що, мабуть, не скажуть і наші бабусі, й тітоньки-перестарки нізащо не підрахують — це кодло баламутів, фермерів, мисливців на лисиць, лісоторгівців… Коли когось із них навіть і схочеш убити, то не вб’єш, бо все це обернеться проти тебе, та ще й вони перемішались і породичалися з іншими баламутами і мисливцями на лисиць, і тими, хто жене віскі, навіть не як простий клан чи плем’я, а як біологічний різновид, раса, яка отаборилася у своїй фортеці на пагорбі проти всього округу і проти федерального уряду. Вони не просто заселили та спаплюжили цю місцину, але й розрослися по всьому світу далі: по всьому краю, порослому самотніми сосновими лісами та обліпленому розваленими фермами-хижками, похиленими набік, а ще — лісопильнями та збіговиськами для контрабандного віскі, куди міські правоохоронці й носа не потикали, якщо потреби не було, а чужинці-білі трималися ближче до траси, як темрява спаде, а негри взагалі ніколи не визирали — де, як сказав тамтешній дотепник-самоук, є один чужий, що може безкарно зайти, — це Господь Бог, та й то лише вдень по неділях — синонім сваволі та насильства, ідея з фізично відчутним кордоном, як карантин проти чуми, тож лише вона з усіх була неповторною, єдиною на весь округ, відомою за своїми координатами — Четверта дільниця. У середині двадцятих років всі знали, де є Цицерон в Іллінойсі і хто там живе, і чим живе, і що поробляє, — це знали навіть ті, кому невтямки було, де Це — Чикаго, що це і в якому штаті. От начебто цього не досить, і він такий час обрав, коли єдиний з-поміж усіх білих чи чорних — Едмондс — на весь округ Йокнапатофа, або на всю Міссісіпі, або на всю Америку, або, до речі, на цілий світ, — єдиний, хто міг застосувати бодай якусь силу чи мати бодай якусь можливість (і тут він не втримався від сміху, хоча вже засинав, згадавши, як він спочатку був подумав: от якби Едмондс був удома, — начебто це щось важило, та це ніяк не вплинуло б; пригадував обличчя під капелюхом набакир, фігуру із розставленими ногами — як у барона чи герцога, чи сквайра, або члена конгресу, — постать перед вогнищем, руки за спиною — і навіть ні на кого не дивиться, просто наказує двом чорномазим хлопчакам, щоб підібрали монети і повернули йому; і навіть не доводилося запам’ятовувати дядькові слова, які спливали раз у раз, із тої пори, як він подорослішав настільки, аби їх розуміти, що ніхто не може стати між людиною і її долею, — бо навіть його дядько, попри всі свої Гарварди і Гайдельберги, не міг би вказати на таку людину, на такого достатнього відчайдуха й одержимого, аби став між Лукасом і тим, що він намислив), єдиний, хто намагався б постати між Лукасом і жорстокою долею — тепер лежав на спині, немічний, у Новому Орлеані, в операційній палаті. І треба ж було Лукасу обрати саме той момент, саме ту жертву і саме те місце, та ще і в суботу вдень, опівдні, і до того ж — ту саму крамницю, де він уже мав проблеми з білим принаймні одного разу: обрав перший-ліпший зручний суботній день, по обіді, і зі старим одинарним пістолетом-кольтом такого калібру і типу, яких сьогодні навіть не виробляють — звісно, саме такий пістолет і має бути у Лукаса, як ні у кого більше, так само, як у жодної живої душі на весь округ не було золотої зубочистки — підстеріг жертву біля крамниці — там, де рано чи пізно в суботу по обіді зберуться люди з різних кінців округу — доки не з’явилася жертва, і він у неї не пальнув, і ніхто не знав, чому, і, як він виявив удень або навіть коли нарешті покинув Майдан тої ночі — ніхто й не цікавився, чому. Та не це важливо, принаймні для Лукаса, бо, вочевидь, він двадцять чи двадцять п’ять років готувався — невтомно і непохитно-зосереджено — до однієї коронної миті; він попрямував слідом за ним до заростей (відстань од крамниці — один добрий плювок) і вистрілив йому в спину, так, що юрба навколо розчула, і коли його оточили, він знай собі стояв над тілом, а пістолет — акуратно покладений до кишені, і коли перші свідки прибігли на місце вбивства, то авжеж, одразу б його власноруч лінчували, якби не той самий Дойл Фрейзер, який врятував його кілька років тому від барка кінського запрягу, і старий Скіпворт, констебль — маленький, висохлий, зморщений, глухий як пеньок старигань, на зріст не надто вищий за хлопчика-підлітка, з великим нікельованим пістолетом без набоїв в одній кишені, а в іншій — гумова слухова рурка, пов’язана на шкіряних шлейках довкруж шиї, як мисливський ріг, — ось цей виявив майже ризиковану й даремну мужність і відвагу, врятувавши Лукаса (який і не чинив жодного опору, лише спостерігаючи за всім цим зі спокійним, виваженим, навіть не презирливим, інтересом) від натовпу, забрав до себе додому і прикував до ліжка, доки не прийшов шериф, не забрав його і не перевіз до міста й не ув’язнив там, доки Ґаврі, Воркітти, Інґреми та всі їхні гості та кревняки не поховають Вінсона, доки не мине неділя, і вже свіжі, нічим не стримувані, не почнуть новий тиждень та не візьмуться до нових обов’язків. Вірите чи ні, — навіть і ніч минула, і, непевно, півні заспівали, і світання зайнялося, а за якийсь час почулися голосні пташині зойки, а у вікнах на схід йому було видно дерева на тлі сірої імли, а потім спалахнуло сонце, нестримно та яро над кронами, світячи йому просто в очі, і вже пізно, це має з ним статися; але ж він вільний, і після сніданку почуватиметься краще, і завжди може сказати, що йде до недільної школи, а то й нічого не скаже, вийде заднім двором і гулятиме: через задвірки до дільниці, і перетне її, і далі, через ліси до залізничної станції, а потім знову на Майдан. Тоді подумав, чи є простіший спосіб, а потім геть перестав про це думати, ідучи холом до галереї, і вниз стежинкою, до вулиці, і саме тут помітив, що не побачив нікого з негрів, окрім Паралі, яка принесла йому сніданок; зазвичай о цій годині у неділю він побачив би всю челядь, від покоївок до куховарки, у своїх свіжих накрохмалених недільних фартухах і з мітлами в руках — можливо, вони перемовлялися б із галерей та через суміжні дворики, — і дітлахів, теж чистих, свіжих, відшкрябаних милом для недільної школи, із затиснутими в спітнілих долонях нікелями, хоча, може, ще зарано, або, за обопільною угодою чи забороною, сьогодні не буде недільної школи, тільки до церкви підуть, і тому якоїсь взаємно узгодженої миті, скажімо, о пів на дванадцяту, усе спекотне марево над округом Йокнапатофа беззвучно озветься склепінням, єдиним закляттям: заспокой серця цих скорботних і розгніваних людей. «Мені належить помста, — казав Господь, — і Аз воздам[12], не вбий», — хоча зараз, може, трохи запізно, їм слід було згадати ці слова в розмові з Лукасом, підійшовши до в’язниці та звернувшись у заґратоване віконце на другому поверсі, де зазвичай у неділю висуваються темні руки, а за ними навіть помітно полиски білків очей та чуються милозвучні голоси, що кличуть та регочуться до негритянських дівчат і жінок, які проходять або зупиняються внизу, надворі, вулицею; ось як було, коли він збагнув, що, окрім Паралі, він з учорашнього вечора не побачив нікого з негрів, хоча тільки завтра він дізнається, що ніхто з тих, хто мешкає в Голлоу і Фрідментауні, узагалі не вийшли на роботу, як і в суботу ввечері: ні на Майдан, ні навіть до перукарні, де в неділю вранці для чистильника взуття — найкраща нагода для чистки до блиску взуття та чистки одягу, та й біганини за дорученнями, і підготовки ванни для водіїв вантажівок, кавалерів, і робітникам з гаражів, теж кавалерам, які винаймали кімнату, і молодим, і не дуже молодим, які весь тиждень пропрацювали в більярдній. А шериф нарешті повернувся до міста, навіть вирвався сюди в неділю, аби забрати Лукаса. Дюжина з тих, хто поспішили вчора по обіді до Фрейзерового магазину, повернулися, впіймавши облизня (він знав, що один автомобіль, напханий ущерть, повернувся навіть уночі, і ті, хто там сиділи, позіхають і тепер ледарюють і скаржаться на недосип — і це теж запишуть як Лукасову провину), і він все це вже чув раніше, і навіть сам про це раніше думав: