Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 5)

— Добряча вона цьогоріч вийшла. Як я її робив, то згадав, що хлопчаки якраз полюбляють солодке, а надто добру патоку, — і пішов собі далі, кинувши через плече: — Більше ні до яких потічків сеї зими не падай.

Він бачив його ще двічі після того: у чорному костюмі, у капелюсі, з ланцюжком від годинника, — але наступного разу без зубочистки, і Лукас дивився просто на нього, пильно у вічі, за п’ять футів, і пройшов повз нього, а він подумав: «Він уже мене забув. Він навіть мене й не пам’ятає», — доки наступного року дядько не сказав йому, що торік не стало Моллі, старої дружини Лукаса. Навіть не турбуючись, довго не міркуючи, звідки його дядько (певно, від Едмондса) міг це знати, швидко перемотав у своїй пам’яті все назад і сказав сам собі, відчуваючи власну правоту, полегшення, майже тріумф: «Тоді просто вона вмерла. Ось чому він мене не бачив. Ось чому він був без зубочистки», — думаючи з якимсь подивом: «Він був у скорботі. Не можна не бути чорномазим, коли горюєш», — а потім виявив, що вичікує, блукаючи Майданом, майже як два роки тому, коли шукав Едмондса, щоб передати йому ті два різдвяні подарунки-посилки, — і минуло два, потім три, далі чотири місяці, доки йому не спало на думку: а він бачив Лукаса у місті, було це раз на рік, у січні або лютому, і лише тоді зрозумів, чому: той приїжджав заплатити щорічні податки за свою землю. Отже, це було наприкінці січня, сонячного морозного дня. Він стояв на розі банку в блідому сонячному світлі та бачив, як Лукас вийшов із будівлі суду та перетинав Майдан просто йому назустріч, у чорному костюмі й сорочці без краватки, і чудовому старому капелюсі, набундючено зсунутому набакир, ідучи з такою прямою поставою, що пальто торкалося тільки плечей, з яких звисало, і вже видно було збоку в роті блискучу золоту зубочистку, і він відчував, як напружилися м’язи його обличчя, очікуючи, а Лукас підвів зір і ще раз глянув йому просто у вічі, дивлячись, напевно, зо чверть хвилини, а потім пішов далі, навіть трохи обігнувши вбік, щоб обійти; він теж не озирнувся та, стоячи на краю хідника, міркував у тьмяному холодному сонячному світлі: «Він цього разу мене навіть не згадав. Він мене навіть і не знав. Він навіть собі клопоту не завдав мене забути, — а потім подумав навіть з якимсь умиротворенням: — Усе скінчено». Тому що тепер він звільнився: той, який три роки одержимо втручався в його життя наяву і вві сні, тепер зник. Так, вони знову зустрінуться, безперечно; певна річ, вони перестріватимуться на вулиці в містечку, і так щороку, протягом Лукасового життя, але це буде вже не те: один буде вже не тим чоловіком, а лише його тінню, примарою, що наказала чорношкірим хлопчикам підняти його гроші та повернути, а другий буде лише спогадом про ту дитину, що простягнула гроші, а потім жбурнула їх на долівку, і спогад цей донесе до зрілої людини тільки збляклий проблиск про колись нестерпні сором і муки і потребу не у помсті, не у розплаті, а просто у відновленні самоповаги, у підтвердженні своєї мужності та білої раси. А одного разу той, інший, уже не буде навіть примарою того чоловіка, який наказав забрати монети, а для іншого муки і сором уже не будуть тим, що заслуговує на таку сильну пам’ять, але це стане лише легким, ледь відчутним повівом, як гірко-солодко-кислий смак щавлю — це листя він жував у дитинстві, — умерлим спогадом, що виринає тільки в момент смакування, а потім безслідно зникає, забуваючись, перш ніж відіб’ється у пам’яті. Він міг уявляти їхню зустріч, коли вони достатньо постарішають, і оголені нерви в них агонізуватимуть скаженим болем — таких люди, бо немає кращого слова, називають живими, і відстань, яка між ними вимірюватиметься не тільки минулими роками, але й половиною століття, стане нерозрізнюваною, як піщинки, як безліч вугляних пилинок у купі жару, і він скаже Лукасу: «Я той самий хлопчик, якому ви дали половину вашого обіду і який намагався розплатитися з вами такою річчю, якій люди знайшли назву «сімдесят центів», і все, що я міг вигадати, щоб зберегти своє обличчя, — це кинути їх долі. Хіба ви не пам’ятаєте?» А Лукас: «А це був я?» — або vice versa, усе навпаки, і це Лукас питатиме: «Я був тим самим, коли ви кинули гроші долі і не підняли, і я наказав двом чорномазим зібрати їх і віддати вам. Хіба ви не пам’ятаєте?» — і тоді настане його час дивуватися: «Це був я?» Тому що тепер усе скінчено. Він підставив іншу щоку, і це прийнято. Він звільнився.

Потім він повертався через Майдан у суботу, коли минуло досить часу по обіді (там грали у бейсбол на полі для старшокласників), і почув, що Лукас убив Вінсона Ґаврі за дверима Фрейзерової крамнички; години за три покликали шерифа, потім на іншому кінці телефонного дроту дзвонили в інший кінець округу, куди шериф поїхав уранці у справах, і де посильний, може, знайде його пізно ввечері або завтра вдосвіта: але це мало що змінить, навіть якщо шериф буде у себе в кабінеті; йому точно запізно буде являтися, бо Фрейзерів магазин — на Четвертій дільниці, і якщо Йокнапатофа — не те місце для чорномазих, аби ті стріляли білому в спину, то Четверта дільниця — найостанніше не те місце на весь округ Йокнапатофа, і жодний ніґґер, якщо мас бодай трохи лою в голові — або будь-який зайда, будь-якого кольору шкіри — не вибере, аби стріляти у будь-кого, а щонайменше — на прізвище Ґаврі, спереду чи ззаду. Останній автомобіль, напханий молодими і не дуже молодими чоловіками, які працювали не лише по суботах, але весь тиждень — у більярдній та перукарні, — а дехто був якось смутно пов’язаний з бавовною, автівками або продажем землі чи акцій, робив ставки на боксерських змаганнях і змаганнях у дартс, і національній грі у бейсбол, уже давно покинули Майдан, щоб швидше доїхати у парк за п’ятнадцять миль, де шосе, і дістатися будинку констебля, де той схопив Лукаса, і подейкували, що прикував його кайданками до спинки ліжка, і тепер сидить над ним, тримаючи дробовика напоготові (і Едмондс, звісно, там сидить; навіть такий селюк, як наш констебль, зметикував послати за чотири милі по Едмондса ще до того, як покликали шерифа) — якщо раптом Ґаврі та їхні кревняки вирішать не чекати, доки Вінсона поховають — звісно, Едмондс там. Якби Едмондс був сьогодні у місті, то, аякже, його бачили б там уранці, і пішов би він спершу на поле для гри у бейсбол, а оскільки ніхто його не бачив — авжеж, Едмондс удома, за якихось чотири милі від готелю; посильний міг би до нього дістатися, та й сам Едмондс міг би спершу дістатися до будинку констебля, доки той посильний занотовував телефонний номер шерифа, аби подзвонити, а потім їхав до найближчого телефонного апарата, аби скористатися. Отже, Едмондс (і це на мить прикувало його увагу) і констебль там удвох, і лише Господу відомо, скільки зібралося цих Ґаврі, Інґремів та Воркіттів, і якщо Едмондс зайнятий — вечеряє або читає газету, або гроші лічить, або щось таке, — то виходить, що констебль там сам-один, навіть із рушницею. Але він був вільний, тож навіть не зупиняючись дійшов до рогу, звідки, у свою чергу, вела стежка до його дому, доки не побачив, яке сліпуче сонце, і скільки ще часу до кінця дня, а тоді розвернувся і рушив назад, перш ніж згадав, чому йде не навпростець, долаючи тепер майже порожній Майдан до східців на вулиці, що вели в офіс.

Хоча, звісно, у нього не було жодних підстав очікувати, що його дядько буде в офісі так пізно в суботу, але, підіймаючись сходами, він міг відкинути цю думку. Сьогодні він узувся в черевики на гумовій підошві, хоча навіть і від них дерев’яні сходинки рипіли й гуркотіли, якщо ступати посередині, а не ближче до стіни; думав, чому він раніше ніколи не цінував гумових підошов, адже ніщо не може з ними зрівнятися, коли треба трохи часу, щоб ви обміркували, що дійсно хотіли зробити; і тоді він побачив двері кабінету — тепер зачинені, хоча було ще дуже рано як на його дядька, щоб запалити світло, але двері виглядали саме так, як виглядають лише замкнені двері, тут і жорсткі підошви нічого не змінять. Відімкнувши двері своїм ключем, зачинив їх за собою на замок — засувку з брелком, — і сів у важке вертке крісло, де спочатку, ще до дядька, сидів його дід, — за столом, заваленим паперами, що ним його дядько замінив старий дідівський письмовий стіл-бюро, в якого прибиралася накривка. Через нього проходили всі важливі справи округу, більше, ніж утримувала його пам’ять, бо ж насправді його пам’ять — це для нього щось більше, принаймні це пошарпаний стіл і ці засмальцьовані від пальців побляклі, пожовклі документи, і потреби з пристрастями округу, які ці папери зафіксовували, вимірювали, зважували та обмежували, теж були однолітками і одним цілим; і сонце, що світило крізь тутове дерево, і вікно у нього за спиною, де був стіл, а на ньому — неохайно складені папери, чорнильниця, коробочка для скріпок, іржаві пера для ручок, йоржі для люльок і перекинута люлька, зроблена з маїсового качанчика, яка валялась у жмені попелу, і немита, у плямах, філіжанка з-під кави з блюдцем, і розмальований кухлик з гейдельберзької штубе[8], а ще стільниця, захаращена шматками скручених газет для розпалювання люльки, — саме так, як того дня у вазі на каміні вдома у Лукаса, — і перш ніж він навіть усвідомив, що це спало йому на думку, як підвівся та, узявши зі столу чашку з блюдцем, перетнув кімнату до вбиральні, несучи кавника і чайника, і несвідомо, мимохіть випорожнивши з них оденки, помив горнятко, блюдце, наповнив чайник і поставив його, чашку й блюдце назад на полицю, і повернувся до стільця, і знову сів, начебто й зовсім не був відсутнім, — і ще довго дивився на захаращений стіл, і весь цей знайомий безлад блякнув, доки вечоріло, занурюючись у безіменність ночі, у згасання сонця. Він роздумував, згадуючи, як його дядько сказав: усе, що є у людини, — це час між народженням і смертю, якої він боїться і яку ненавидить, доки має першу половину, і вигадує способи, як прожити другу половину, залишену. Несподівано він пригадав — це виринуло нізвідки, увесь час подразнюючи його увагу, втручаючись у думки: Едмондса нема вдома, навіть в Міссісіпі нема; він у лікарні в Новому Орлеані, на операції, йому видаляють камені у жовчному міхурі. Важкий стілець голосно торохнув по дерев’яній підлозі — майже так само голосно, як фургон, трусячись, їдучи по дерев’яному мосту, — коли він рвучко підвівся, а потім стояв біля столу, доки не змовкло відлуння і залишився тільки звук його подиху: він-бо вільний. А потім він зарухався: адже його мати знатиме, що вже скінчилася гра в бейсбол, навіть якщо не чула горлання на всю міську околицю, і вона знатиме навіть, за який час він здатний дістатися додому, нехай і у сутінках — і він вийшов, замкнувши по собі двері і знову спустився східцями. Зараз Майдан огорнули сутінки, запалилися перші вогні в аптеці (їх ніколи й не гасили у перукарні та більярдній, коли там були чистильник чобіт і швейцар, які відчиняли двері, вимітали волосся і сигаретні недопалки о шостій ранку), та й у крамниці дрібного продажу теж, отже, усім іншим з округу, окрім Четвертої дільниці, доведеться десь почекати, поки не озвуться з Фрейзерового магазину, що все знов «о’кей, доку», і тоді можна виїжджати на вантажівках і легкових автомобілях, і возах, і мулах з далеких вулиць та провулку, і повертатися додому, і лягати у постіль. Завернувши цього разу за ріг, він побачив: ось вона — буцегарня, маячить, тьмяна, без світла, окрім одного ґратованого прямокутника нагорі фасаду, де зазвичай поночі ув’язнені чорномазі — гравці в кості, торгівці віскі та бритвометальники — скликають своїх дівок та бабів, що стоять там, унизу, на вулиці, і де вже три години має сидіти Лукас (певна річ, гамселячи у сталеві двері, кличучи когось, аби принесли вечерю або, може, уже поївши та кричачи лише для того, аби скаржитися на якість їжі (адже, безперечно, вирішить, що це його право, як і у всіх, на помешкання та забезпечення). Люди у нас вважають: єдина задача громадського управління полягає в тому, щоб обрати одну людину, таку, як шериф Гемптон, досить значну або принаймні з клепками в голові та досить твердим характером, аби керувати округом, а потім заповнити інші вакансії своїми кузенами і шваґрами, які не змогли по-інакшому влаштуватися в житті та й ні в чому не тямили. Але тоді він був вільний, та й до того ж, напевно, усе закінчилося, і навіть якщо ні, він знав, що робитиме, і на це часу вистачить, так, завтра буде часу досхочу на це; усе, що йому треба зробити сьогодні, — це дати корму Здорованю — ще дві чашки вівса на завтра. Спочатку йому здалося, що він зголоднів або принаймні за мить мусить зголодніти, сідаючи за звичний стіл у знайомій кімнаті, де сліпучо-біла скатертина із серветками, і столове срібло, і келихи з водою, і ваза з нарцисами, трояндами та гладіолусами, а його дядько каже: