Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 7)

— Цікаво, чи захопив Гемптон із собою лопату. Це все, що стане йому в пригоді.

— Йому там позичать лопату.

— Так… якщо лишиться, щó ховати. У них бензин є навіть на Четвертій дільниці.

— Я думав, старий Скіпворт про це подбає.

— Атож. А це Четверта дільниця. Вони робитимуть те, що їм Скіпворт загадає, доки той чорномазий у нього. Але він хоче передати його Гемптону. Отоді все й станеться. Сподіваюся, Гемптон й надалі буде шерифом округу Йокнапатофа, але тут він — просто ще один із Четвертої дільниці.

— Ні. Сьогодні вони нічого не робитимуть. Сьогодні по обіді вони поховають Вінсона, а палити чорномазого просто на похороні — це неповага до небіжчика.

— Це так. То, мабуть, сьогодні буде, увечері.

— Це в неділю ввечері?

— А це що, Ґаврі винен? Лукасу варто було раніше над цим помізкувати, а він обрав саме суботу, аби вбити Вінсона.

— Про це не знаю. Сподіваюся, у Гемптона непросто буде забрати арештанта.

— Чорномазого душогуба? Та хто в наших краях або й у державі бодай пучкою кивне, аби помагати йому боронити чорномазого, який стріляє білому в спину?

— Або будь-де на Півдні.

— Так. Або будь-де на Півдні.

Він усе це раніше чув; чи не прогулятися йому ще раз? От тільки його дядько, може, нагодиться приїхати до міста — забрати пошту опівдні у відділенні, і якщо дядько його не помітить, то справді може сказати його матері, що не знає, де він був, — і, певна річ, йому передусім згадався порожній офіс, але якщо він піде саме туди, то й дядько там буде. Аж тут він знову згадав, що забув дати корму Здорованю ще й сьогодні вранці, але вже запізно, та й до того ж усе одно можна прихопити фураж із собою — а відсипаючи корм, він точно знав, як чинитиме: шериф виїхав з міста близько дев’ятої; будинок констебля — за п’ятнадцять миль по бруківці, не дуже добрій дорозі, але шериф неодмінно має туди поїхати і повернутися з Лукасом до полудня, навіть якщо зупиниться десь, аби нагадати про себе кільком виборцям, — а задовго до того він повернеться додому, осідлає Здорованя, приторочить мішок з кормом до сідла та поїде прямо у протилежний бік від Фрейзерового магазину та гнатиме коня, нікуди не ухиляючись, навпростець, дванадцять годин поспіль, і буде вдома близько півночі, нагодує Здорованя й дасть йому відпочити до світанку або навіть довше, якщо він справді так і поїде, — а потім зробить дванадцять годин назад, отже, разом — вісімнадцять, або, мабуть, навіть двадцять чотири, або навіть тридцять шість, але принаймні все закінчить, усе виконає, і не буде більше люті і обурення під час лежання в постелі, намагань примусити себе заснути, рахуючи овець. Він повернув за ріг та пішов протилежним боком вулиці, а далі опинився під навісом у зачиненій кузні, — важкі подвійні дерев’яні двері не замкнені на засув або клямку, але замковий ланцюг пропущений і звисає крізь діри так, що ланцюгові сплетення утворювали майже альков; там ніхто не помітить його з жодних кутків вулиці, згори чи знизу, ні, навіть ті, що минають кузню (але не мати, бо сьогодні вона все одно нікуди не вийде), хіба навмисно стануть подивитися. Задзвонили дзвони низькими, повільними, різноголосими переливами, руладами, строфами та антистрофами, від дзвіниці до дзвіниці, звідки з шумом злетіла голубина зграя, у місті, де на вулиці та на Майдані раптом виник одноманітний, поважний потік чоловіків у строгих темних костюмах і жінок у шовках та з парасольками, і дівчат, і юнаків, які йшли парами, розмірено та поважно, у такт ніжному дзвону. Ні, Майдан і вулиця знову порожні, хоча дзвони ще якийсь час дзвонять, небожителі, безземельні мешканці безпокривного повітря, надто високо, нечутливі до тих, хто повзе по землі; і поступово змовкають удари, стихають від підземного здригання оргáнів та невпинного, шаленого, монотонного голубиного туркання; зграя знову повсідалася. Два роки тому дядько сказав йому, що у лайці немає нічого поганого; навпаки, це не лише корисно, але й нічим не замінне і цінне тільки тому, що запас лайки — обмежений, і якщо витратити все на ніщо, просто аби випробувати, то можна збанкрутувати; отже, він сказав собі: «Якого чорта я тут вештаюся?» — і одразу надав собі ясну як день відповідь: не для того, щоб побачити Лукаса, бо вже бачив Лукаса, але для того, аби Лукас міг знову його побачити, якщо забажає, і хай погляне на нього не просто з краю невідступної смерті, але й в апофеозі бензинового ревучого вогнища. Тому що він був вільний. Лукас уже не був його турботою, він уже не був Лукасовим янголом-охоронцем чи сторожем, бо Лукас сам позбувся його та звільнив.

Потім раптом порожня вулиця заповнилася людьми, їх було ще небагато, дюжини дві, виринули зненацька і нізвідки. Але все одно здавалося, що цей натовп заполонив, забарикадував вулицю, начебто раптово наклали інтердикт, заборонивши будь-кому не просто обійти їх чи пройти крізь юрбу, скористатися вулицею, а й щоб ніхто не посмів навіть наблизитися, навіть спробувати, навіть схитрувати чи зробити крок, аби інші поступилися — так само, як люди тримаються подалі від табличок з написами «Висока напруга» або «Вибухівка». Він їх знав, упізнав кожного: декого навіть бачив або чув у перукарні дві години тому: юнаків або чоловіків під сорок, неодружених, безпритульних, які в суботу або в неділю приходили до перукарні митися — водіїв вантажівок і чорноробів у гаражах, мастильників, які працювали на бавовноочищувальних машинах, і продавців газованої води з аптеки, і тих, кого можна побачити всі дні біля більярдної чи там усередині, аби тих, хто ні за холодну воду не береться й ніхто до ладу не знає про їхній фах, та у кожного було своє авто, вони витрачали гроші — а ніхто до ладу не знав, як ті гроші зароблені, — на вихідних відвідуючи борделі у Мемфісі або Новому Орлеані. Це були люди, про яких його дядько казав: такі є в кожному маленькому південному містечку, вони ніколи не ведуть за собою юрбу й навіть не підбурюють її, але завжди є її ядром через масову доступність і навіюваність натовпу. Потім він побачив машину, яку впізнав навіть здалеку, дивуючись і не знаючи, як його спіткала така думка; вийшов, перетнув вулицю, а потім став біля краю натовпу — юрма не озвалася жодним звуком, а просто стояла, перегородивши хідник, поруч із ґратованим парканом та загативши вулицю, а машина їхала не швидко, але цілком свідомо, спокійно, майже поважно, як автомобіль їздить недільного ранку, — і повернула до тротуару навпроти в’язниці та стала. За кермом був заступник шерифа. Він навіть не поворухнувся, щоб вийти. Потім відчинилися задні дверцята, і виліз сам шериф — великий, неосяжно-величезний чолов’яга, узагалі без жиринки, і з маленькими гострими безбарвними очицями на холодному, майже м’якому, майже доброзичливому обличчі, який навіть не глянув на людей та розвернувся притримати двері. Далі виліз Лукас — повільно та напружено, дерев’яно, як людина, що провела ніч прикутою до ліжка, трохи похитуючись та намацуючи повітря, натикаючись або принаймні зачепивши головою верх дверцят, тож коли він виборсався, його зім’ятий капелюх скотився з голови на хідник майже під ноги. І це було вперше, коли він побачив Лукаса без капелюха — і тої ж миті усвідомив, що всі, окрім, може, Едмондса, усі, хто там, на вулиці, спостерігають за ним, може, єдині білі в окрузі, що бачать його з непокритою головою. Він спостерігав за тим, як Лукас пригинається, вилізаючи з автомобіля, і як незграбно тягнеться за капелюхом. Але, уже нахилившись величезним і на подив гнучким тілом, шериф підняв капелюха та передав Лукасу, який іще стояв зігнувшись, здається, іще шукаючи головний убір та ледь беручи його. Проте зім’ятий капелюх майже одразу набув звичної форми, і тепер Лукас стояв випроставшись, хоча голови не підвів і обличчя не було видно, — почистив капелюха, водячи рукою, легким спритним рухом, наче гострять бритву. Потім він відкинув голову назад і вгору, обличчя відкрилося, і метким рухом він зсунув капелюха на потилицю, набакир, як і раніше, так, що здавалося, ніби закинув головний убір нагору, і, випроставшись у своєму чорному костюмі, пожмаканому після ночі, проведеної ним казна-як (виднівся довгий мазок сажі на одному боці від плеча від кісточки, начебто Лукас довго лежав на неметеній підлозі в одному стані, нездатний змінити позу), — Лукас уперше на них подивився, а він подумав: «Ось, зараз. Зараз він побачить мене, — а потім подумав: — Він бачив мене. От і все, — а опісля подумав: — Нікого він не бачив», — тому що це обличчя і не дивилося на них, а тільки повз них, гордовитий і спокійний, і не більше було в цьому обличчі бунтівничого виклику, аніж страху: відсторонене, без виразу, майже замислене, незбагненне і стримане; очі мерехтять у сонячному світлі навіть після того, як з юрби вихопився звук, як хтось із шумом вдихнув там, у натовпі, і чийсь голос промовив:

— Ану збий його знову, Гоупе. Цього разу — з головою.

— А ви, хлопці, ідіть звідси, — сказав шериф. — Назад до перукарні, — повертаючись, до Лукаса: — Гаразд. Ходімо.

І це було все, це обличчя зо мить дивилося не на них, а лише повз них, а шериф уже прямував до в’язниці, і коли Лукас повернувся, щоб іти за ним, треба було трохи поспішити, — він зможе тоді навіть осідлати Здорованя і поїхати задовго до того, як мати схопиться та вирядить Алека Сендера його шукати, бо пора вечеряти. Потім він побачив, що Лукас зупинився та озирнувся, і він зрозумів, що помилився, бо Лукас навіть знав, де він у тій юрбі, подивився просто на нього, навіть іще не розвернувшись, та сказав: