Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 8)

— Ви, юначе, — сказав Лукас, — передайте вашому дядьку, що я хочу його побачити, — а потім знову розвернувся та попрямував далі за шерифом, іще трохи напружено та дерев’яно, у замащеному чорному костюмі, у гордовито зсунутому капелюсі, вицвілому на сонці, а хтось у натовпі сказав:

— До дідька адвоката. Йому й гробаря не треба буде, як родина Ґаврі розквитається з ним уночі!

Шериф уже сам зупинився, дивлячись на юрбу, і було чутно його м’який, холодний, безбарвний, безсердечний голос:

— Я вже раз сказав вам, люди, аби ви забиралися звідси. Більше не повторюватиму.

Три

Отже, якби він пішов прямо додому з перукарні, то ще вранці осідлав би Здорованя, коли вперше про це подумав, і тоді за десять годин можна подолати, либонь, зо п’ятдесят миль.

Тепер подзвону не було. Люди зараз на вулиці більше нагадували не формальне зборище, а тихе вечірнє молитовне зібрання у вузькому колі, поважно виступаючи в затінку, у сутіні під ліхтарями; отже, день суботній шанують, і він з дядьком будь-коли просто оминули б цих перехожих, упізнавши їх ще за багато ярдів попереду, минувши, не згадуючи при зустрічі або й навіть не зупиняючись поміркувати над тим, коли або як, або чому вчинили так, а не інакше, — упізнавши не за силуетом і навіть не за голосом. Усе, що треба — це присутність, можливо, аура, а можливо, усього-на-всього зіставлення: ось ця жива істота, об’єкт на даний момент цього дня, і все, що вам треба, аби впізнати людей навколо, — це зійти з тротуару на травичку біля хідника, пропускаючи їх, а на ходу він (його дядько) звернувся би до них, може, окликнув, кинув би фразу чи речення, і знову повернувся б на бетон тротуару.

Але сьогодні вулиця була безлюдна. Самі будинки здавалися зіщуленими, нашорошеними і напруженими, ніби їхні мешканці — хто цього лагідного травневого вечора (ті, хто не пішли до церкви), напевно, сидять у пітьмі на терасах, уже повечерявши, у кріслах-гойдалках, або люляючись на гойдалках-лавках, тихо розмовляючи між собою або, можливо, перемовляються з одної галереї до сусідської, коли житла стоять достатньо близько. Але сьогодні вони зустріли тільки одного, та й то він не йшов, а стояв біля воріт будинку, невеличкого, подібного до акуратного ящика з-під взуття, побудованого торік між двома іншими будинками, притуленими настільки близько, що можна було розчути, як у вбиральнях спускають воду (дядько пояснив, що коли ти народився, виріс і прожив усе життя там, де не чутно нічогісінько, окрім пугача поночі та півнів на світанку, хіба що у сиру погоду, коли твій найближчий сусід рубає дрова, тобі сподобається жити там, де можна почути людський дух обабіч, коли сусіди спускають воду або відкорковують бляшанку з лососем чи супом), сам темніший, аніж тінь і, звісно, непорушніший, — їхній земляк, який рік тому переїхав до міста і зараз був власником обшарпаної продуктової крамниці десь у вузькому провулку, і покупці в того були переважно негри — того чоловіка вони спочатку й не помітили, доки майже з ним не зіткнулися, — хоча він уже їх упізнав, чи бодай дядька точно, — ще здалеку, і вже чекав на них, уже звертаючись до дядька, не встигли обоє з ним порівнятися:

— Трохи ви зарано, еге ж, пане адвокате? Бо люду з Четвертої дільниці треба молока надоїти, а потім дрова порубати, аби сніданок на завтра приготувати, доки не повечеряють та не втраплять до міста.

— Може, вони вирішили недільного вечора залишитися вдома, — люб’язно відповів дядько, минаючи перехожого: потому той чоловік майже дослівно повторив те, що цього ранку лунало в перукарні (і він згадав дядькову фразу, мовлену колись, про те, як насправді людині мало треба слів, щоб затишно й навіть успішно весь свій вік почуватися, і не лише окремим людям, але й такому людському типу й расі: кілька простих кліше висловлюють кілька простих пристрастей, потреб і жадань):

— Та не переймайтеся. То не їхня провина, що неділя. Цьому сучому сину треба було спершу подумати, перш ніж убивати білого у суботу ввечері. — Потім він гукнув до них, підвищивши голос, коли вони пішли далі: — Моїй жінці цього вечора недобре, а ще я не хочу просто там стояти й витріщатися посеред тюремного подвір’я. Але крикніть, якщо там помочі треба буде.

— Думаю, вони вже знають, що можуть на вас розраховувати, містере Ліллі, — відповів дядько. Вони пішли далі.

— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.

Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.